Жило собі на Галичині велике польське село Коростятин. Було тут населення більше тисячі осіб, і майже всі римо-католицького віросповідання. Тому й заклали у 1863 році великий храм, який будували аж до 1899-го, а освятили ще через два роки – костьол Різдва Богородиці. Необарокова будівля вийшла великою і розкішною, зовнішнє її оздоблення нагадувало барокові храми палацового типу, але не судилося полякам Коростятина довго служити і молитись у костьолі…
Так вже сталося, що ворожнеча між українцями і поляками хронічною болячкою пронизала руські землі. Воно й зрозуміло – не українці ж прийшли на польську землю, фактично відібравши її, не українці в Польщі позасновували свої села… Війна стала періодом, коли на світ Божий із темряви повилазили найпотаємніші бажання народу, як позитивні, патріотичні, так і негативні. Війна, вона ж як горілка – сп’янила людей, а що в тверезого на умі, те в п’яного на язиці. І видно здавна не любили мешканців Коростятина селяни із сусідніх поселень – поляки ж, загарбники, мовляв. Так як колись у Коліївщину українці вирішили самостійно прогнати поляків – 28 лютого 1944 року в Коростятин війшли загони УПА, які за активної підтримки місцевого населення почали “етнічну чистку”. Як мінімум 156 людей було вбито, серед них багато жінок та малих дітей. Майже всі хати Коростятина було спалено – не спалили лише костьол та залізничну станцію. Убитих поховали у братській могилі.
Що тут коментувати – зайвий раз підтверджується думка про те, що 70% людей не набагато відійшли від тварин у своєму розвитку. Звичайно, в залежності від ментальності люди різних народів трохи відрізняються – наприклад, українці ніколи не захоплювали чужих земель, хіба що в давньоруські часи, а от поляки і росіяни навпаки завжди намагалися підім’яти сусідів… Важко сказати чому, але етнічні чистки часто виникали і виникають на територіях, суміжних між народами, і серед слов’ян у тому числі (варто згадати жорстокі війни на території колишньої Югославії)… Звичайно, ніякі не патріоти вбивали польських дітей і палили хати – волоцюги, бандити і вбивці, але ж потрібно розуміти чому так сталося, хоча це і не можливо виправдати, але якщо людей постійно, століттями, називати бидлом, вони й перетворяться на бидло, а бидло у гніві буває страшне.
Коростятин перестав існувати – спалене село поляки залишили назавжди. Після війни, в ході операції по переселенню українців (під назвою “Вісла”) сюди переселили лемків вивезених із захоплених Польщею земель. Нині у селі щорічно відбувається фестиваль “Лемківські дзвони”. А у 1978 році Коростятин перейменували в Криницю, мабуть щоб назавжди забути про страшну трагедію.
Церква Різдва Богородиці (нині греко-католицький храм) стоїть прямо при дорозі із Тернополя на Франківськ – будити їхати – зупиніться, погляньте на цю чудову будівлю. Вона єдина нагадує про бурхливі події, які прокотилися цими землями.
Текст та фото Романа Маленкова
