На східному краєчку Погребищенського району, на річці Оріховатці, лежить чималеньке (близько 900 мешканців) село Новофастів. Раніше село називалося Голохвасти або Голохвастів (ото звідки Свирид Петрович), ну а хто його перейменував – точно не відомо, як не відомо і хто заснував село, і коли. У 18 столітті воно вже існувало. Було купа власників, поляків, бо тоді то була територія Польщі, із яких варто зупинитись на Ганських – це прізвище ми знаємо по історії із Бальзаком, та Любовицьких, які купили маєток наприкінці 19 століття.
З тими Любовицькими багацько цікавих історій пов’язано. Наприклад, Стефан Любовицький, той, який купив Новофастів, прийняв російське громадянство, був генерал-адьютантом, дурнуватим дуелянтом, який порішив купу народу, а потім і сам наклав на себе руки – чи то застрелився, чи то повісився.
Назва Новофастів з’явилася у 1805 році, а десь років через 5 в селі з’явився класицистичний палац і парк. Нам місцеві казали, що десь ще є якісь залишки фундаменту, від маєтку, та занедбаний парк. Ми не знайшли – лише напівзруйнована будівля, напевне колишня сторожка-кордегардія.
У 19 столітті Новофастів був містечком. В 1860 році тут мешкало півтори тисячі осіб, причому 500 євреїв, що вказує на розвиток торгівлі і ремесел. Про це пише Похилевич.
Головною пам’яткою Новофастова є покинутий водяний млин. Дуже цікава будівля, схожа на палац, була зведена у 1896 році. Більшість авторів у інтернеті кажуть, що збудували млин Боровські, але один, шанований мною, сайт вказує, що його звели представники роду Монтрезор – останні власники Новофастова.
Водяний млин нині покинутий. Цю прекрасну споруду намагалися реконструювати, навіть замінили перекриття, які у млинах того періоду робили дерев’яними, на бетонні. Але далі справа не пішла, і стоїть красень млин біля дороги на Київ, радуючи око нечисленних подорожніх.
Кілька джерел із мережі стверджують, що у Новофастові є церква, велика, класицистична, зведена у 1831 році – Михайлівська. Похилевич теж про неї пише. Як ми могли її не помітити і про неї не знати. Наступного разу знайдемо.
Текст Романа Маленкова.
