Подорожуючи країною, та описуючи ті чи інши пам’ятки, завжди цікавило питання – а кому вона належала раніше, хто приклав руку до її створення, чим жили ці люди, чим займались, який слід залишили в історії.
Часто стикаюсь з тим, що в мережі в різних джерелах інформація просто дублює одна одну (часом з помилками та протиріччями, без намагань розібратись), та не дає відповідей, а навпаки ставить ще більше запитань.
Таким прикладом може бути палац в Котюжанах, Мурованокуриливецького району Вінниччини, який подають як садибу (або палац) Е.Ценіної. Всі без виключення джерела пишуть, що маєток придбав із садибою-попередницею нинішньої відставний царський генерал Ценін, а після його смерті, в 1912 році вже вдова генерала, Е.Ценіна відбудувала палац після його спалення селянами в 1910 році.
Як казав один комедійний персонаж (мовою оригіналу): “Мєня тєрзают смутниє сомнєнія”. Хто ж такий цей Ценін? Що ж це за генерал такий, навіть ім’я якого історія не зберегла, лише прізвище? Переглянувши повний перелік царського генералітету (а це більше 5000 осіб), не знайшов жодного на літеру “Ц”, прізвище якого було б хоч трішки подібне на “Ценін”. Схоже на історію з палацом “генерала Заботіна” в Малій Ростівці.
З іншого боку, про цього генерала є цікаві оповіді з подробицями, які просто так не вигадаєш, бо вони стосуютья саме особистості “генерала”, його звичок, характеру. Буцім-то, відбудовуючи палац, дружина Ценіна не була вдовою, а палац був записаний на неї навмисно, оскільки генерал був завзятим картярем, і це було зроблено, аби чоловік не програв палац у карти.
Далі питання щодо самої Е.Ценіної. Шукаючи інформацію про неї, в одному місці знаходжу прізвище вже разом з ім’ям. Виявляється, що звали її Катерина Ценіна. Чому ж тоді у всіх україномовних джерелах “Е.Ценіна”? Це хто? Евеліна? Ельза? Чи хтось перший взяв з російськомовного джерела як скорочене від “Єкатєріна”, і пішов “вірус” гуляти по мережі.
Тобто, є багато питань, залишаю їх для дослідників.
А далі вже про сам палац.
В Котюжанах спочатку була одноповерхова садиба, яка будувалась у 1855 році. Ким – не вияснив. “Словник географічний Королівства Польського” говорить, що село належало Дзержкам, згодом – власність професора київського університету Tryczla. А ще в селі були власності Падлевських та Лазовських.
На початку XXст. маєток з цією садибою придбав генерал (хай буде так для оповіді) Ценін. Як писав вище, у 1910 році, під час селянських заворушень, садиба була спалена, і на основі плану старого будинку в 1912 році був збудований новий, двоповерховий.
Авторство проєкту належить відомому петербурзькому архітектору Оскару Мунцу, уродженцю Одеси з голландським корінням, що закінчив у 1896 році із золотою медаллю Вище мистецьке училище при Імператорській академії мистецтв, автору Волхівської ГЕС. До речі, В.Г.Лисовський в біографічному творі “О.Р.Мунц – життя та творчість” пише, що проєкт в Котюжанах розроблявся не в 1912, а в 1913 році.
“В традиціях класицизму в 1913 та 1914 рр. О.Р.Мунц виконав проєкти садибних будівель у провінції: один з них – проєкт будинку в маєтку Кочужани в Подільській губернії – був здійснений, а другий – “садиби пана К.” в Бесарабії – залишився нереалізованим” (мій переклад з мови оригіналу).
Не сказав би, що котюжанський палац є чисто класицистичним. Тут є і чітко виражені неоренесансні мотиви. Мунцу було властиве вміння вдало поєднувати та змішувати, що особливо проглядалось в ранніх роботах. Бачимо ренесансну аркадну лоджію на другому поверсі, з якої на мансарду ведуть чавунні гвинтові сходи, вази (супер, що збереглися), медальони та барельєфи з міфологічними сюжетами. Дмитро Малаков пише, що “стилістично котюжанський палац близький відомому лівадійському палацу”.
Всередині побувати не вдалося, наявна інформація про те, що із збереженого в інтер’єрі – старі дубові сходи з першого на другий поверх та арки холу на другому поверсі.
Навколо палацу – парк, що спускається до річки, із джерелами та невеликими водоспадами. В парку є цікавий арковий міст через каньон, початку XXст. Кам’яний стіл, що нині стоїть неподалік від палацу, теж раніше знаходився у парку.
За радянських часів у палаці спочатку влаштували жіночий рабфак, таку собі школу для дорослих, а у 1937 році передали для дітей репресованих, влаштувавши школу-інтернат. Під час війни інтерннат був зачинений німецькими окупантами, 6 дітей закатували, 130 просто розігнали. Їх врятували та забрали до своїх сімей мешканці Котюжан та навколишніх сіл. Цим подіям було присвячено документальний фільм “Котюжанські матері”, він короткий, 16 хвилин, раджу подивитись, абстрагуючись від того, що створений він у 1970-х, в радянщину. Фільм зовсім про інше, про людяність та пожертву.
Дзвіниця 19 ст.
А церква?..
З 1979 року в палаці – школа-інтернат для дітей з особливими потребами.
Є в Котюжанах ще одна цікавинка – будинок культури, що перебудований з колишнього костелу.
Церква в селі – 1990 року, збудована на місці згорівшої старовинної дерев’яної, 1770 року. А от дзвіниця XIX ст. збереглась та є пам’яткою місцевого значення.
P.S. Вже після публікації знайшов додатово інформацію по поміщиці Ценіній. Зовсім вона, виявилась не Катерина. В списку землевласників Могилів-Подільського повіту за 1914 рік в Котюжанах були поміщиця Ценіна Євгенія Миколаївна (3224 дес.) та Подлевська Октавія Владиславівна (367 дес.). По генералу пошуки тривають.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
Радянський будинок культури.
