У 1631 році на заліснених південних околицях Києва, що належали Києво-Печерській Лаврі, неподалік від Китаївської пустині, з’явився новий скит. З’явився він за ініціативи молодого архімандрита Лаври, вихідця із старовинного молдавського княжого роду, майбутнього митрополита Київського і Галицького та всієї Русі, видатного церковного, політичного та суспільного діяча, успішного дипломата, засновника першого вищого православного навчального закладу у Східній Європі – Петра Могили.
Свято-Покровський Голосіївський монастир з боку Головних воріт (на передньому плані праворуч – каплиця Матушки Аліпії)
Головні ворота з внутрішнього двору
Мальовнича та затишна місцевість, що була обрана для нового скиту, мала назву Голосіїв, або Голосієво. Іноді можна зустріти відомості, що ця назва виникла після того, як безлісі простори були засіяні деревами, і нібито за цю справу взявся не хто-небудь, а сам Петро Могила. Інші заперечують, що цілий лісовий масив, звісно, видатний православний діяч з молдавським корінням засіяти не міг (тим більше, з давніх-давен вказується про лісистість цієї території), але посприяв появі квітучого саду поряд із обителлю. Ось від нього й могла піти назва. Але і в цього припущення є заперечення. Наприклад, є свідчення початку 17 ст про якийсь хутір Голосіївський, а ще раніше, у першій половині 16 ст, Голосіїв згадується як місцина, що перебуває у володіннях чи то Видубицького монастиря, чи то Києво-Печерської Лаври. Нарешті, дехто вважає, що назва місцевості ведеться аж з 18 століття, коли було закладено лісопарк навколо вже існуючого кілька десятків років скиту.
З приводу походження назви, окрім масового висадження дерев на голих землях, ще можна натрапити принаймні на три версії. Варіант перший – від слова «голосити», тобто плакати. Голосити тут могли жінки за чоловіками, що загинули під час татаро-монгольської навали або інших численних військових операцій суворих часів середньовіччя. Є й легенда із привидами. Нібито розбійник на ім’я Голуб, що бешкетував у цих лісах, сховав у підземеллі викрадену дівчину. Крики про допомогу полоненої усі подорожні чомусь сприймали за нечисту силу і обходили це місце стороною. Врешті-решт розбійника спіймали та стратили, а дівчину знайти не змогли. З тих часів ще багато років у лісі було чутно дивні жіночі зойки та ридання.
За іншою версією назва може походити від слова «голосувати», обирати. Вважається, що тут могли обирати князів або, можливо, старост прилеглих населених пунктів.
Остання інтерпретація назви місцевості – «сіяти гул» – видається досить вірогідною, тим більше, що найближчий хутір окрім як Голосіївський іноді зустрічається під назвою Гуласіївський (можливо, прізвище засновника хутора якось було пов’язане із розповсюдженням шуму).
Голосївський ліс та Свято-Покровський монастир з водонапірної вежі
Про власників території до заснування пустині також можна зустріти суперечливі дані. Основними власниками земель на південний захід від Києва були монастирі – Михайлівський, Видубицький та Києво-Печерська Лавра. Та частина, що зараз називається Голосіївським лісом, у 16 ст належала Видубицькому монастирю, а згодом перейшла до Лаври. Але іноді вказується, що на початку 17 ст. якимось чином Голосіїв (або принаймні ділянка для майбутнього скиту) належить Петру Могилі. Дійсно, молдавська родина майбутнього митрополита мала право на володіння певних земель на Поділлі та Київщині. Але, скоріше за все, Голосіївський ліс із ділянкою, відведеною під скит, все ж належав Лаврі, а Могила вказується власником через те, що був архімандритом Печерського монастиря.
Першими будівлями майбутньої Голосіївської пустині стали родинний садибний будинок Петра Могили, а також допоміжні приміщення. У 1631 році з’являється невелика дерев’яна церква Іоанна Нового (Сочавського), молдавського великомученика, покровителя роду Мовіле (Могил). До церкви передаються родинні реліквії – частка мощів Іоанна Сочавського та хрест-мощовик. Поряд із церквою були збудовані келії та розбитий сад. Територію обнесли огорожею. Так спочатку виглядав Голосіївський скит (у перші роки існування, можливо, мав назву храму Іоанна Сочавського), місце, де Петро Могила протягом життя шукав і знаходив спокій та натхнення для своєї діяльності, пам’ять про яку живе до нашого часу.
