Вінниця змінилася. Тепер тут ходить жовто-червоний туристичний паровозик, центральною вулицею, яка нагадує європейські. Тут найкращий в Україні фонтан, який може виконувати роль кінопроектора. Тут є своя фортеця – «Мури», своя ратуша – водонапірна башта, тут є палаци та палацики. Нинішня Вінниця туристичне місто, і мало того – його у 2013 році журнал «Фокус» визнав кращим для життя в Україні. Ось тобі й Вінниця. А я пам’ятаю як ми провели колись півдня у цьому, тоді, брудному й нецікавому місті, із якимось суперпровінційним автовокзалом, забитими вщерть тролейбусами, похмурим, байдужим населенням. Але часи змінюються, і Вінниця змінюється разом з ними. Лише автовокзал залишився таким само страшним, як у часи розвалу союзу (принаймні так він виглядає вночі).
Мури монастиря єзуїтів
Водонапірна башта – нинішній символ Вінниці
Будинок Четкова
Від чого лише не виводять дослідники назву «Вінниця»: це і винокурня, і весільний посаг (давнє слово «віно»), і притока Південного Буга Вінничка. Але не будемо колупатись у топонімічних особливостях назви, а коротко пробіжимося історією Вінниці. Отже, вперше назва міста зустрічається у документах 1360-х років, і пов’язана із будівництвом тут укріплення Федором Коріятовичем, племінником Великого Литовського князя Ольгерда. Цього Коріятовича доля потім заслала у Закарпаття – його ми всі добре знаємо у зв’язку із розбудовою ним замку у Мункачі (Мукачевому). Але перша письмова згадка з’явилася, звичайно, пізніше, ніж з’явилося саме місто. Археологи знайшли у Вінниці рештки забудови першої половини 13 століття.
До 1569 року Вінниця входила у склад Великого князівства Литовського. Це був дерев’янно-земляний замок, який стояв на шляху у кочівників. Ну а після 1569-го (це була Люблінська унія) місто ввійшло у Брацлавське воєводство Речі Посполитої, хоча ще раніше власниками Вінниці стали найбагатші магнати України – князі Острозькі, які перенесли замок, а разом з ним і місто, в інше місце, яке вони вважали більш придатним для оборони.
Спасо-Преображенський собор (колишній монастир домініканців)
У 17 столітті Вінниця отримує Магдебурзьке право й потихеньку перетворюється у найбільше місто Брацлавщини, хоча перипетії козацької війни та подальшої Руїни досить сильно зменшили кількість населення у Вінниці. А із 1672 по 1699 роки майже усе Поділля, а разом з ним і Вінниця, були під владою Османської імперії. Турки називали цю територію Сарматським князівством.
Потім знову була Польща, доки у 1793 році на ці землі не прийшли росіяни. Вінниця перетворилася на центр повіту у Подільській губернії, центром якої став Кам’янець-Подільський.
У радянський період в 1932 році було створено Вінницьку область – Вінниця набула нових для себе рис адміністративного центру. А німецькі окупанти взагалі зробили місто столицею України (рейхскомісаріату).
Трьохсоттисячна Вінниця – одне із найбільших міст Правобережжя. Вона асоціювалася із промисловістю та русифікованим населенням, але ніколи раніше вона не асоціювалася із туризмом. В радянський період взагалі практично не існувало поняття туризм – його чахлими паростками були мандрівки по місцях життєдіяльності та поховання відомих людей. У Вінниці теж було (і є) таке місце – музей-садиба та мавзолей лікаря Миколи Пирогова. Радянська пропаганда приписувала йому купу світових відкриттів у медицині, але нині вже відомо, що це така собі напівправда, навіть стосовно наркозу або гіпсу. Музей-садиба, разом із гарним парком, розташований на одній із околиць Вінниці (вул. Пирогова, 155). Єдина туристична атракція Вінниці періоду торжества комунізму нині є не найцікавішим вінницьким об’єктом. Безперечно таким є фонтан, до якого в теплий сезон ломляться тисячі туристів.
Єзуїтський монастир
Костьол Святої Діви Марії Ангельської будувався як монастир капуцинів
Фонтан «Рошен» було відкрито у 2011 році. Його збудував Фонд Петра Порошенка і витратив на нього 37 млн. грн. (це тоді долар ще по 8 був). Нині це найбільший плавучий фонтан в Європі. Пишуть, що цей диво-фонтан входить у десятку найбільш видовищних фонтанів світу. Я дивився, слухав – дійсно цікаво і красиво, а жінки й дівчата, які часто більш емоційні, взагалі у захваті від цієї штуки.
Фонтан «Рошен» розташований у руслі Південного Буга, навпроти острова Кемпа. Навпроти фонтану влаштовано бетонні трибуни, на яких є дерев’яні лавки, але не на всіх, тому якщо прямуєте скоротати вечір споглядаючи чудо-картини, видані фонтаном – врахуйте що біля нього прохолодно навіть улітку – річка, сирість, бетон… Найкращі видовиська рошеновський фонтан видає на свята, але займати місця потрібно заздалегідь, бо будете стояти (годину-дві).
