Ще коли тільки почав подорожувати країною, проїзжаючи через Муровані Курилівці на Вінниччині, завжди звертав увагу на величний палац (а його з дороги добре видно), і завжди знав, що повернусь сюди вже з метою познайомитись з ним ближче. Читав про нього в мережі, шукав інформацію, скрізь пишуть про колишніх власників, а саме Комарів, до них – Коссаковських, проте мало згадують, а що ж було після Комарів до радянської доби, хто був власником? Постараюсь коротко розповісти.
Муровані Курилівці згадуються в джерелах в 1492 році під назвою Чурилівці (саме заснування віддають 1453 року). Чурилівці належали відомій шляхетській родині Чурил, а чи пов’язана назва поселення саме з ними, чи з якимось іншим чоловіком з таким прізвиськом, що тут оселився ще раніше, однозначної відповіді немає.
Чурили володіли місцевістю близько 200 років. В ХVI ст. їх рід збудував тут потужну фортецю з бастіонами, та ще й в доволі неприступному місці над яром. Ну і правильно, часи були неспокійні. Від фортеці добре збереглись як самі мури, та і склепінчасті підземелля. Цікаво, що кладка стін здійснювалась без будь-якого розчину, коли каміння підбиралось спеціально та складалось щільно одне до одного, причому камені верхнього рівня повинні були клином входити в заглиблення нижніх (так звана циклопічна кладка).
В середині XVIIст. власниками Чурилівців стають Коссаковські. Це відбулось через шлюб дочки стольника Миколая Чурила, Софії з Казіміжем Миколаєм Коссаковським (це був другий шлюб Софії), а Чурилівці були в якості посагу, чи дарунку. Правнук Казімежа Коссаковського, Станіслав не мав з дружиною Катажиною дітей, тому всі сваї маєтності заповів саме дружині, причому Курилівці (а на той час вони вже називались так) – з правом “доживоття”.
В кінці XVIII ст. відбувається поділ Речі Посполитої. Частина переходить Російській імперії. Польські власники маєтків постають перед вибором, або присягнути Катерині ІІ, або залишитись без своїх маєтків, з конфіскацією чи примусовим продажем. Катажина Коссаковська люто ненавиділа Російську імперію, тому переїхала до Станіславова. А ось ця ланка в ланцюжку переходу власності для мене до кіця не зрозуміла. За більшістю джерел, маєток таки був конфіскований, але знайшов і іншу версію, яка говорить, що за порадою Потоцьких всі маєтності Коссаковських, що перебували на теренах імперії, Катажина сама записала на нового власника – Станіслава Комара. У любому випадку, чи то через такий щедрий дарунок від Коссаковської, чи через передачу Катериною ІІ (однаково, що та що та – Катерини), Станіслав Дельфін Комар в 1795 році стає власником Курилівців, 140 тисяч моргів землі та 10 тисяч кріпаків. А взагалі Комар був власником 4 містечок та 36 поселень.
Вже Комарі у 1805 році на залишках мурів замку будують класицистичний палац, який зберігся до нашого часу. Сучасники називали його “подільським Лувром”. Звісно, до самого Лувру йому й далеко, але все ж таки в межах Поділля палац є перлиною. Навантажувати спецтермінами та описувати архітектуру не буду, все можете бачити самі на світлинах.
Палац лежить посеред великого ландшафтного парку, закладеного ірландцем Діонісієм Макклером (або ще його прізвище іноді вимовляють як Міклер). З кількості закладених ним парків можна зробити висновок, що він був, напевно, найпопулярнішим “ландшафтним дизайнером” свого часу. І не дивно. Не бачив жодного парку – праці Макклера, про який міг би сказати, що робота ірландця була невдалою. Ну і це вже справа смаку – мені більше до вподоби саме такі парки, із зміною ландшафту, із ярами, скелями, ніж “пласкі” рівнинні. Більш вони таємничі… З початку XIX ст. тут збереглись і містки. Особливо мальовничим є арочний міст через яр перед палацом. Струмка під час відвідин не побачив, висох. А жаль, напевно картина, коли він був повноводним та створював каскад водоспадів, була напрочуд гарна.
Поруч з палацом, перед парадним входом збереглись ще кілька будівель початку XIXст. – двоповерховий флігель з елементами неоготики та арсенал/стайня з маскаронами, вже “вилизаний” євроремонтом.
Але повернемось до власників.
Про Станіслава Комара мало що пишуть. А от його дочка Дельфіна Потоцька (це вже за чоловіком, а уроджена, звичайно ж, Комар), більш відома особа, причому як світська європейська дама. Народилась вона у 1807 році в Курилівцях, в маєтку батька. В 18-річному віці вийшла заміж за Мечислава Францішека Юзефа Потоцького (про нього трохи пізніше), сина Станіслава Щенсного Потоцького, власника Тульчина та одного з найбагатших польських магнатів. У них народилось п’ятеро дітей, щоправда, всі вони померли немовлятами, у шлюбі була нещаслива, тому з Мечиславом розлучилась. В різні часи часто жила в Парижі, маючи неабиякі розумові та мистецькі здібності, а також природну красу, вона підкоряла чоловічі серця. Була знайома з багатьма артистами, художниками та майстрами слова, зокрема товаришувала з Ю.Словацьким та А.Міцкевичем, а також була ученицею Шопена, з яким підтримувала зв’язки аж до самої його смерті. Проте на кохання Шопена Дельфіна взаємністю не відповідала. В 1838 році вона познайомилась з поетом Зігмунтом Красінським, стала його коханою (при тому, що розлучилась з Потоцьким у 1843). Багато своїх творів Красінський присвятив саме своїй коханій Дельфіні. Померла та похована Дельфіна Потоцька біля Парижу, в Монморансі, в 1877 році.