Іоанн Сочавський (Сучавський) – один з головних православних молдавських та румунських святих, який, скоріше за все, на території сучасної Молдови за все своє життя жодного разу не бував. Майбутній святий праведно жив на початку 14 ст і був торговцем з міста Трапезунд (сучасний Трабзон, чорноморське узбережжя Туреччини). Після зради венеціанського моряка Реіза заради помсти за програш у теологічному спорі, був закатований за непохитність у своїй вірі татарським язичницьким градоначальником Білгорода (сучасний Білгород-Дністровський, на початку 14 ст. поділений між північно-причорноморськими татарами та генуезцями). Майже одразу після фізичної смерті із тілом страченого почали творитись дива, тому його дозволили захоронити по-християнськи. Пізніше, коли Білгород (він же Акерман, він же Албі Кастрі, він же Монте Кастрі, він же Четатя Албе та ін) належав молдаванам, мощі, вже відомі своїми дивами та зціленнями віруючих, перевезли до Сучави (сучасна Румунія). У цьому місті мощі святого Іоанна Нового (Сочавського) зберігаються й сьогодні.
У Білгороді-Дністровському є так звана «підземна церква» Іоанна Сочавського, споруджена над живоносним джерелом, на місці, де за легендою було страчено святого.
Іоанн Новий (Сочавський), поч. ХІV ст Петро Могила (1596-1647)
Петро Могила (21 грудня 1596 – 1 січня 1647) – боярин із стародавнього молдавського роду Movila чи Mohyla («пагорб»), який також іноді пов’язують із родиною давньоруських князів Холмських. Але за польською геральдикою родина ведеться від римлянина Муція Сціоли, а за румунськими джерелами – від місцевого дворянина Пурига. Світське ім’я Петра Могили достеменно невідоме. Батько – Симеон Могила (Мовіле), господар Волоський (1601-1602) та Молдавський (1606-1607), мати – угорська княжна Маргарет.
Початкову освіту отримав у православній Львівській братській школі, потім навчався у кількох європейських навчальних закладах (Польща, Голландія, Франція). По закінченні навчання поступає на військову службу у польській армії, але досить швидко полишає світську кар’єру і 1625 року приймає чернечий постриг під іменем Петра. Вже за два роки, 16 вересня 1627 р, у тридцятирічному віці, його обирають архімандритом Києво-Печерської Лаври! Перебуваючи на цій посаді, Петро Могила й заснував Голосіївський скит, який потім вважав найкращим місцем для роботи та відпочинку, усамітнення та спілкування із Богом. У 1632 р, по смерті митрополита Іова Борецького (духовного наставника Петра), здійснивши кілька вдалих дипломатичних та навіть силових ходів, Могила обирається Митрополитом Київським та Галицьким.
Петро Могила відзначився у багатьох сферах суспільно-політичного та церковного життя того часу, але в історії найбільший слід залишили дві його справи: здобуття у 1632 р від короля Владислава ІV легалізації на території Речі Посполитої православної церкви, що була поза законом після Берестейської унії (1596 р), а також заснування Київської колегії (майбутньої Києво-Могилянської академії) – першого серйозного православного навчального закладу у Східній Європі. Звичайно, слід згадати про друкарсько-видавничу діяльність. Саме при безпосередній участі Петра Могили був складений перший православний Катехізис, а також «Требник», що використовувався Православною Церквою ще не одне століття. У 19 ст митрополит Московський Макарій Булгаков писав в «Истории Русской Церкви» про Петра Могилу: «Он, несомненно, превосходил всех современных ему иерархов не только Малорусской, но и Великорусской Церкви и даже всей Церкви Восточной».
У 1996 році митрополита Петра (Могилу) було канонізовано УПЦ Київського Патріархату, УПЦ Московського Патріархату та Румунською Православною Церквою.
Наприкінці 17 ст., по смерті Святого Петра Могили, при митрополиті Київському Варлаамі (Ясинському) поряд із церквою Іоанна Нового розпочалося будівництво ще одного храму – на честь Варлаама ті Іоасафа Індійських. Але він так швидко занепав, що вже у 18 ст. потребував робіт по відновленню. Митрополит Тимофій (Щербацький) вирішив об’єднати дві церкви в одну і дати їй назву першої – на честь Іоанна Нового (Сочавського). В цілому Голосіївський скит мав зовсім невелике значення і на рубежі 18 та 19 ст в ньому мешкали всього 12 ченців.
