Ця похмура будівля, ховаючись у сквері, багатьох залишає байдужими. Люди, які поспішають на роботу (а у будній день вулиця Грушевського схожа на резерват клерків), просто не помічають його, через свій поспіх та зайнятість. Ті хто приходить погуляти центральними артеріями міста (зокрема Хрещатиком, розташованим поруч) у вихідний день, також приділяють уваги Музею, менше ніж хотілося б. Але є багато таких, які перебувають у захваті від музейних експозицій та його споруди: від її величезних колон, від барельєфів та скульптур, а особливо від гігантських левів, які охороняють вхід. Останні – мабуть найбільші скульптурні зображення левів в Україні.
Національний художній музей
Музей на фото початку ХХ століття
Розташований він на початку вулиці Грушевського (буд. 6), майже навпроти стадіону «Динамо». Національний художній музей України – відповідно до назви це головне у країні вмістилище (і виставка) художніх скарбів (прямо, як колись стадіон «Динамо» був вмістилищем скарбів футбольних). Хоча, на мою думку, в експозиціях експонатів малувато – все десь у загашниках. Адже хочеться відвідавши найбільший художній музей країни, мати повніше уявлення про художній доробок її народу…
Музей був заснований наприкінці 19 століття, як перший загальнодоступний музей Києва. Ініціатором створення музею виступило у 1880 році Київське товариство грамотності. 1894 при генерал-губернаторі створюють комітет і комісію із заснування музею. Перша виставка музею, який спочатку називався Київським міським музеєм старожитностей і мистецтв, відкрилася у серпні 1899 року. Будівля тоді була ще незакінченою. Виставлялися тут археологічні знахідки експедицій Вікентія Хвойки. Офіційне освячення музею, вже під назвою Київський художньо-промисловий та науковий музей імені государя імператора Миколи Олександровича відбулося 30 грудня 1904 року.
Великі заслуги в розвитку Музею належали Богдану та Варварі Ханенкам, Вікентію Хвойці, Миколі Біляшівському, Федору Ернсту. 108 тисяч рублів на будівництво Музею виділили Терещенки (при загальній вартості будівництва 249 тисяч). Богдан Ханенко подарував Музею свою археологічну колекцію із 3145 предметів (оцінювалася у 70 тисяч рублів).
У 1919 році Музей був націоналізований. Його назвали 1-м Державним. Із 1924 року він називався Всеукраїнським історичним музеєм імені Тараса Шевченка. У 1936 році його перейменували у Державний український, а через три роки – Державний музей українського мистецтва. У 1942 році фашисти-окупанти розмістили у будівлі музею колекцію східноєвропейського мистецтва, а у 1944 році радянська влада, що знову прийшла до Києва, повернула музею його минулу назву і статус.
У 1994 році Музей став Національним художнім музеєм України. Колекція творів мистецтв музею стала провідною в країні і нині налічує близько 40 тисяч експонатів.
Будівництво споруди музею почалося у 1897 році. Керував ним архітектор Владислав Городецький, хоча розробляв проект московський архітектор Петро Бойцов, який отримав перемогу у конкурсі, оголошеному Московським археологічним товариством (для проекту якого музею товариство оголошувало конкурс я зрозуміти не можу). Бойцов відмовився від втілення в життя власного проекту, тому роботу доручили Городецькому. Видатний архітектор дещо переробив проект, а для декоративного оформлення будівлі запросив відомого скульптора Еліа Сала. В майбутньому цей скульптор став багаторічним партнером і другом Городецького.
У 1899 році було зведено лише першу чергу будівлі, Г-подібну в плані, з завершеними фасадами з боку вулиць Олександрівської (тепер М. Грушевського) та Хрещатика. В радянський період у 1967—72 рр. було здійснено добудову музею відповідно до первісного проекту (архітектор П. Петрушенко).
