Прилуки – районний центр на річці Удай, в якому проживає близько 60 тисяч осіб. Розташоване місто на автошляху Київ – Суми, тому потрапити до нього нескладно. Прилуки – промислове місто. Тут розташовано 25 підприємств, найбільшим серед яких є тютюнова фабрика.
Житлова та адміністративна забудова ХІХ століття
Прилуки були засновані ще в період Київської Русі. Перша письмова згадка про Прилук-город зустрічається у «Повчанні…» Володимира Мономаха і датується 1085 роком. В ті часи місто було південно-східним форпостом держави й повинно було служити перепоною для половецьких полчищ. Очевидно, деякий час воно таким і було, але вже у 1092 році половці зруйнували місто.
В період князівських міжусобиць Прилуки руйнували неодноразово, але найжахливіших руйнувань місто зазнало у 1239 році – його фактично «стер з лиця Землі» монголо-татарський хан Менгу (двоюрідний брат Батия). Відродили Прилуки князі Глинські у XV столітті.
Князівський рід Глинських походить від сина відомого татарського темника Мамая – Лекси (згодом Олександра) Мамаєвича. В період занепаду Золотої Орди цей хитрий татарський магнат збудував кілька населених пунктів у Середній Наддніпрянщині і, щоб не втратити їх, попросився у васали до Великого князя Литовського Вітовта.
Іванівська церква, 1865 р.
Лекса Мамаєвич охрестився й поріднився із родом князів Острозьких. Від цього союзу пішли ще кілька відомих шляхетських гілок: Дашковичі і Домонтовичі.
Найвідомішим серед Глинських був українофіл Михайло Львович. Цей князь займав найвищі посади в Литві за часів Великого князя Олександра Ягелона. Але після смерті останнього наприкінці XV століття, піддавшись на улесливі обіцянки московитів, підтримав Москву у боротьбі проти литовців й підняв повстання проти нового князя Литви Сигізмунда І.
Москва обіцяла Глинському Смоленське князівство, але натомість запроторила Михайла Львовича до в’язниці. Брат Михайла Василь був менш впливовим, але став не менш відомим видавши свою дочку Олену за московського князя Василя ІІІ. Від цього шлюбу народився майбутній цар Іван IV Грозний. Сама Олена Василівна після смерті чоловіка п’ять років керувала Великим князівством Московським як регентша.
Відбудовані Глинськими Прилуки були вщент зруйновані кримськими татарами у 1482 році. Після цього вони відродилися лише через 110 років, коли тут, на згарищі, збудували слободу князі Вишневецькі. Хоча московські князі вважали ці землі своїми. Борис Годунов у 1604 році навіть направив сюди військо, яке зруйнувало слободу Вишневецьких. Але Прилуки знову були відбудовані. У місті спорудили замок.
В першій половині XVІІ століття Прилуччину активно заселяли переселенці із Правобережжя – козаки та втікачі-селяни, які швидко покозачувались. Таким чином, у Прилуках було створено великий козацький полк. Тоді ж, на високому правому березі річки Удай було збудовано фортецю. Вона мала високі дубові стіни, а вали її сягали висоти 10-12 метрів. Зараз від цієї фортеці залишилися лише рештки валів.
Будинок купця Золотарьова та краєзнавчий музей (обидва ХІХ ст.)
У 1692 році Прилуцьким полковником був призначений Дмитро Горленко. Він почав активну розбудову Прилук, перетворивши їх на значне місто. Наступником Горленка у 1714 році став сумнозвісний Гнат Галаган. Не маючи значних статків звичайний рубака-козак дослужився до рівня козацької старшини і з 1706 року керував компанійським полком гетьмана Мазепи. Це був кавалерійський полк особистої охорони гетьмана.
У 1708 році Гнат Галаган зрадив Мазепу й перейшов на бік Петра І. 14 травня 1709 року він був одним із керівників розгрому Запорізької Січі. Усіх полонених колишніх побратимів-січовиків Галаган посадив на палі й відправив на плотах вниз по Дніпру. За це Петро І поставив його полковником у Чигирині. Але запоріжці, які вважали Галагана кровним ворогом, влаштували справжню травлю полковника і його родини. Замахи влаштовувалися один за одним. Гнат навіть не міг вільно пересуватись, не кажучи вже про ведення полкового господарства. Тому він попросив перевести його із неспокійного Правобережжя кудись на інший бік Дніпра, подалі від запоріжців. У 1714 році він перебрався у Прилуки, навколо яких Петро І подарував йому величезні земельні наділи.
