Тухля – легендарне село, яке має бути гордістю України і туристичною меккою, але “старший брат” насадив українцям комплекс меншовартості… Захар Беркут із силами своєї тероборони зупинив десятитисячне монгольське військо, знищивши таку велику кількість ворогів, що місцеві мешканці не мали змоги усіх їх поховати, і вони смерділи в долині річки, яка почала називатися Опір, а село, через оті трупи почало називатися Тухля.
Про цю подію Іван Франко написав свою відому повість “Захар Беркут”. Каменяр часто бував у Тухлі і від місцевих мешканців знав легенди про знищення монголів і про Захара Беркута, якого поховали над селом на високій горі, яка нині так і називається за іменем ватажка-старійшини.
Захар Беркут – реальна історична особа, а не вигадка Івана Франка, хоча, можливо він мав інше ім’я. В селі є пам’ятник Франку, а ще є невеликий пам’ятник Захару та його побратимам. Також тут лежать шматки каменю, яким загатили ріку, й втопили монголів.
Могила Захара Беркута розташована на горі Путище (інша назва Захар Беркут), на висоті 835 м. На могилі ватажка стоїть високий дивний дерев’яний пам’ятник, схожий на стовп ЛЕП, а от дорога до могили – 1,5 км від села вгору, поганенька. Інколи це просто вузька і малопомітна стежка. Щоб потрапити на цю дорогу, потрібно перейти підвісним містком ріку Опір. Пам’ятник – піднімає вгору одну руку. Місцеві кажуть, що їх було дві, але другу відбило блискавкою.
В Тухлі є цікава церква, зведена за проектом видатного архітектора Василя Нагірного у 1900-1902 рр . В храмі збереглися унікальні розписи виконані Корнилом Устіяновичем – відомим маляром. У стіну храму вмурована бронзова таблиця з прізвищами полеглих на горі Маківці вояків Легіону Українських Січових Стрільців (УСС) .
Перемога українців над монголами біля Тухлі – неймовірний епізод нашої історії. Їй мають бути присвячені величезні меморіали, але росіяни замінили нам наших героїв своїми, а наші перемоги – поразками…
Текст та фото Романа Маленкова.
Ще трохи про Тухлю із Вікіпедії:
Іван Франко у повісті «Захар Беркут» опирається на історичні факти, називає імена ватажків монголо-татар, та ще одним джерелом написання повісті став багатий карпатський фольклор. Зокрема, факт потоплення в Карпатах монголів в історії не відомий. Але народ опоетизовував «славні діла славних прадідів». Іван Франко використовує народний переказ про Сторожа — величезного кам’яного стовпа, що звисав над тухольською долиною. Цар велетнів, цей «святий» камінь, що знаходився на схилі хребта Зелемінь, є своєрідним уособленням життя — ворогом богині смерті Морани. Тухольці цим каменем завалили вхід у долину і тим самим перекрили течію Опору. Води річки в місці впадіння Головчанки постійно прибували, а діватися не мали куди. Орда схаменулася і почала втікати у сторону теперішнього села Либохора, та було пізно. Стихія зробила своє. Населення не дало собі ради із захороненням ворога, ще багато днів у повітрі витав запах мертвого тіла. Від того й пішла назва села Тухля. Ще й тепер можна оглянути котловину з «Кам’яною бабою», урочище Облаз, де за народними переказами, була перегороджена ріка Опір, що затопила монголів.