Феб-Апполон та “Торжество мистецтва” Еліа Сала
Будівля музею чотириповерхова, цегляна, у плані прямокутна. Оскільки будинок оточує глибокий приямок, з головного фасаду він сприймається як двоповерховий. Обабіч широких гранітних сходів встановлено дві великі скульптури левів. У центрі головного фасаду доричний портик у стилі неокласицизму. Шість колон несуть трикутний фронтон, у тимпані якого — алегорична скульптурна група «Торжество мистецтва» а зверху, на фронтоні, бог-покровитель мистецтв Феб-Аполлон над алегоріями живопису та скульптури. Роги будинку вивершують фігури грифонів (крилатих левів). Багатий скульптурний ряд зовнішнього оформлення посилено старанно виконаними рельєфами в метопах антамблемента головного портика за міфологічним сюжетом кентавромахії. Фасад розчленовано доричними пілястрами. Модернізовані сандрики поміж них гармонійно поєднуються з грецьким меандром. Бічні фасади фланковано ризалітами у вигляді двоколонних доричних портиків за схемою «храм в антах». Територія музею обнесена класицистичною огорожею і рустованою підпірною стіною з мальовничими арковими нішами вздовж Музейного провулка. Внутрішнє планування анфіладне.
Парадні тримаршові сходи розташовано у південно-західному крилі, у південно- східній частині будинку — двоє службових сходів і ліфт. Сім залів четвертого поверху мають верхнє освітлення.
Будинок Музею — одна з найкращих спеціально зведених для музею споруд свого часу. Ну а серед музеїв Києва ця будівля безперечно одна з найдовершеніших, адже Городецький – це завжди «знак якості».
На території Музею фотографувати заборонено, тому показати власні фото музейних експонатів не можу, але майже все що виставлено в залах Музею, крім тимчасових виставок, є у віртуальних галереях офіційного сайту.
Пам’ятники: Миколі Біляшівському (ліворуч) та В’ячеславу Чорноволу біля Музея
Будинки 2 та 4 (колишній прибутковий будинок Ісерліса, правруч) на Музейному провулку
Поряд із Національним художнім музеєм в Музейному провулку збереглося кілька цікавих старовинних будинків. На особливу увагу заслуговує будинок під номером 4. Його у 1909 році збудував архітектор Валеріан Риков на замовлення єврейського купця Ісаї Ісерліса. Це був звичайний прибутковий будинок, який від інших відрізнявся своїми розмірами (сім поверхів) та рельєфною композицією «Похід Фріни» виконаною скульптором Федором Балавенським.
Фріна – це реальний історичний персонаж. Вона була давньогрецькою гетерою (вільна, незаміжня, високоосвічена жінка, яка могла надавати різноманітні послуги чоловікам, в тому числі і сексуального характеру), яка працювала натурщицею у відомих давньогрецьких митців – Праксителя та Апеллеса. Була коханкою багатьох видатних греків (тих же митців, а також Діогена, можновладців та царів). Вважалася зразком краси жіночого тіла. Хоча вирізнялася особливою сором’язливістю (як для Греції), адже оголеною її бачили лише двічі на рік (решта мешканців були голими майже завжди). Із неї скульптор Пракситель ваяв найвідомішу античну статую богині кохання Афродіти – «Афродіта Книдська».
Фріна була дуже багатою. Кошти заробила розумом та тілом (призначаючи велетенські тарифи на власні послуги). Після того як армія Олександра Македонського зруйнувала мури Фів вона запропонувала відбудувати їх власним коштом. Але фіванці відмовились.
Барельєфи на колишньому прибутковому будинку Ісерліса (Музейний провулок 4) “Похід Фріни” Федора Балавенського
“Гетера Фріна перед ареопагом”, Ж.-Л.Жером, 1861.
Відомою є історія (а може легенда) про суд над Фріною. Звинували її у безбожництві та відунстві. Основний аргумент – статуя богині Афродіти, зліплена із живої жінки-коханки (натурщиці Фріни) скульптором Праксителем, яку той, та і багато інших, поважали як богиню. Суд присяжних довго слухав обвинувачення та захист. Захисник Фріни Гіперид, бачачи, що його промови не мають жодного ефекту здер із Фріни одяг (якусь там хламиду) й присяжні ахнули… і звичайно ж виправдали Фріну. Без одягу гетера вийшла на вулицю й люди побачили її неземну красу… Саме цей епізод втілив у барельєфах скульптор Федір Балавенський.
Текст та фото Романа Маленкова
При написанні використано: Звід пам’яток історії та культури України. Енциклопедичне видання. У 28 томах. Том 2. – Київ: Головна редакція зводу пам’яток історії та культурі при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М.П.Бажана, 1999.
