Вилкове – це ілюстрація до трудового подвигу. Не заради медальки чи перемоги у соцзмаганні, а заради життя. Не придуманого радянським режимом (хоч звичайно не всі подвиги й тоді були придуманими), а справжнього, такого, який і нині можна побачити і помацати. Титанічна праця тисяч втікачів-старовірів підняла це місто над водами дунайської заплави. І нехай це ніяка не Венеція («Українською Венецією» називають містечко в туристичних фірмах), нехай немає тут надзвичайних пам’яток архітектури, але ж і не смердить, як на вулицях італійського чуда в період асенізації…
Миколаївська старообрядницька церква на тлі човнів у Білгородському гирлі
0-й км Дунаю у Кілійському гирлі
Єрик
Іван Липованин
Жахливі й малозрозумілі (зокрема, особисто мені) процеси, які у великій Росії зовсім не рідкість, погнали цих людей із насиджених місць у тайгу, у малолюдні Поліські болота, у Дунайські плавні. І як вони добирались сюди? Як перевозили своє добро? Чи то на спинах, чи кіньми, чи на волах? Хоча звідки у Московії воли? Це в Україні цих робочих тварюк було колись так багато, що й самих українців почали порівнювати із цими скаженно-сильними та спокійно-флегматичними дітьми корів… Пам’ятаю розповіді тестя про роботу на волах, про розмірене їх ремигання серед зоряної ночі… Але це із іншої опери.
Християнство з’явилося на Русі у 10 столітті. Прийшло воно із Візантії й непохитно трималося до 17 століття. Хоча Константинополь пав під натиском турків-сельджуків, а Київ захопили татари, і литовці, і поляки. Київська митрополія спочатку переїхала у Владімір-на-Клязьмє, потім у Москву, а потім взагалі роздвоїлася й осіла у Москві та Вільно (столиці Литви). Пізніше з’явився «третій Рим», а ще пізніше його очолив патріарх Никон, який вирішив провести реформу… Замість двопестного хреста – триперстний, Іісус замість Ісуса, обходження храму проти сонця, замість по сонцю, ну й такі дрібниці, що смішно їх перераховувати. Згадується комедія із Едді Мерфі: «…у них Макдоналдс, а у нас Макдауелс, у них золоті арки, а у нас золоті дуги…». Але до новаторства Никона, яке він перейняв у європейців-католиків, з’явилася опозиція із протопопом Аввакумом. Ці люди не змогли, або не схотіли прийняти реформаторства у непохитних релігійних традиціях. І почалися страшні репресії… Заслання, катування, страти – все це, за наказом Никона та за цілковитої підтримки царя Олексія Михайловича, довелося витримати людям, які зберегли старі традиції й отримали назви – старообрядці, старовіри, «раскольники». Частина цих людей емігрувала за межі Російської імперії й зупинилася на турецькій території Бессарабії. Новою батьківщиною для них стали плавні у дельті Дунаю.
Типова сучасна вулиця
“Типова стара вулиця” – Білгородський канал
Призьба із мушлів
Типові канали-єрики
Цікаво, що у 18 століття старообрядництво розкололося на дві частини. Оскільки попи мали призначатися єпископами, а таких у розпорядженні старовірів не спостерігалося, то частина почала сповідувати безпопівський напрям; інші ж почали обирати попів самостійно або ж агітувати собі батюшок із більшості, яку вони назвали «никоніанами». Православна більшість і нині називається «никоніанами» (хоча на території України никонівської реформи не проводилося, а українська релігійна верхівка не бажала приєднання до російської церкви у 1654 році).
Більшість старообрядців притримувались «попівської» гілки – мали власних священиків, а у 1846 році отримали навіть власного митрополита. Ним став босно-сараєвський митрополит Амвросій, який приєднався до старовірської церкви й публічно підтвердив свою прихильність до неї. За це офіційне православ’я дискредитувало митрополита.
В Буковині та Бессарабії старовіри попівського толку отримали назву липовани. Одна із версій походження назви – старообрядці полюбляли селитись у липових гаях. Хоча існує версія походження назви від якогось Пилипа, послідовниками якого були старовіри (ймовірно від митрополита Святого Пилипа (Количева) – героя фільму «Цар»), тому інша назва етнографічної групи – пилипони.
На Дунаї
Розвиток липованської гілки тісно пов’язаний із буковинським селом Біла Криниця (Вовчинецький район Чернівецької області). Саме у ньому було створено перший і найбільший липованський монастир, який став основою ієрархії старообрядців. Пізніше у Білій Криниці збудували величний храм, який нині є символом старообрядництва в Україні.
У Вилковому, на березі Дунаю, стоїть пам’ятник Івану Липованину – це пам’ять про перших поселенців, які в середині 18 століття заснували у дельті Дунаю поселення.
Усе 19 століття старообрядці в Російській імперії переслідувалися. Послаблення сталося аж у 1905 році – тоді представники старої віри отримали дозвіл на хресні ходи та церковні дзвони. А у 1918 році більшовики повністю урівняли старообрядців у правах із безправними «никоніанами» (патріаршими православними вірянами). Але патріарша церква не визнала права старовірів. Лише у 1971 році Русская Патриаршая Церков визнала помилки, які призвели до розколу у 17 столітті, й засвідчила «равночестность» церкви старообрядців. Так відбулося поєднання.