Гнат Галаган був жорстокою і підлою людиною. Майже відразу він розпочав закріпачення селян на Прилуччині й примножував свої статки за будь-яку ціну. Але майже всі прекрасні пам’ятки сучасних Прилук пов’язані із Гнатом Галаганом та з його сином Григорієм, який був повним антиподом батька.
У 1796 році Прилуки зробили центром повіту спочатку у Малоросійській, а потім у Полтавській губернії. З того часу це було нічим особливим непримітне повітове місто. Але й від тих часів тут збереглися цікаві пам’ятки. Насамперед це мурована Іванівська церква (ріг вулиць Київської й Іванівської). Її збудували на західній околиці міста (зараз це майже центр), на краю найстарішого міського району Квашенці. Сталося це у 1865 році.
Іванівську церкву звели у поширеному на той час парафіяльному стилі, що був схожим на давньоруський (його ще називають псевдоруським). Церква була п’ятибанною. Одночасно із церквою, за півтора десятка метрів від неї, була збудована триярусна дзвіниця. Найбільший дзвін, встановлений тут, важив 21 пуд (343 кг). Його виготовили на кошти багатих міщан Федора Дубежа та Василя Куриленка. Цей дзвін скинули й відправили на переплавку у 1930 році.
У 1910 році було споруджено прибудову, яка з’єднала церкву із дзвіницею. В радянський період Іванівська церква не працювала. Богослужіння відновили лише у 1996 році. Зараз храм перебуває у гарному стані і є одним із найбільш відвідуваних у Прилуках.
За квартал від Іванівської церкви розпочинається міський центр. Тут збереглося немало житлових та адміністративних будинків ХІХ століття. Наприклад, Міська рада розміщена у великому будинку (вул. Незалежності, 82), який в другій половині ХІХ століття збудував багатий купець Золотарьов. Пізніше в цьому будинку містилися Громадські збори. У інших старовинних будинках розташовані школи, банки, адміністративні установи, краєзнавчий музей (до речі один із найстаріших в Україні, йому вже 115 років).
Як і в будь-якому місті, що поважає себе, центр Прилук позначений великою площею. Від радянських часів тут залишився пам’ятник Леніну, а вже у період незалежності прилучани збудували пам’ятник земляку – видатному актору Миколі Яковченку.
Театр та пам’ятник Миколі Яковченку
Миколаївська церква-дзвіниця (1720 р.)
В центрі Прилук розташована історична зона, де сконцентровані головні пам’ятки міста. На Соборній площі стоїть собор Різдва Богородиці. Це зразок зрілого класицизму. Його заклали у 1806 році на місці великого дерев’яного собору, який згорів у 1781 році. Будівництво тривало 11 років. Керував будівельними роботами чернігівський майстер Федір Заболоцький. Поряд із собором було зведено двоярусну дзвіницю. На жаль, ця споруда не збереглася, її у 30 роки минулого століття розібрали на цеглу.
В радянські часи в приміщенні собору Різдва Богородиці розміщувався міський архів. У 2005 році храм передали релігійній громаді. Зараз тривають реставраційні роботи.
Навпроти собору Різдва Богородиці, через вулицю Галаганівську, розташований ще один собор – Стрітенський. Цю споруду збудували у 1889 році на згадку про загиблого царя Олександра ІІ. Фінансувалося будівництво переважно за рахунок міського голови Івана Дедіна. Небідна була людина, якщо змогла викласти 60 тисяч карбованців золотом (на ті часи величезна сума) на будівництво храму.
Собор Різдва Богородиці (1806-1817 рр.)
Стрітенський собор (1889)
Стрітенський собор будувався у нехарактерному для православної культової архітектури стилі. Це велика тринавна цегляна базиліка з трьома банями над входом. Храм вкриває двоскатний дах. Головна баня відсутня. Загалом Стрітенський собор має деяку подібність до Пархомівської церкви, що на Київщині. Тривалий час в соборі розміщувався краєзнавчий музей. Зараз храм переданий Густинському жіночому монастирю й активно реставрується.
Далі вглиб історичної зони розташована унікальна Миколаївська церква-дзвіниця. Звели її у 1720 році на кошти Гната Галагана у формах українського бароко. Церква повинна була виконувати, крім культових, ще й оборонні функції. Таких споруд в Україні майже не збереглося.