Свято-Покровський Голосіївський монастир з боку Південних воріт
Перші кроки по відновленню значення пустині намагався зробити настоятель Зосим (Валкевич), Києво-Печерський Архімандрит, відомий тим, що, бувши скромним та благочестивим, вів переписку із членами Імператорського Двору, які дуже його поважали. Архімандрит Зосим змінив назву храму – на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» та зробив прибудову до церкви на честь Зосими та Саватія Соловецьких. Схоже, стало традицією називати нові будівлі на честь святих, що носили ті ж самі імена, що й архімандрити та митрополити, за яких це будівництво відбувалося (хоча, скоріш за все навпаки – володарі високих церковних звань обирали собі духовні імена на честь цих святих, а потім намагалися їх увіковічити у своїх новобудовах). Також в цей час зазнає певного оновлення сад при монастирі. Але в цілому пустинь продовжує бути досить закинутою.
Справжній, масштабний розвиток монастиря розпочав Митрополит Київський Євгеній (Болховітінов), видатний вчений та церковний історик, почесний член Імператорської Академії Наук (1826 р), а також кількох університетів та академій. У 1831 році він здійснив перебудову головної церкви монастиря, поставивши її на кам’яний фундамент, та знов повернув їй назву Іоанна Сочавського. З Китаївского монастиря повернулась частка мощів цього великомученика. Також проводиться розбудова нових келій, відновлюється іконостас, збільшується кількість монахів. Ритм життя скиту значно пожвавлюється.
Головні ворота та дзвіниця Церква на честь ікони Божої Матері “Живоносне Джерело”(2004)
Головні ворота та дзвіниця Каплиця матушки Аліпії
Південні ворота
Наступний Митрополит Київський та Галицький Філарет (Амфітеатров, займав посаду з 1837 по 1857 рр) продовжив справу свого попередника, і саме при ньому Голосіївська пустинь набула свого найбільшого розквіту. Зводиться будинок митрополитів із прибудованою церквою Іоанна Багатостраждального Печерського, великий Свято-Покровський храм із окремими боковими приділами на честь Іоанна Сочавського, а також Трьох святителів – Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Наслідком іншого масштабного будівництва стала масивна кам’яна огорожа навколо монастиря. За часів Філарета Голосіївська пустинь набула статусу літньої резиденції Київських митрополитів. Церква Іоанна Сочавського в черговий раз змінює назву на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело», а сама пустинь у 1853 році перейменовується на Свято-Покровську.
Паралельно розвивалося й господарство. Орні землі, сади, городи, пасіки та виноградники займали більше 100 га. Голосіївська та Китаївська пустині, що належали Лаврі, забезпечували її овочами, фруктами, медом, молоком, зерном та навіть рибою. Тут працювали три з чотирьох лаврських водяних млинів.
Головними особистостями, святими праведниками, які витягли ще нещодавно невеличкий занедбаний скит на новий рівень та здобули йому слави, стали, звичайно, сам владика Філарет, його духовний наставник ієросхимонах Парфеній, блаженний подвижник Феофіл та, трохи згодом, їх духовний учень преподобний Олексій Голосіївський.
Великий матеріальний внесок у будівництво та благоустрій території монастиря внесла Ганна Олексіївна Орлова-Чесменська (після постригу монахиня Агнія), спадкоємиця величезного статку графа Олексія Григоровича Орлова-Чесменського, якого відносили до найбагатших людей Російської імперії.
Намісник Лаври архімандрит Іоанн (Пєтін), майбутній Архієпископ Полтавський, описав розбудову пустині наступним чином: «…построен был для приезда и житья собственно Владики дом с домовою церковью во имя Иоанна Многострадального и несколько отдельных келий. Потом устроена каменная церковь во имя Покрова Пресвятыя Богородицы с двумя приделами, и все это почти на собственный счет Владыки в воспоминание рождения его при церкви Покрова. Сам Владыка носил кирпичи для кладки ея. Далее на сумму, пожертвованную графиней А.А. Орловою, построена ограда вокруг пустыни, так что вышел совершенный монастырек».
