У кожного з людей свої смаки та уподобання. Це було притамано їм у всі часи. Не виключенням було і панство, що розбудовувало свої маєтки. Хтось будував палаци у готичному стилі, комусь до вподоби були мавританські чи східні мотиви. Оздоблення також могло говорити про сповідування власником якихось принципів чи належність, скажімо, до релегійних чи масонських орденів. Чи про прихільність до певної культури. Або ж просто так – “ось мені так подобається і крапка, хочу не як у всіх”.
У Комаргороді на Вінниччині зберігся палац у досить рідкісному для нас стилі фахверк, ніби саксонські чи баварські будинки. З різноманітними башточками, мансардами та балконами. Звичайно, спочатку він виглядав не таким, добудовувався та перебудовувався власниками, що змінювались. Хоча, на мій смак, планування будівель вийшло дещо хаотичним.
Засновником містечка вважають представника шляхетського роду Комарів – Комара-Забожинського, який і назвав його своїм ім’ям. До 1626 року навколишніми землями володіли Шашкевичі, а після них – знаний рід Четвертинських. На мапах Боплана середини XVII ст. навколо Комаргорода вже були зображені оборонні споруди. За часів Богдана Хмельницького Комаргород став сотенним містом козацького Брацлавського полку та практично до кінця століття управлявся козаками. Четвертинські повертаються в Комаргород на початку XVIII ст. А в 1830-х будують (чи перебудовують з замку) палац. Як він виглядав, достеменно ніхто не знає, планування не збереглось.
Маєток в середині XIX ст. (якось невизначено та неточно про це пишуть), відходить Балашовим, давньому дворянському російському роду. Майбуть, все ж таки, ближче до третьої чверті століття, оскільки Микола Балашов народився у 1840 році. А ще вірогідніше, біля 1874 року, коли він був призначений подільським губернським предводителем дворянства.
Рід Балашових був одним з найбагатших на теренах Російської імперії тих часів. Микола Петрович Балашов був єгермейстером Двору Його Величності та державним діячем (кількість посад та очолюваних ним установ займе не одну сторінку), був членом Державної ради по департаменту промисловості, науки та торгівлі. Балашови володіли мільйонними статками, лише землі станом на 1906 рік у них було 330 000 десятин у Київській, Подільській, Уфимській та Саратівській губерніях. А ще ж гірничні промисли на Уралі, соляні копалини, ливарні, цукрозаводи та винокурні.
Проте сам Микола Балашов маєтком в Комаргороді не керував, фактично ним розпоряжався його син – Петро Миколайович, який йде у відставку з армійської служби (був гвардійським гусаром; ну як гусаром… – полковим скарбничим та квартирмейстером), та поселяється на Поділлі. З часом він двічі обирається до Державної думи від Подільської губернії, стає предводителем дворянства Брацлавського повіту. До речі, був членом Київського клубу російських націоналістів.
Саме Балашови в другій половині XIX ст. капітально перебудовують палац, надавши йому вигляду шале. До головного фасаду колись була прибудована оранжерея, що не збереглась. А ось декілька господарчих споруд ще залишились до нашого часу.
Наприкінці XIX ст. Балашови навколо палацу висаджують великий парк в 2,5 га. Скоріш за все, парк існував і раніше, ще за Четвертинських, але Балашови його розширили та змінили, висадивши понад 100 видів дерев та чагарників, серед яких переважали ялини, сосни та інші хвойні. Є перекази, що за вказівкою власника соснами навіть було висаджено фамільний вензель, щоб його було видно з висоти пташиного польоту. Хоча незрозуміло, для кого це робилось. Для пташок чи ангелів? Авіація в ті часи лише зароджувалась, ну хіба що поодинокий дирижабль над селом зависне. Ну, таке… “Хазяін – барін”.
Нині частину палацу займає Комаргородський аграрний ліцей, і вона різко контрастує з іншими частинами, які стоять пусткою та потребували б більших догляду та уваги.
Самі Балашови після жовтневих подій емігрували до Франції, старший помер в 1931 році та похований на околиці Парижу, молодший далі перебрався в Марокко, там його шляхи губляться, і навіть дата смерті вказується як “після 1939 року”.
Є в Комаргороді ще одна пам’ятка – колишній костел Святого Хреста, збудований в 1746 р. (перебудований в цегляний в 1770 р.), та перероблений у 1778-82 в православний храм Святого Миколая. У прибудові 1874 р. (ще за бутність костелом) розміщувалось училище, а в 1897 р. (вже за церкви) тут же була відкрита школа для дівчат.
P.S. Цікаво, що за даними 1898 року палац записано на Марію Григорівну Балашову, дружину Петра Балашова, з якою він одружився 1896 року. Як бачимо, ще тоді, перестраховуючись від певних обставин, власність переписували на родичів.
Текст Ігоря Дорожка, фото Романа Маленкова.
