Городище та прадавнє селище “Суха Гомільша”, що розташовані поряд з однойменним селом Зміївського району Харківщини, можна назвати унікальними. В різні епохи, з V ст. до н.е. до середини Х ст. н.е. тут оселялись люди, тому вони мають нашарування різних культур. Дослідження та розкопи виявили, що городище має ознаки поселення носіїв скіфської лісостепової, пенківської і салтівської археологічних культур. Лишень уявіть собі, протягом півтори тисячі років на цьому місці змінялись різні народи, етноси, а все одно жили в одному поселенні.
Щоб зрозуміти, наскількі різні ці культури, кілька слів про кожну.
Скіфська лісостепова культура в даному випадку – це не зовсім про скіфів, їх представники тут – меланхлени. Вони вели осілий спосіб життя та проживали трохи північніше від скіфів, більшість на території нинішньої Воронізької області, але своїм південним крилом охоплювали й Харківщину. Про них писав ще Геродот. Проживали вони тут в І тис. до н.е. Із скіфами дружили, царі меланхленів навіть брали участь в раді царів Великої Скіфії. Але коли було необхідно підтримати їх у боротьбі з військом Дарія І, відмовились стати разом. Припускають, що саме з причини цього конфлікту їм довелось піти на північ. Раніше вчені відносили меланхленів до предків слов’ян, проте подальші дослідження показали близьку їх спорідненість до іранських народів. Більше того, у сучасних традиціях меланхленів вважають кіммерійцями.
На їх місце прийшли анти, одна з груп ранньоісторичного слов’янства, з так званою пенківською культурою, період існування якої датується V-VII ст.н.е. В ці часи формуються племенні союзи слов’ян.
Приблизно 700-1000 роками н.е. датується салтівська культура, що виникла у народів Хазарського каганату під час їх переходу від кочового способу життя до осілого. Вона має два відгалудження – аланське та булгарське. І якщо булгарське характерне для більш південних регіонів та більш пов’язане з кочовиками, то для аланського притаманна осілість. Саме аланські племена переселились на цю місцину після антів та осіли тут. Вони навіть замки будували. Утім, салтівська культура загинула під ударами печенігів на початку Х сторіччя.
Городище в описах вперше згадується ще на початку 18 ст. Загальна площа городища становить 2 га (довжина 310 м, максимальна ширина 90 м). Загальна площа селища 30 га (довжина 600 м, максимальна ширина 500 м). Поселення багате на керамічний матеріал пенківської і салтівської культур. Окрім того, знайдені знаряддя праці, предмети побуту, зброя, кінська упряж, прикраси та елементи одягу. Збереглися фортеця із залишками кам’яних стін, залишки жител і безкурганний могильник.
Незважаючи на статус національної археологічної пам’ятки, з присвоєнням охоронного номеру, і городищу, і селищу не приділяють належної уваги: поверхня городища поросла чагарником, а територія селища взгалі використовується під сільськогосподарські посіви та постійно розорюється.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