Про її чоловіка, Мечислава Потоцького спочатку не думав писати. Але, хоч він і не має відношення до Курилівців та тамтешнього палацу, його біографія мене настільки зацікавила, що оминути цю постать не зміг. Якщо історію життя Мечислава Потоцького екранізувати, то вийде непоганий пригодницький фільм. Отож кілька слів і про нього. З того, що взнав, зробив висновок, що Мечислав Потоцький був ще тим інтриганом та людиною низьких моральних принципів. Ще у віці 20 років прибрав у матері тульчинський маєток та усунув її з палацу. Дійшло до того, що матір зверталась до царя, аби той заслав сина у Тобольськ, Мечислав вмовив матір забрати чолобитну, але маєток все одно не повернув. Все подальше життя Мечислава Потоцького складалось зі скандалів та підкупів. Підкупи взагалі були його “фішкою”. Спочатку (правда, це лише чутки), в 1826 році він підкупом закрив справу щодо підпалу брацлавського архіву, де був на нього компромат, з наступним замахом на вбивство слідчих та власного повіреного. В 1828 році вже був причетний до викрадення якоїсь генеральші, був засуджений, але через рік звільнений. Ставши царським юнкером, втік зі служби. В 1845 році, після того, як його друга дружина, Емілія з Свейковських, втекла від Мечислава до Києва під опіку губернатора Бібікова, він потрапив до Київської Цитаделі, але знову звільнився підкупом. Був висланий до Саратова, кілька разів намагався втекти, проте невдало, задля звільнення навіть став православним та змінив ім’я на Михаїл, але не допомогло. Як невиправний втікач, був переправлений до Шліссельбурга. Лише після смерті Миколая І Мечислав Потоцький був звільнений та отримав можливість переїхати до Франції, куди не тільки перевіз частину статків, а ще й збільшив їх у Парижі до 80 млн франків. Помер у Парижі 1878 року та похований на кладовищі Монтрезор, там же, де і його друга дружина Емілія, в шлюбі з якою він мав сина Миколая. Окрім того, Мечислав Потоцький залишив після себе і кілька позашлюбних дітей. Як вам така історія?
А що з палацом сталось після Комарів? Не питайте, яким саме чином відбулась продаж, не скажу, але в 1867 році (ще за 10 років до смерті Дельфіни Комар/Потоцької) власником маєтку в Мурованих Курилівцях стає Микола Матвійович Чихачов, на той час контр-адмірал. Микола Чихачов був одним з найвідоміших адміралів в Російській імперії, начальником головного морського штабу та керівником морського міністерства, власником маєтків у Псковській та Подільській губерніях. В основному, ще до свого адміральства, служив на східних рубежах імперії (заснував першу фортецю на Сахаліні), згодом в Одесі та на Балтиці. В 1896 році – член Державної ради. Його іменем названі два острови.
Як про власника маєтків на Поділлі, ми знаємо Чихачова більше по маєтку у Митках Барського району, який дістався йому також у 1860-х роках. Маєтки на Поділлі Чихачов став придбавати у свою бутність в 1862-1876 роках директором-розпорядником Руського товариства пароплавства та торгівлі, директором Товариства Одеської залізниці та засновником Бессарабо-Таврійського банку. У Миколи Чихачова було дев’ятеро дітей. Палац у Митках Чихачов збудував для своєї улюбленої дочки Софії (1848 р.н.). Кажуть, що липами коло палацу навіть було висаджено ім’я Соня), а от мурованокурилівецький палац був відписаний на молодшого сина адмірала, Дмитра Миколайовича, народженого 1876 року.
Дмитро Миколайович Чихачов не пішов по військовому чи морському шляху, як батько чи дід, у 22-річному віці він вийшов у відставку в чині прапорщика. Проте залишив слід в історії як державний та суспільний діяч. Був Могилів-Подільським повітовим предводителем дворянства та почесним мировим суддею, головою Подільського сільськогосподарського товариства. Дослужився до чину колезького радника та шталмейстера. Двічі, у 1907 та 1912 роках обирався до Державної думи від Подільської губернії, очолював безліч комітетів. У Мурованих Курилівцях заклав ремісничу навчальну майстерню, якою сам і опікувався. У Могилів-Подільському повіті кілька років організовував притулки для селянських дітей, виступав за введення всезагальної освіти. Між тим, був руським націоналістом та закликав до русифікації українських земель.
Чихачов-старший помер 1917 року в Петрограді від запалення легенів та похований у своєму родинному маєтку на Псковщині, Чихачов-молодший не надовго пережив батька, загинувши в 1918 році у одному з перших боїв в лавах Добровольчої армії, у створенні якої брав безпосередню участь.
У наш час у мурованокурилівецькому палаці розміщується школа-інтернат санаторного типу для дітей із серцево-судинними захворюваннями. Деякі незначні перепланування відбулись у 1960-х роках.
Ну а про джерело у Мурованих Курилівцях та мінеральну воду “Регіна” розповідати не буду, про неї всі знають.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
