Величний храм Архистратига Михаїла у Товстому, що на Тернопільщині, – мабуть, єдиний у своєму роді. Тут бачимо, здавалося б, непоєднуваний синтез псевдовізантійської та неоготичної архітектури. Церква стоїть при трасі в самому центрі селища, і на неї звертає увагу кожен, хто їде у бік Заліщиків. Гармонійно поєднати, здавалося б, непоєднуване поталанило уродженцю Товстого – відомому архітектору та історику Яну Каролю Зубжицькому-Сасу. За його проєктом, нагадаємо, зведено дивовижний костел Матері Божої Святого Розарія та святого Станіслава в сусідньому Чорткові, що по праву є головним символом цього міста і вважається чи не найкрасивішим з неоготичних храмів України.
Храм зведено на місці однойменної дерев’яної церкви 1730 року. Будівництво тривало досить довго – з 1912 по 1939 рік. Спочатку завадила Перша світова війна, потім – повоєнне безгрошів’я. Добудувати храм вдалося лише завдяки зусиллям священика Антіна Навольського.
Парох Антін, зауважимо, був непересічною людиною. Народився в простій селянській родині у селі Зозулинці Заліщицького повіту (1894 р.). З дитинства прагнув знань і, попри походження, зумів закінчити Державну гімназію у Кіцмані, після чого вступив до Львівської ветеринарної академії. Але стати ветеринаром не зміг – завадила Перша світова війна. Студентом він був призваний до війська, де героїчно воював проти росіян.
Після проголошення ЗУНР добровольцем вступив до лав Української Галицької армії. У боях з польськими поневолювачами отримав важке поранення та потрапив у полон. У польському концтаборі перебував до 1922 року. Після звільнення Антін Навольський не приховував своїх патріотичних поглядів, тому незабаром поляки його арештували та ув’язнили в чортківській в’язниці.
Ще під час війни майбутній священник прийшов до Бога. Після звільнення з в’язниці пан Антін вступив до Станіславівської духовної семінарії і у 1930 році був висвячений на священника та отримав парафію у Товстому, яке тоді носило полонізовану назву Тлусте.
Незабаром дієвому пароху вдалося довести масштабне будівництво до завершення. Кошти на зведення храму давали не лише жителі Товстого, але й селяни з довколишніх сіл. Допомагали навіть євреї – зокрема, ліс для даху та куполів пожертвував місцевий купець Герш Шпіцер.
Храм у Товстому славиться не лише своєю архітектурою, але й внутрішнім оздобленням. Його стіни розписав видатний галицький художник Теодор Вацик.
Отець Антін Навольський відомий також як Праведник народів світу – це почесне звання він отримав посмертно у 1993 році. Від перших днів німецької окупації активно виступав на захист єврейського населення. У своїх проповідях постійно застерігав вірних від будь-якого насильства щодо євреїв: «Якщо хто забруднить руки кров’ю невинних, хай до церкви більше ніколи не приходить», – повторював він.
Відомо, що 12 липня 1941 року, на свято Апостолів Петра і Павла, о. Антін звернувся до парафіян з такими словами: «Якщо хочете насправді незалежної України, мусите виборювати її власною кров’ю, а не кров’ю євреїв, як вчать вас німці!».
Закликами до ненасильства панотець не обмежувався – він закликав вірних усіма силами допомагати упослідженим сусідам. Сам врятував від смерті п’ятеро єврейських дітей та допоміг врятуватися ще шести сім’ям, яких переправив з гетто до знайомих селян.
Незважаючи на всі кривди, завдані йому з боку поляків, у 1944–1945 роках під час україно-польського протистояння закликав до припинення братовбивчого конфлікту і стримував жорстокість щодо польських сусідів.
За «других совітів» був змушений перейти з УГКЦ до РПЦ. У 1950-х роках за вказівкою комуністичної влади храм Архистратига Михаїла закрили, але попри все о. Антін продовжував нелегально проводити богослужіння аж до смерті у 1965 році.
У 1990 році парафію і храм повернули вірним. У 2013 році єпископ Бучацької єпархії УГКЦ Димитрій Григорак здійснив єпископську візитацію парафії.
Дзвіницю біля церкви поставили вже за Незалежності. Радує, що її архітектура відповідає сусідньому храму і гармонійно доповнює сакральний комплекс. Також тішить, що товстянські парафіяни не піддалися спокусі і не спотворили храм новомодним огидним «золотим» булатом, як це масово спостерігається чи не по усій Україні.
Текст: Дмитро Полюхович
Фото: Роман Маленков