До недавніх років у липова були заборонені шлюби із никоніанами (дозвіл з’явився після значного погіршення демографічної ситуації). Жінки у липован не мають права входити в церкву через центральний вхід. Чоловіки після 60-ти років не голяться (хоча ще 20 років тому борода була супутницею чоловіків-липован протягом всього життя). Це лише частина особливостей липованських релігійних ритуалів – решту я не запам’ятав. Нині липовани-вилковчани все більше впускають у своє життя цивілізацію, але у далекому 1746 році, коли на місці сучасного Вилкового був заснований Посад Липованський, побут мешканців був близьким до побуту мисливців збиральників. Полювання і рибна ловля були основними заняттями липован. А ще вони гребли мул із Дунаю й будували собі земну твердь. Важко навіть уявити всю складність такої роботи, але саме вона дозволила глухе болото перетворити на містечко. Щоправда, замість вулиць у цьому містечку були канали, а пересування здійснювалося на човнах. Пізніше мул почали насипати за межами міста – так з’явилися городи, які функціонують і нині. Головними садівничими культурами вилківчан є полуниця та виноград. Полуниця тут з’являється першою в Україні – її відразу скуповують посередники. Виноград є сировиною для виробництва місцевого сухого вина «Новак». Я куштував – смачне, особливо сподобався полуничний аромат.
Нині Вилкове – туристичний центр українського Подунав’я. Але дорога сюди страшна. Останні 30 км – це жах, що летить на крилах ночі. Тому туристів значно менше ніж могло прийняти місто.
У Вилковому головна садиба Дунайського біосферного заповідника – одного із чотирьох головних природних резерватів України. Територія заповідника занесена у всі можливі реєстри найцінніших світових ландшафтів. Туристи можуть пересвідчитися у красі Дунаю та його ландшафтів під час водної екскурсії (вони у Вилковому дуже популярні).
Головним заняттям вилківчан зараз (як і два століття тому) є риболовля. Головна промислова риба – дунайський оселедець – червонокнижний вид, який у заповіднику виловлюють тоннами. У спеціальних зонах біосферних заповідників народні промисли та лови законом не забороняються, але в певних нормах та із офіційним дозволом спеціального відділу заповідника.
Дунайський біосферний заповідник неофіційно є частиною великого біосферного резервату, більша частина якого розташована у Румунії. А от дунайський оселедець є неофіційним головним сувеніром містечка – його продають у солоному та копченому вигляді. Це дуже жирна делікатесна риба, яка офіційно називається азово-чорноморським прохідним оселедцем. У Дунаї вона не живе, а лише нереститься (піднімаючись вгору за течією на 600 км). Крім Дуная вона заходить на нерест у Дністер, Дніпро та Південний Буг, але значно рідше.
Перші вилківчани-липовани тривалий час мешкали в очеретяних куренях. Будинки, зведені із тростини та мулу почали з’являтись у 19 столітті. Таких будівель і нині у Вилковому більшість. Багато каналів-єриків в радянські часи були засипані – їх зробили справжніми вулицями, але у старій частині міста єрики ще й досі головні транспортні артерії. Найбільшою серед них є Білгородський канал.
Миколаєвська православна церква (1899-1902 рр.)
Наприкінці 18 століття в містечко прийшли запорізькі козаки із зруйнованої москалями Січі. Вони стали основою землеробства в околицях містечка і далі – добровільно взяли нас себе тягар сільськогосподарських робіт (старовіри-росіяни категорично відмовлялися від них). Нині нащадки запорожців – українці, становлять близько чверті населення міста (всього у Вилковому мешкає близько 9 тисяч осіб). Липовани їх називають хохлами. Понад два століття шлюби між липованами та хохлами були заборонені.
Українці у Вилковому мають власний храм – церкву присвячену Миколі Чудотворцю. Збудували її у 1899-1902 роках. Це величний і розкішний храм, із п’ятьма банями та дзвіницею. Зведений він у суміші необароко та модерну. Кажуть що до проекту храмового іконостасу безпосереднє відношення має Фаберже, але, особисто мені не зрозуміло яким чином.
Храми липован поступаються у зовнішній розкоші українській церкві, але від цього вони не менш цікаві в архітектурному відношенні. Це унікальні храми-кораблі (у плані вони мають форму корабля), які є символами непохитної віри, яка століттями пригнічувалася, але вистояла. Це кораблі, які долають море життя та часу – храми Миколи Чудотворця та Різдва Богородиці.
Миколаєвська старообрядницька православна церква (1906-1913 рр.)
Старообрядницька церква Миколи Чудотворця є наймолодшим храмом міста. Вона розташована на острові Калімбейка й будувалася сім років – із 1906-го по 1913-й. Це храм є типовим для липован – він має велику баню та прибудовану дзвіницю. Здалеку дещо схожий на дерев’яні церкви типових єпархіальних проектів, але при погляді зблизька враження кардинально змінюється – з’являється відчуття древності та автентичності.
Церква Різдва Богородиці є головним храмом старообрядців міста, а відповідно і всього регіону. Його збудували у 50-ті роки 19 століття, а 32-метрову дзвіницю прибудували у 1873-м. Храм дуже нарядний, але мені він чомусь менше сподобався, ніж два інших храми міста.
Старообрядницька православна церква Різдва Богородиці (1857, 1873 рр.)
У Вилковому понад три тисячі човнів (великих та менших) – це чи не найбільший відсоток в Україні. Човник заміняє вилковчанину і автівку, і воза. На ньому дістаються до городів, на ньому возять суницю і виноград, на ньому ловлять оселедця та іншу рибу. Човник незамінний при будівництві житла, адже саме ним перевозять тростину та мул для будівництва. А ще возять уламки мушель молюсків, із яких споруджують призьби. Після весняних повеней (а це у Вілковому звичайне явище), таку призьбу зрізують і хата сохне. Пізніше знову насипають.
Вілкове – унікальне місто, не схоже на інші міста України. Побувати тут мусить кожний, доки цей пам’ятник людському титанічному труду ще повністю не засипали і не заасфальтували.
Текст та фото Романа Маленкова
Вилківські дачі на Дунаї