Філарет (Федір Григорович Амфітеатров, 1779 – 1857 рр). Народився у селі Високоє Орловської губернії у сім’ї священика. З раннього дитинства проявляв неабиякі здібності у навчанні. Вже у 19 років, по закінченні Севської духовної семінарії, у 1798 році він прийняв чернецтво і майже одразу був рукопокладений у сан ієродиякона під іменем Філарет. У тій самій семінарії він викладає поезію та грецьку мову. У 1802 році Філарет приймає чин ігумена та назначається ректором Севської семінарії. Ще через два роки, вже у чині архімандрита, переводиться ректором до Оренбурзької духовної семінарії. З 1805 по 1814 роки Філарет назначався настоятелем кількох монастирів. В 1814 році з інтервалом у 9 місяців призначається інспектором Санкт-Петербурзької та Московської духовних академій, а також отримує ступінь доктора богослов’я. Далі стрімка кар’єра вихідця із скромної сім’ї сільського священика розвивалася у двох основних напрямках – настоятеля монастирів та вченого-викладача головних духовних академій Імперії.
У 1819 році Філарет приймає чин єпископа, у 1826 році – архієпископа, а у 1836 році призначається членом Святого Синоду. Через рік його приймають у члени Російської академії наук.
З 1819 по 1837 рр Філарет встиг побувати на Калузькій, Рязанській, Казанській та Ярославській кафедрах. Врешті-решт, не встигши навіть від’їхати до місця останньої посади – Ярославлю, він призначається Митрополитом Київським та Галицьким. Цікаво, що при такій блискучій кар’єрі Філарет був відомий як великий аскет та покровитель подвижників. Серед монахів та населення його прозвали Філаретом Милостивим. У 1841 (за деякими джерелами 1840) році, продовжуючи перебувати на високій та відповідальній посаді митрополита, він таємно приймає від свого духовного наставника, старця Парфенія, постриг у найвищий чернечій образ – схиму – під ім’ям Феодосія. Саме Голосіївський скит Філарет (Амфітеатров), майбутній святий, вважав одним з найкращих місць для самітництва.
Філарет (Амфітеатров, 1779-1857) Олексій Голосіївський (1840-1917)
Олексій Голосіївський (Володимир Іванович Шепелів, 1840-1917 рр). Народився у дворянській сім’ї майора Київського Арсеналу. Перші 12 років був німий, але у 1853 році, на Великдень несподівано на слова митрополита Філарета (Амфітеатрова) «Христос Воскрес!» з третього разу відповів «Воістину воскрес!». Після цієї події хлопця віддали на навчання до Лаври. Його головними наставниками були сам Філарет та старець Парфеній, тому взимку він перебував у Лаврі, а влітку переміщувався за ними у Голосіївський скит. 1872 року, вже по смерті своїх головних наставників, був пострижений у чернецтво з іменем Олексій. Після цього перебував на різних посадах у Лаврі, а потім 4 роки пробув у Преображенському монастирі.
До Голосіївської пустині преподобний Олексій потрапив у 1896 році. Саме тут і розкрився його божий дар заспокоювати, обнадіювати і давати поради, слушність яких потім підтверджувалася у повній мірі. Після сповіді у нього часто виходили іншою людиною із виразом заспокоєння та натхнення на обличчі. На сповіді або просто на бесіди до преподобного Олексія потягнулися спочатку з усього Києва, а потім – з усіх кутків величезної Російської імперії. Він наставляв службовців та військових, селян та міщан, студентів та науковців, митрополитів та настоятелів інших монастирів. Олексій Голосіївський був духовним наставником кількох майбутніх (і діючих) єпископів та архієпископів. Про нього знали у Петербурзі (потім Петрограді), Москві, на Кавказі, Уралі та навіть у Сибіру. Закінчив преподобний Олексій земне життя у березні 1917 року. Похоронили його біля східної стіни церкви на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело». Могила ця збереглася до наших часів.
Наступники митрополита Філарета (Амфітеатрова) кінця 19 – початку 20 ст. також не забували про Голосіївську пустинь і досить часто тут бували на відпочинку, але все ж таки заміська дача для них не мала такого значення, яке вона мала для Філарета. Серед будівель, зведених за цей період, слід відзначити нову цегляну церкву на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело», виконану у 1910-1912 рр за проектом архітектора Є.Єрмакова. На початку 20 ст. споруди Голосіївської пустині розміщувалися на площі близько 20 га. До складу архітектурного ансамблю входили: кам’яна огорожа з двома брамами (Головна та Південна), Покровська церква (навпроти головного входу), храм на честь «Живоносного Джерела» Пресвятої Богородиці, будинок митрополитів, по периметру подвір’я розміщувалися господарські та житлові приміщення.
