В селі Водяне Зміївського району знаходиться Борисо-Глібський жіночий монастир. Він відноситься не до старовинних зруйнованих та відновлених монастирів, а до новостворених, заснованих вже в новітній час. Заснована обитель була 1997 року, а передувала цьому відбудова занедбаної церкви кінця 19 – початку 20 ст.
Існуюча Борисо-Глібська церква, що знаходиться на території монастиря, почала будуватись ще з початку 1880-х, на місці дерев’яної попередниці 1819 року, як зазначено на сайті обителі (вікіпедія пише, що 1700 року, можливо мова про ще більш давню церкву, адже Водяне засноване 1640 року, або ж церква була перенесена на нове місце).
Будувалась церква на кошти поміщиці Серафими Миколаївни Ключарової та прихожан. Землі для будівництва надали поміщик Г.Кочубей та професор Харківського Імператорського університету Федір Олександрович Зеленогорський (до речі, видавець та дослідник творчості Григорія Сковороди), який мав у Водяному, як би зараз сказали, дачу та земельну ділянку. Вважається, що церква будувалась за проектом єпархіального харківського архітектора Володимира Христиановича Немкіна, автора багатьох сакральних споруд у Харкові. Для реалізації цього проекту навіть збудували невеличкий цегляний завод поряд. Розписи робив місцевий художник-самоучка Федір Рубан, що служив у Серафими Миколаївни. Сам храм зводився дуже довго, близько 25 років, художник навіть за цей час помер, не встигнувши завершити свою роботу. Нарешті, 1905 року, церква була завершена та освячена. Через рік після завершення будівництва храму, 1906 року, його головні фундатори, Ключарова та Зеленогорський, з різницею лише в один місяць, спочили в Бозі, та були поховані біля стін церкви.
Богослужіння велись до 1932 року. Цього року церкву закрили, так само як і церковно-прихідську школу, яка знаходилась в нинішній трапезній монастиря, всі п’ять дзвонів зняли, чотири з них десь відвезли, а п’ятий, найбільший, впав та розбився, надмогильні плити фундаторів викинули на звалище (під час реставрації церкви їх знайшли та повернули на місце).
Під час війни, у 1942-1943 роках богослужіння були відновлені, але потім церкву знову закрили. Після цього святиня довгий час перебувала у запустінні, її використовували як склад для міндобрив та будівельних матеріалів, а в середині 1980-х навіть була вказівка партійних чиновників підірвати храм, на щастя, якимось чином не реалізована.
Перші спроби реставрації та відновлення храму здійснювались ще з 1991 року, проте лише 1995-го, з призначенням настоятелем отця Севастіана, почались справжні роботи з реставрації, які були завершені через рік. Тут же почали будувати чернечий корпус, а 15 каітня 1997 року офіційно затверджений Борисо-Глібський монастир.
Храм однокупольний, хрестовидний, з використанням елементів візантийського стилю, з’єднаний з дворівневою дзвіницею. В інтер’єрі збережені розписи початку 20 ст. В ньому знаходиться Чудотворна ікона Спаса.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
