Село Соколівка розташоване за 75 км від Києва у Бобровицькому районі Чернігівської області. Дорога сюди пролягає трасою Київ – Прилуки, якісна, і до самого села якісна, хоч і трохи горбата – там кілометра три. Все просто, все близько. А у Соколівці маєток Раковичів – цілих п’ять об’єктів – є на що подивитись. Але про село майже ніхто не знає, і туристів тут майже ніколи не буває.
До 1958 року село називалося Дідове, для чого його перейменували у Соколівку – хтозна. Можливо, щоб прибрати пам’ять місцевих мешканців про колишніх власників села – родину Раковичів. Але вони й досі знають, що раніше село називалося «Дєдове», і назвав його так Андрій Ракович, який отримав лісовий хутір в дарунок від свого діда, й на зламі 19 та 20 століть, побудував тут родову резиденцію – два садибних будинки, три господарські, в оточенні старих дубів. Може там і більше будівель колись було, але ж дізнатися немає звідки. Рід Раковичів веде своє коріння від прилуцького полкового писаря Семена Раковича. Серед нащадків Семена було немало відомих людей, були й такі, що не красили козацький рід – наприклад, російські націоналісти, зокрема Іван Єгорович. А от Андрій Ракович був предводителем дворянства Козелецького повіту, а його син,Андрій Андрійович, який народився тут, у Дідовому, у 1891 році, був юрисконсультом Австрійської єпархії Російської Закордонної православної церкви, і помер у Граці. Може у нього залишились якісь нащадки, адже місцеві дядьки нам казали, що якийсь «хазяїн» приїжджав років десять тому, поглянути на батьківські будинки, але може то вони щось придумали.
Маєток, навіть незважаючи на те, що два садибних будинки стоять напівзруйнованими, все рівно прекрасний. Таких комплексів в Україні взагалі небагато, а одноповерховий садибний будинок, палац, взагалі шедевр, навіть без даху, вікон і дверей. Неоготика та модерн, декоративна цегляна кладка та вікна із зрізаними верхніми кутами – красива романтична руїна. Комплекс не внесений у Реєстр пам’яток – для пам’яткоохоронців він цінності не становить, а точніше, вони не знають про його існування, або лінуються зібрати документацію, або плювати вони на усе це хотіли… Ну як взагалі таке можливо?
Три господарські будівлі перебувають у гарному стані, адже ще й досі, на щастя, використовуються. В центрі комплексу стоїть великий багатовіковий дуб, із табличкою, яка сповіщує, що на дубі фашисти повісили двох місцевих жінок. Якби ще поставили табличку – хто зняв дахи із садибних будинків Раковичів, хто зняв вікна, двері – може наступного разу вже не захтілося б.
Нинішня громада Соколівки досить активна – вона власним коштом відремонтувала частину дороги, оплачує автобус для пенсіонерів, до райцентру. Селяни самі почепили табличку про статус пам’ятки, хоча чиновники цього статусу й не давали, не тому що це не пам’ятка, а тому що вони отакі. Можливо колись і палац відновлять за кошти громади – стіни дуже міцні, ще постоять.
Текст та фото Романа Маленкова.
Далі текст Ігоря Дорожка.
Якщо поїздити та пошукати, то в кожному з районів Чернігівщини (як і багатьох інших регіонів) можна знайти 3-4 невідомих садиби, а й цілих маєтків панства, що володіли цими землями в кінці XIX ст. В Соколівці Бобровицького району в самому центрі села знаходиться цілий комплекс будівель пана Раковича. Навмисне поки не називаю його ім’я повністю, далі зрозумієте чому. Головною домінантою маєтку є власне панська садиба, що навіть у своєму сучасному стані вражає формами. І хоч втрачені дах, перекриття, деякі внутрішні стіни, проте цегляний декор та елементи неоготики дають уяву про уподобання власника при будівництві садиби. Поруч – ще одна садибна двоповерхова будівля, можливо флігель. Також збережено кілька господарчих будівель. В радянські часи в селі було племінне свиногосподарство.
