Ось що пише про Водички Вікіпедія:
Точна дата заснування Водичок невідома. Водночас першою згадкою про поселення можна вважати 1545 рік. Так, у книзі «Stare osady w ziemi kamienieckiej» польського історика ХІХ століття Казімежа Пуласького сказано, що саме в 1545 році Водички разом з деякими іншими селами відійшли у володіння до Анни Свірчової або, як тоді на неї казали, Анни з Новодвору. Ці поселення їй перепали в результаті процедури поділу батьківського майна.
Оскільки Анна не мала дітей, після її смерті (орієнтовно – початок 50-х років ХVI століття) все майно перейшло до її чоловіка Мацея Влодека. Але в 1554 році Констанція Свірчова, рідна сестра Анни, відсудила більшість населених пунктів Чорноострівського ключа, у тому числі й Водички. Далі село перейшло до сина/пасинка Констанції – Яна Свірча (молодшого), після смерті якого Водички успадкувала його дружина Анна, дочка Скальського старости Гієронімка Лянцкоронською. Згодом Анна вдруге вийшла заміж за котрогось із П’ясецьких. Саме вона фігурує у податковому переписі 1565 року як власниця Водичок.
Після смерті Анни П’ясецької, поселення знову повернулося до Свірчових, зокрема, Анни Ельжбети з Вільхівця, дочки Яна Свірча (молодшого), яка вийшла заміж за Костянтина Вишневецького.
Майже півтора століття Водички перебували у власності могутньої родини Вишневецьких. В 1717 році поселення переходить «під управління» Юзефа Потоцького, який одружився з Вікторією Лещинською, онукоюі Дмитра-Єжи Вишневецького. До кінця 50-х років XVIII століття село перебувало у власності спершу сина Юзефа Потоцького – Станіслава, а згодом його внука – Вінцентія. 15 березня 1758 року Вінцентій Потоцький віддає Водички в оренду Уршулі Целецькій. Лише в 1773 році поселення стає повноцінною власністю нової господарки, до речі, дочці англійського найманця Ендрю Арчибальда Гловера де Глейдена, який перебував на службі у польського короля. Після її смерті, приблизно у 80-х роках XVIII століття, село переходять у спадок її сину Юзефу (1748-1828).
З 1796 року Водички перебували в посесії у полковника коронної артилерії Яна Коморовського (1756-1796), дружиною якого була рідна сестра Юзефа Целецького Людвіка. Коморовські взяли село в оренду на 9 років, передавши його дочці Анні, коли та виходила заміж за Антонія Залеського (1753-1819). Саме Антоній згодом викупив поселення в Целецьких.
Залеські останні у переліку водицьких дідичів, які володіли поселеннями понад сто років. Саме за життя Антонія розпочалося будівництво водицького маєтку, подільської резиденції Залеських, які постійно проживали в Кракові. Зведення нового родинного гнізда у 1825 році завершив син Антонія – Вільгельм (1806-1878). Спершу це був одноповерховий будинок із терасою, з якої панство милувалося навколишньою природою. Коли добудували другий поверх – невідомо.
За тими розповідями, що дійшли до нас, маєток спроектував і будував варшавський архітектор, за допомогою місцевих майстрів. Для того, щоб споруда була міцною, у розчин з вапна і цементу додавали курячі яйця. У маєтку було понад 20 кімнат, встелених італійським паркетом. В одному з просторих приміщень знаходилася оранжерея, де навіть зимою вирощувалися квіти. Опалення розташовувалося в підвальному приміщенні, яке простяглося під усім будинком.
Вільгельм, як розумна й освічена людина (навчався у Варшавському і Ягелонському університетах), прекрасно усвідомлював, що маєток, розташований у глибинці, насамперед має бути захищений і безпечний для проживання. З цією метою навколо садиби звели триметровий вал, який простояв до середини ХХ століття. На випадок якоїсь халепи від панського палацу ще й проклали підземні ходи, що вели аж до Чорного Острова і Фельштина. Принаймні, така ходила легенда.
Вільгельм Залеський дбав не тільки про безпеку, а й про естетичний вигляд садиби. Керуючись модними на той час тенденціями і маючи витончений смак, він запросив до Водичок ірландського ботаніка, знаменитого майстра садово-паркового мистецтва Діонісія Міклера (1762-1853). На той час у Європі набули популярності так звані англійські пейзажні парки, які вирізнялися звивистими доріжками, невеличкими водоймами і поєднанням штучних і природних форм. Палац або центральна споруда не домінували у цих композиціях, а сторонній спостерігач подекуди не міг виокремити насаджень садівника від навколишнього середовища. Саме такий парк створив Міклер у Водичках, надавши панській садибі особливого і небаченого у цій місцині шарму. Залеські володіли Водичками до 1917 року.
Період XIX ст. в історії села пов’язують із кількома пам’ятками матеріальної культури – це маєток пана Залєвского та гуральня, збудовані в перші половині XIX ст.
У 1930 році в приміщені маєтку було відкрито колгоспний університет самодіяльного мистецтва. В ньому навчалися студенти з України, Росії та Молдови. Тут були відкриті факультети: музичний, театральний, образотворчого мистецтва. В 1935 році відбувся перший випуск: 58 спеціалістів влилися у мистецькі колективи України. Надалі й до сьогоднішнього дня він використовується під приміщення школи І-ІІІ ст.
Палац Залєських
Будівля зведена Вільгельмом Залеським(1806-1878) у 1825 році. В руках його нащадків Водички й залишалися до 1917 року. Другий поверх з’явився пізніше, час невідомий. Планування кімнат було анфіладним. Колись з тераси відкривався вид на став. Школа в’їхала в колишній палац у 1925 р. Спочатку початкова, з 1930 року – семикласна. Тоді ж у палаці запрацював колгоспний університет самодіяльного мистецтва (Академія Мистецтв артілі «Шлях Леніна»), діяв до 1938 року. З 1938 по 1966 рр. у палаці був дитячий будинок. Станом на 2011 — рік школа (близько 30 учнів) і садок.
Будівля має анфіладне планування, центральний вхід має вигляд ризалита із підвищеним фронтоном. Вхід також декоративно оздоблено: тут є маскарони, розміщені у вигляді капітелей на пілястрах, що виступають. Збереглися старий підвал і кілька грубок. Двір оточував трьохметровий вал, який розрівняли вже після Другої світової, коли через колишній маєток Залеських пролягла дорога. Недалеко від маєтку розташовувалась гуральня. Був також парк, облаштуванням якого займався Діонісій Міклер. За переказами існував хід за межі маєтку. Радянський слід в архітектурі будівлі – це балкон, на який неможливо вийти, адже двері замуровано.
Текст із Вікіпедії, фото Романа Маленкова.