Вінниця не була центром губернії, але у 19 столітті тут жило багацько багатих купців, які часто вкладали грошики у будівництво, тому тут є чимало прекрасних старовинних будівель: готелів, доходних домів, адмінустанов, вілл та міських садиб. Місцева буржуазія тут навіть театр збудувала, на 700 місць (немаленький) – ця чудова будівля і нині функціонує.
Є малюнок Наполеона Орди, який показує Вінницю у 19 столітті – цікаве таке місто на картинці, як же його попаскудила радянська влада. Зараз відбувається складний процес реанімації, не останню роль в якому відіграють земляки-вінничани (Гройсман, Порошенко та ін.) – чого одна водонапірка варта – прекрасна будівля початку 20 століття, яка нині є одним із символів Вінниці. Колись вона була основою міського водогону й спостережною каланчею, в радянські часи в ній дали людям квартири, але у 80-ті роки в ній розташовують частину експозицій обласного краєзнавчого музею, який міститься тут і нині. Башта стоїть в центрі Європейської площі і щоночі гарно підсвічується. Її висота 28 метрів.
Одним із найпомітніших будинків Вінниці є модерновий палацик Четкова – відставного офіцера, який працював у Вінниці вчителем фізкультури. Мабуть не на вчительську зарплатню звів він один із найдорожчих особняків міста: у 1910 році він сплатив за будинок півмільйона рублів – йому ці гроші дісталися в спадок. Проектував розкішну будівлю київський інженер Листовичий, власник прибуткового будинку, в якому деякий час квартирував Булгаков.
Микільська церква
Музей-садиба Пирогова
Будинок Четкова розташований на вулиці Пушкіна. Свого часу це була така собі віп-зона Вінниці. Тут є й інші цікаві будівлі, але із будинком Четкова ніякі зрівнятись не можуть. Вулиця котиться до заплави Південного Бугу, вздовж якої пролягла вулиця Коріятовичів.
На іншому боці Бугу стоїть ще одна вагома вінницька пам’ятка – Микільська церква. Це пам’ятка дерев’яної подільської архітектури, яку почали будувати у 1746 році на кошти багатого міщанина Антона Постельника. Якраз тут було місце, де починалася Вінниця, нині це передмістя – Стара Вінниця. Микільська церква – найстаріший православний храм міста. А головним православним храмом є розкішний бароковий шедевр – Спасо-Преображенський собор. Його збудували католики – монахи-домінікани, які на цьому ж місці раніше мали дерев’яну церкву та монастир. Будівництво тривало із 1758 по 1779 роки. Домініканським, щоправда, монастир після цього був недовго, всього 28 років, доки у 1817 році російська влада не передала його православним.
Замовником храму був Міхал Грохольський, який хотів розкішну усипальню для свого роду. Грохольський не пошкодував грошів і найняв видатного архітектора італійського походження – Паоло Фонтану (він звів величезну купу відомих споруд, наприклад єзуїтський монастир у Кременці, або палац Сангушків у Ізяславі).
Спасо-Преображенський собор розташований на вулиці Соборній. Поряд розмістилися будівлі колишнього монастиря єзуїтів, в яких нині міський архів. Це найстаріше, з того що збереглося у Вінниці.
Музично-драматичний театр
Монастир єзуїтів почали будувати у 1610 році (приблизно одночасно із подібними монастирями Львова та Луцька). Його обнесли потужними стінами (1611 р.), які зараз вважаються головною фортифікаційною пам’яткою Вінниці. Просто Мури – так називають у Вінниці фортечні стіни єзуїтів, які найкраще проглядаються в районі Монастирської вулиці.
Комплекс монастиря єзуїтів складався із костьолу, келійного корпусу, конвікту та, традиційного для єзуїтів, колегіуму. В період війни 1648-1654 рр. єзуїтів з монастиря вигнали, й вони повернулись лише після відходу звідси османів у 1699 році. Відбудова ж будівель монастиря відбулася у 1740-1750-х роках, а у 1773 році Папою Климентом орден єзуїтів було скасовано.
На Соборній вулиці зберігся ще один костьол – Святої Діви Марії Ангельської. Його протягом 1746-1761 рр. збудували отці-капуцини. У 1888 році росіяни їх попросили звідси: костьол зробили єпархіальним, хоч і залишили його католицьким. У корпусі келій тоді розмістили казарми. Нині тут знову діючий римо-католицький храм.
Будинок Четкова
Палац Грохольських у П’ятничанах
Центральна частина Вінниці, зокрема Соборна вулиця, «вилизана». Багато що вже пореставровано, дещо в процесі. Найрозкішніша некультова будівля – готель «Савой». Про нього ми вже згадували на своїх сторінках.
Якщо вам набридло в центрі й хочеться знову на околиці – прямуйте в колишній палац Грохольських, який звели ще у першу половину 18 століття. Його навіть називають замком, за його контрфорси і башти. Він і дійсно міг виконувати функції замку, адже зводився у період татарських нападів. Нині у спорудах лікарня – ендокринологічний центр.
Про кожну із видатних споруд Вінниці ми ще розповімо окремо, а загальну картину описали. От тільки з автовокзалом щось треба робити.
Текст та фото Романа Маленкова
