П’ять років прожив у Рівному, кілька сотень разів проходив повз цей будинок, навіть кілька разів фотографував його, але чомусь ніколи не наважувався увійти досередини. І от лише тепер, коли я приїхав до Рівного в якості гостя, мені таки стало розуму відкрити для себе перлину місцевого модерну. Ну та краще вже пізно, ніж ніколи, долучатися до прекрасного можна в будь-який час.
Решті ж людей бажано не наслідувати мого дурного прикладу із 5-річним чеканням, а за першої ж нагоди на власні очі побачити це модернове диво, або хоча б переглянути фотографії, якщо немає змоги навідатись в Рівне
Отже, Рівне, Будинок Вчених на вулиці Симона Петлюри. Іногороднім прохання не дивуватись із такої націоналістичної назви вулиці, для західного регіону це буденність. До того ж цій вулиці у своїй віковій історії щастило на реакційні назви. Із шести найменувань вулиці, які вона встигла змінити за сто років, лише дві назви були нейтральними – Аптекарська і Гоголівська. Решта назв – 13-ї дивізії, СС, Червоноармійська, та власне – Петлюри. Але мова не про вулицю, а про Будинок Вчених.
На перший погляд будинок не справляє зовсім ніякого враження. Так, видно, що будівля старенька, але на стіні ніякого тобі декору чи яких інших прикрас. І лише натреноване око може помітити вершечок скляної піраміди на даху, а це означає, що сходи в будинку освітлюються не банальними вікнами, а ліхтарем, тобто скляною конструкцією у стелі будинку. 
І лише підійшовши ближче розумієш, що будинок насправді цікавий, принаймні був таким від народження, але за час свого життя втратив більшість “архітектурних надлишків”.
Добре хоч фасад зберіг модернове кругле вікно та рослинний декор навколо нього.
Стропила даху опираються на елегантні металеві кріплення, що також виконані у стилі ар-нуво. Бетонні квіти поруч із тими кріпленнями навіть виглядають грубіше.
Дашок над входом оздоблений ажурною ковкою.
Підходжу до дверей, тягну ручку та заходжу всередину.
Виявляється, над вхідними дверима було не просто скло, а вітраж!
Тісненький тамбур з обох боків прикрашають величезні, під саму триметрову стелю, дзеркала, оздоблені вишуканою ліпниною.
Із тамбуру потрапляємо до круглого фойє, від якого навсібіч розходяться двері до різних кімнат.
Найперше в око впадає розкішна стеля, хоча й решта оздоблення також на рівні.
Під ногами метлахські кахлі, тобто особливо виготовлена плитка із підвищеною міцністю. Оцініть самі: цій підлозі вже близько ста років, а вона й досі виглядає як нова.
Ось так вишукано може виглядати грубка для опалення будинку. 
А це дверцята грубки. Стиль відчувається навіть в дрібних деталях.
Одну з кімнат займає музей Уласа Самчука. За вхід просять лише 2 гривні, тож заходжу.
Взагалі то експозиція музею (а точніше – музейної кімнати) скромна і малоприваблива і сюди я зайшов лише заради шикарної дерев’яної стелі.
Але і грати на вікнах теж нівроку. Виявляється захист від злодіїв теж може бути красивим.
Більше в музеї Уласа Самчука нема на що особливо дивитися, тож виходимо назад у фойє. У сусідній кімнаті розмістився ще й музей бурштину із тією ж вхідною таксою у 2 гривні, але модернові інтер’єри там, на жаль, не збереглись. Тож замість споглядати камінчики, я вирішив іще трохи пройтись будинком.
Цікаво було б взнати ім’я першого власника будинку, аби розшифрувати ініціали на дверях.
На другий поверх ведуть розкішні мармурові сходи із вишуканими кованими перилами та велетенськими дзеркалами.
А ось і те, завдяки чому освітлюються сходи – ліхтар у стелі. Причому то не просто так собі скляний ліхтар, яких я вже надивився у Вінниці, а із гарнючим вітражем!
На другому поверсі більш дивитись вже не було на що – лише самі зачинені кабінети будинку вчених (бо ж неділя), тому спускаємося вниз.
Текст та фото Вадима Постернака 
posterrr