Так хто ж роду Раковичів заснував маєток та був його власником? Село, яке носить назву Соколівка з 1958 року, а до того часу називалось Дідове, порівняно молоде і вперше згадується в другій половині XIX ст. На одному з чернігівських сайтів визнав, що місцеве урочище на початку XIX ст. було подаровано паном Раковичем онуку Андрію, який в середині XIX ст. заснував тут маєток та назвав його Дідове. Для отримання більш детальної інформації, який саме пан та якому саме онуку подарував ці землі, довелось зануритись в хащі генеалогічного дерева роду Раковичів, яке, зізнаюсь, вразило надзвичайною розгалудженістю крони. Не буду детально розкладати та описувати родинні зв’язки Раковичів, поділюсь лише цікавими, на мій погляд, спостереженнями. Почну з того, що рід Раковичів – давній козацько-старшинський рід, засновником якого є Семен Ракович (пом. в 1687р.), полковий писар Прилуцького полку, зять Прилуцького полковника Лазаря Горленка, та який свого часу отримав від полковника окрім дочки Агаф’ї чималенькі земельні наділи в подарунок за службу. Далі таке: – до скасування полкового устрою чимало представників роду було бунчуковими/значковими товаришами; – майбуть більше половини представників роду чоловічої статі були військовими та мали відповідні звання, значна частина також мала високі звання на державній службі (титулярні, статські радники тощо); – рід вів світське життя, лише кілька представників мали сан, була і одна черниця; – рід часто переплітався у шлюбах з іншими знатними родинами: Милорадовичи, Полуботки, Маркевичи, Ганські; – зустрічаються поодинокі шлюби між кузенами та кузинами; – шлюби були міцними, лише кілька разів зустрів повторні шлюби; – рід поширювався “в геометрічній прогресії”, оскільки деякі сім’ї мали по 7-9-11, а й навіть 13 дітей, хоча треба зазначити, що в останньому випадку четверо дітей померло у віці до 4-х років, разом з тим, ті, хто залишився, дожили до дуже поважного віку; – починаючи з правнука Семена Раковича – Лаврентія, за його лінією одного з синів обов’язково називали на честь діда, кількість Андріїв Лаврентійовичів, Лаврентіїв Андрійовичів та Андріїв Андрієвичів просто зашкаює. Та повернемось до власників маєтку. Під вказаний період підпадають 4 постаті та існує 2 варіанти. При першому Андрій Лаврентійович Р. (1768-1813) (5-е коліно) не міг подарувати урочище онуку Андрію Лаврентійовичу Р. (1831-1872) (7-е коліно) з банальної причини – онук народився значно пізніше смерті діда. Інший варіант – Лаврентій Андрійович Р. (1805-рік смерті невідомий) (6-е коліно) подарував урочище онуку Андрію Андрійовичу Р. (1869-після 1917) (8-е коліно), проте й тут постає кілька питань: 1) заснування маєтку “Дідове” аж ніяк не підпадає на середину XIX ст., а скоріш на останнє 10-річчя XIX ст., 2) дід не зміг би подарувати урочище на початку XIX ст. онуку Андрію, який народився в 1869 році. Можливо гіпотетично розглядати варіант подарунку урочища Лаврентієм Андрійовичем Р. (4-е коліно) онуку Лаврентію Андрійовичу Р. (6-е коліно), але тоді онука вже звати не Андрій.) Та й народжувались та жили майже всі Раковичі цієї гілки у родовому селі Галиця (нині Прилуцький район), яким володіли з часів засновника роду Семена Раковича. Залишу цю тему більш завзятішим дослідникам, та з великим ступенем ймовірності припускаю, що в любому випадку маєтком в кінці XIX ст. володів один з найвідоміших представників роду того часового відрізку – Андрій Андрійович Ракович. Отже, далі про нього. Цукрозаводчик – засновник та голова правління Бобровицького товариства цукрових заводів, член правління Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Землевласник – володар 3700 десятин землі в трьох губерніях. Політик та державний діяч – предводитель Козелецького дворянства, статський радник, член Державної думи 3 та 4 скликання від Чернігівської губернії. Благодійник та меценат – його коштами, наприклад, була збудована 4-класна земська реальна школа в Новій Басані, яка 1969 року, тобто через кілька років після будівництва нового приміщення школи в 1964 році, згоріла. Скоріш за все (можу помилятись), Раковичі не жили постійно в Дідове, а були тут лише наїздами. Хоча, з іншого боку, в маєтку було досить гламурно, сюди запрошувались для вистав театральні трупи, артисти, співаки, і подейкують, що саме звідси у велику сцену пішла знаменита Марія Заньковецька. Андрій Ракович мав двох синів – Лаврентія та Андрія (а як ще інакше?), обидва народжені в Києві, обидва були вихованцями Олександрівського ліцею. Лаврентій в званні штабс-ротмістра брав участь у Білому русі під знаменами Врангеля, емігрував спочатку в Польщу, потім в США, помер в 1971 році. Андрій працював в Сенаті, емігрував до Австрії, був старостою приходу РПЦ в м. Грац, юристом Австрійської єпархії РПЦ, помер в 1966 році. А ось доля їх батька після 1917 року невідома.
Текст Ігоря Дорожка.
