Змієволоса голова міфічної потвори, горгони Медузи, перетворювала все на камінь. Мабуть, існує якась подібна голова, яка заковує у дешеву блискучу бляху чудові карпатські храми, перетворюючи їх на безликі, схожі між собою, такі ж як і бляха, дешеві будівлі. Іншу відповідь на питання: чому більшість старовинних карпатських храмів оббивають бляхою, яка спотворює зовнішній вигляд та сприяє гниттю дерева, знайти важко. Колись давно, ще так столітті у дев’ятнадцятому, селяни дивились на металеві дахи будинків багатіїв, як на щось дороге і недосяжне, особливо, порівняно із деревом, яким були вкриті бідняцькі хати і церкви. І коли громада назбирувала коштів на метал, і вкривала цим металом дах церкви, і коли той дах сіяв сріблом у променях західного сонця – парафіяни вірили, що, нарешті й вони зажили, як оті багатирі під оцинкованими дахами… Потрапили нищівні промені мертвих очей горгони і на храм, який на Гуцульщині вважався чи не найгарнішим і найбільшим – на церкву Різдва Богородиці у Нижньому Вербіжі. І величезне щастя, що комісія ЮНЕСКО внесла унікальний, єдиний п’ятиверхий храм, до Списку Світової спадщини.
Станом на 2018 рік металеве покриття даху і стін церкви Різдва Богородиці ніхто не знімав, хоча вже давно є проект реставрації та вкриття даху гонтом. На громаду, священика та сільського голову в Нижньому Вербіжі не діють ні прохання, ні погрози – замість того, щоб здерти металеву «чеканку», поряд вони почали будувати ще один храм. Складається враження, що статус світової пам’ятки мешканцям села зовсім не потрібний, навіть дороговказу немає, а якщо запитаєте – можуть відправити до дерев’яної церкви на околицю Коломиї. Люди зовсім не розуміють, поряд із якою архітектурною перлиною вони живуть, і як вони її заштовхують все далі у «гній».
А церква у Нижньому Вербіжі дійсно унікальна, як архітектурою, так і історією побудови. Збудував її Григорій Семенюк – опришок із загону легендарного Олекси Довбуша. Пішовши від опришків (вважається, що із значною сумою грошей) Семенюк влаштувався працювати на водяний млин, а через деякий час одружився із дочкою господаря млина, і сам став його власником. Звідти і друга половинка прізвища – Мельник (так написано на надгробку – Семенюк Мельник). Мабуть був він ще й гарним теслею і цим можна пояснити сміливість, з якою він самостійно, взявся будувати дзвіницю. Сталося це у 1747 році. Дзвін Семенюк відлив за кошти, ніби то, взяті у Довбуша – місцеві мешканці ще й досі називають той дзвін Довбушевим.
У 1756 році Іван Семенюк почав масштабне будівництво храму Різдва Богородиці, яке закінчив аж у 1808 році. 52 роки будував опришок-мельник величний храм з п’ятьма банями. За таке будівництво він отримав медаль від самого цісаря – навіть найясніший імператор дізнався про чудесну гуцульську церкву. Помер Григорій Семенюк (Мельник) у віці 114 років, і був похований біля своєї церкви. Могила зберіглася.
У міжвоєнний польський період верхи храму вкрили металевими листами. Такий спосіб перекриття забирає у храму частину естетики, але не шкодить зруб. А от у 1990-му мешканці села обдерли і стару бляху з верхів, і гонт із стін, і повністю всю церкву обшили новими металевими листами, які пожертвував місцевий торгівець. Бляху тоді фурами завозили з Росії, вимінюючи її на картоплю, помідори та інші овочі та фрукти. От звідки піднялася ота голова горгони.
В метал закували і дзвіницю, першу будівлю Григорія Семенюка. Сотні років оберігали мешканці Нижнього Вербіжу свої святині. А нині одна із бань, колоди якиї вже підгнили під металом, похилилася. Селяни, як і сільський голова, кажуть, що держава не дає коштів на реставрацію, але на грандіозне будівництво нової церкви, за сто метрів від старої, кошти знайшлися. Це ж просто злочин, зіпсувати шедевр, а потім знайти кошти на новобуд.
Але навіть у металевих обладунках церква Різдва Богородиці прекрасна. Це один із кращих зразків гуцульської архітектури, який увібрав у себе й форми храмів із сусідніх регіонів – барокові бані геть як у подільських храмів. А різьблений іконостас рідкісний приклад рококо – посланець європейського мистецтва.
Легко уявити, яким величним, неймовірним, стане храм у Нижньому Вербіжі, коли його знову вкриють гонтом. Та і взагалі, давно пора закинути у болото оту голову горгони Медузи. Усі карпатські храми мріють скинути оті страшні обладунки.
Текст та фото Романа Маленкова, Сергія Щербія
