Кальне.

Просили написати про Кальне на Зборівщині та їх церкву. Отримуйте.

Село давнє, перша згадка – друга половина XV ст. Чому так неточно? Одне джерело дає 1448 рік, інше – 1494 рік.

Щодо назви села є легенда. Після одного з набігів татари взяли в полон багато жінок і дівчат. Недалеко від поселення стали на ночівлю. Але жінки не скорились та, скориставшись темрявою, задумали втекти. Розлючені татари наздогнали дівчат та всіх до однієї порубали шаблями. А на місці, де пролилась невинна дівоча кров, до ранку виросли кущі калини. Так і стали називати село – Кальне, від “калина”. Гарна легенда.

Першим власником був Ян Свинка, через покоління, через шлюби, оскільки у Яна не було синів, село відійшло до роду Сененських. Першим з них був Жигмонд Сененський, потім ще два покоління, а у 1619-1620 роках, коли рід почав занепадати, Кшиштоф Сененський продає село Якубу Собеському, а згодом воно переходить його сину – Яну ІІІ Собеському. Ось так поступово Кальне від Свинки дісталось одному з наймогутніших королів Речі Посполитої. Після другого поділу Польщі, в 1772 році маєток належить Каролю Станіславу Радзивілу, який в той час був не в фаворі та вигнаний спочатку до Прусії, а потім до Австрії. Після нього Кальне належить Юзефу Прушинському, власнику Поморян з його замком. Поморяни, до речі в кінці XV ст. належали все тому ж вище згаданому роду Свинок, а саме Миколі Свинкі. 

Не знайшов шмат історії, кому належало Кальне після Прушинських. Смію припустити, що як і Поморяни – Потоцьким, принаймі після 1918 року, після поразки ЗУНР, селом володів саме Єжи Потоцький.

В 1811 році у Кальному будують дерев’яну церкву. А вірніше буде сказати – зводять на новому місці та освячують в ім’я Воскресіння Христового. Церква була привезена із Залізців, після того, як попередня, теж дерев’яна, ХVII ст., постраждала при пожежі та була продана в Красносільці біля Золочева (напевно, саме вона й зараз там стоїть). У Залізцях тоді якраз збудували новий мурований храм, і вирішили таким чином допомогти кальничанам.

Село та церква відоме тем, що з 1903 і до самої смерті, в 1929 році, парохом тут служив отець Лука Демчук, дід по матері кардинала УГКЦ Любомира Гузара. Отець Лука був дуже поважною людиною, користувався беззаперечним аворитетом, і парафіянами Кального, а також сусідньої Жабині було збудоване церковне проборство. Похований отець Лука поруч з церквою, службі в якій віддав чверть століття. Також в Кальному народилась мати Любомира Гузара, Ростислава Олександра Демчук (Гузар) (померла та похована в Детройті), та тітка Лідія Рафіїла Демчук (Кострубяк) (померла та похована у Філадельфії).

Хоч церква офіційно в радянські часи й була зачиненою, її не спіткала доля багатьох інших, там не було ні складу, ні клубу, ні зерносховища. Люди таємно відвідували храм та молились, священник приїздив із Розгадова лише на похорони та сповіді. Богослужіння відновились лише з 1987 року, але лише за умови приналежності церкви РПЦ. З 1992 року храм знову належить греко-католикам.

Храм у Кальному типовий для регіону, одноверхий, тризрубний, із звичним опасанням. Розташований на пагорбі біля цвинтаря. Всередені не побував, але чув, що храм має гарні давні розписи просто по дереву. Поруч з церквою – двоярусна, теж дерев’яна, дзвіниця.

В 1990 році на могилі січових стрільців, що біля церкви, встановлено пам’ятний хрест .

Текст та фото Ігоря Дорожка.

49.632518, 24.975279 Дивитись на мапі Google Maps