Поряд із церквою-дзвіницею стоїть найефектніша споруда Прилук – Спасо-Преображенський собор. Його будівництво розпочав полковник Горленко у 1706 році. Закінчив будівництво собору Гнат Галаган у 1720 році. В склепі собору Гната й поховали.
Спасо-Преображенський собор (1706-1720 рр.)
Полкова скарбниця (1708 р.)
П’ятибанний Спасо-Преображенський собор – взірець українського бароко ХVІІІ століття. Зводили собор найкращі майстри-мулярі, яких міг собі дозволити Галаган. За зразок було використано проект Троїцького собору Густинського монастиря. Але його не скопіювали, а збудували із багатьма змінами. У 1845 році Прилуки відвідав Тарас Шевченко. Він був у захопленні від Спасо-Преображенського собору й змалював його у повісті «Музыкант»: «…принялся рисовать прекрасно освещенную вечерним солнцем каменную церковь, довольно неуклюжей, но оригинальной архитектуры, построенную полковником прилукским Игнатом Галаганом…».
Недалеко від собору стоїть невеличка кам’яниця збудована у 1709 році. Вона була полковою скарбницею та арсеналом. Це унікальна будівля, своєрідний сейф товщина стін якого сягає 1 метра. Щоб знайти скарбницю, необхідно обійти собор й пройти у вузенький прохід між тинами приватного сектора.
Будинок Володимира Шкуратова, 1912-1914 рр.
Будинок Володимира Шкуратова. Від Соборної площі до заплави річки Удай веде вузенька вуличка. Праворуч простяглася ще одна така сама вуличка. На цій вулиці, в дальньому кінці, розташований цікавий будинок зведений на початку ХХ століття у неготичному стилі. Це колишня школа №4. Особливого колориту будівлі додає триповерхова гостроверха вежа.
В радянські часи це була загальноосвітня школа. У 1960 році до прекрасної неготичної будівлі приєднали стандартний безликий радянський шкільний корпус. Але навіть він не сильно зіпсував споруду. Значно гірше її зіпсувала розруха бурхливих 90 років минулого століття. Школа занепала, прийшла до аварійного стану й була закрита. Нині будівля не використовується й поступово починає руйнуватись.
Ось що про будівлю пише сайт краєзнавчого музею Прилук:
Будинок Шкуратова Володимира Павловича (колишня школа №4) у вигляді романтичного замку з баштою та шпилем побудований у 1912–14 роках у стилі неоготика статським радником Володимиром Павловичем Шкуратовим.
1915 року в ньому містилася учительська семінарія, 1916 – військовий шпиталь, а з 1923 року в будівлі розміщено школу № 4, яка діяла тут до початку 2000-х років. Під час окупації міста нацистами на території школи було єдине в області єврейське гетто. У 1951-52 роках до приміщення добудували двоповерховий корпус.
Нині ця будівля перебуває у власності краєзнавчого музею, але вона пустує. Споруда наразі потребує капітального ремонту.
Пантелеймонівська церква (поч. ХХ ст.)
На східній околиці Прилук, яка називається Кустівці розташована Пантелеймонівська церква. Це невелика модернова будівля, зведена на початку ХХ століття на території заїжджого двору Густинського монастиря. Загалом цей храм має дуже оригінальні архітектурні риси. Мало знайдеться храмів схожих на Пантелеймонівську церкву. Зелено-жовті кольори, фігурна цегляна кладка й гармонійне розташування серед одноповерхової приватної забудови. Ось що пише про нього Вікіпедія:
1905 року в заїжджому дворі Густинського монастиря Пантелеймонівська церква. Храм мурований, однобанний, безстовпний, одноапсидний. Вінчає невелику споруду — намет на восьмерику. Фасади оздоблено з використанням звичайної та лекальної цегли. Церква мала 4 дзвони (найбільший 30 пудів). Іконостас двох’ярусний, прикрашений різьбленням і позолотою.
У 1929—1930 року радянська влада церкву закрила. У приміщенні обладнали аптеку. У часи Другої світової війни громада відновила свою діяльність. 1962 року церкву знову закрили. 1988 року в храмі відкрили кооперативне кафе «Старий замок».
1990 року православна громада відновила свою діяльність.
На Кустівцях є ще одна церква – Трьохсвятительська. Вона дерев’яна, велика п’ятиверха із дзвіницею. Це типовий проект для Лівобережжя. Її збудували у 1879 році.
Текст та фото Романа Маленкова
Пам’ятний знак на честь першої згадки Прилук у “Повчанні…” Володимира Мономаха