У 1918 році, після революції та численних переходів влади з рук у руки, землі Голосіївської пустині відходять до відомства відділу комунального господарства Київського виконкому, а 1923 року ці землі та все господарство віддаються новому Сільськогосподарському інституту. За 1927-1928 рр було закрито усі церкви Голосіївської пустині. У 1930-х роках спочатку вибухнув храм Божої Матері «Живоносне Джерело», а потім розібрали й Свято-Покровську церкву.
Свято-Покровський Голосіївський монастир. Споруди внутрішнього двору
Південні ворота з внутрішнього двору
Храм на честь ікони Божої Матері “Живоносне Джерело”
У часи Радянського Союзу на території скиту діяли агробаза, початкова школа, піонерський табір, туристична база, але у 70-ті роки 20-го ст. ділянка прийшла у запустіння. З 1979 до 1988 рр поряд із колишнім скитом, у невеличкому будинку на вулиці Затєвахіна, прожила останні свої земні роки блаженна монахиня Аліпія (Агафія Тихонівна Адєєва, 1905 (1910)-1988 рр), що була ясновидицею, а також мала дар зцілювати та допомагати у важких справах молитвою. У 2006 році останки Матушки Аліпії перенесли з Лісового кладовища та захоронили в усипальні у Голосієво. Зараз усипальня щоденно відвідується людьми, серед яких досить часто можна зустріти й іноземців. У дні пам’яті Матушки кількість відвідувачів доходила до 20 тисяч.
Матушка Аліпія була впевнена, що Голосіївська пустинь відродиться, але не дожила до цієї події п’ять років. У 1993 році було знову відкрито Голосіївський скит Києво-Печерської Лаври. 1996 року скит отримав благословення Митрополита Київського та всієї України Володимира на відкриття самостійного Свято-Покровського чоловічого монастиря. 1999 року закладається кам’яний храм на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело», проект якого максимально наблизили до церкви Єрмакова 1910-1912 рр. Будівництво його закінчили у 2003 році. В 2004 році храм був освячений. Того ж року почали мироточити одразу дві ікони – «Життєподательниця» та «Спорительниця хлібів», остання з яких й досі мироточить.
В 2001 році у Свято-Покровського монастиря з’явився свій скит – на місці колишнього Різдво-Богородичного монастиря у Церковщині із стародавніми печерами Феодосія Печерського.
Головні святині сучасного монастиря: мощі преподобного Олексія Голосіївського; ікона з часткою мощів Іоанна Нового (Сочавського), ікона з часткою мощів священномученика Миколи Іскровського. Поряд із монастирем знаходяться кілька цілющих джерел, одне з яких облаштоване «ванною».
Свято-Покровський монастир. Головні ворота із дзвіницею
Пам’ятка природи “Святе цілюще джерело” неподалік від монастиря (між Гнилим та Мітькиним ставками)
Конюшні поряд із монастирем
Монастир знаходиться у досить глибокій улоговині між двома пагорбами, вкритими листяним лісом. Сучасний архітектурний ансамбль Голосіївського монастиря багато в чому повторює його ж ансамбль початку 20 ст. Будівлі обителі оточує кам’яна огорожа з двома вхідними брамами (поряд із головною брамою височить дзвіниця). Напроти основних воріт стоїть храм на честь ікони Божої Матері «Живоносне Джерело». По периметру розміщено келії, будинок настоятеля з домовою церквою, трапезну та господарські споруди. Трохи осторонь, перед головним входом, збудована каплиця Матушки Аліпії з її мощами.
Доповнюють ансамбль сади та виноградники, конюшні і, звичайно ж, справжня окраса місцевості – каскад з чотирьох ставків. Як ззовні, так і всередині немає відчуття певної похмурості та відторгнення, притаманного для деяких монастирів. Скоріше навіть навпаки, пустинь має привітний вигляд. Можливо, не в останню чергу, саме з цієї причини тут завжди багато відвідувачів, особливо на вихідні та свята, що прибувають сюди відпочити цілими сім’ями.
Автор тексту та фото Олег Година
Адреса Свято-Покровського Голосіївського монастиря: м.Київ, вул. Полковника Затєвахіна, 14.
Трапезна (на передньому плані) поряд із Головними воротами
Купальня біля Цілющого Джерела
Каскад Дідорівських ставків. Гниле озеро та куполи храму на честь ікони Божої Матері “Живоносне Джерело”
