Горгани – гірські хребти, що привертають до себе увагу своєю красою. Розташовані вони на території Скибових, або Зовнішніх, Карпат (Івано-Франківська, Закарпатська області). Усього нараховується 5-6 практично паралельних хребтів (шириною до 40 км, довжиною близько 75 км), перерізаних глибокими долинами численних річок. Південна границя Горган проходить по Головному Вододільному Хребті (відокремлює річки басейнів Дністра і Дунаю). На південному заході сусідою Горган є найвищий хребет Українських Карпат – Чорногора.
Горганами в Карпатах називають навали каміння
Північні схили горганських вершин круті й стрімчасті. Південні, як правило, положисті. Тому туристичні тропи для підходу до хребтів прокладені саме з південного боку.
Візитною карткою Горган є численні кам’яні розсипи (місцева назва “горгани”), складені з пісковику. Іноді зустрічаються дійсні “кам’яні ріки”, що дуже часто вкриті практично непрохідними заростями гірської сосни (місцева назва “жереп”). Тому підйоми на горганські вершини (Синяк, Хом’як, Сивуля, Ігровець, Попадя і т.д.) аж ніяк не вважаються легкими прогулянками.
 |
| Яремча |
Наша ж розповідь присвячена невеликому триденному походу на гору Хом’як (1542,1 м) хребта Малий Горган, здійснений наприкінці травня 2007 року.
Місто, місто і ще раз місто. Суцільні пробки, аварії та “кам’яні джунглі” спальних районів. Життя по годиннику і за графіком.
А десь, у якихось декількох годинах їзди від Києва, усіх цих “принадностей” цивілізації немає. Там за обрієм, під самими хмарами, ріка життя тече помірковано і спокійно, століттями прокладеним руслом.
Де ж можна знайти, хоч на кілька днів, бажаний спокій і поспілкуватися без свідків із природою? Одним з кращих місць для активного відпочинку від міської суєти є Карпатські гори.
Безсумнівно, Карпати починаються ще в потязі “Київ – Івано-Франківськ”. Заходиш у вагон і відразу чуєш правильний “західний говір”. Звичайно, у проході плацкарту усім заважають рюкзак з наметом, які нікуди не вміщаються. І народ резонно дивується, як з таким “барахлом” можна “стрибати” по горах?
Церква у Яремчі
За вікном пролітають руїни Старосільської (с. Старе Село) фортеці і труби Бурштинської ТЕС. Ти почуваєш приплив сил, адже потяг під’їжджає до Івано-Франківська, і, значить, нудна поїздка наближається до завершення.
Обласний центр, тихий і провінційний, зустрічає нас зі святковим настроєм: Трійця. Буквально всі навколо (включаючи маршрутні таксі й електрички) прикрашені зеленими гілками. Красиво і незвично!
 |
| Женецький водоспад |
Біля автобуса якась жінка попереджає, що в гори зараз краще не йти – є імовірність сходу лавин. Лавини наприкінці травня місяця? Звучить екзотично після київської 30 градусної жари.
У дорозі починаємо з’ясовувати: “Де б нам краще вийти?” Іншими словами, з якого місця траси Івано-Франківськ – Рахів зручніше штурмувати Хом’як. Карта практично нічого не говорить ні пасажирам, ні шоферу. Фрази в стилі “зупиніть де-небудь наприкінці села Микуличин” взагалі заводять усіх у тупик. І дійсно, населені пункти в Карпатах розтягнуті на багато кілометрів уздовж долин річок, і часто плавно зливаються між собою.
Помітне пожвавлення і полегшення внесла репліка догадливого гуцула середнього віку: “виходьте біля дачі Ющенка”. І дійсно, як, виявилося, робити зупинку нам потрібно було саме в тих краях.
Виходимо з автотранспортного засобу і потрапляємо у казковий світ. Повітря наповнене озоном і запахом хвої. Під підвісним мостом гуркоче могутній потік води ріки Прут.
За мостом нас “зустрічає” стовп із грізним написом: “Об’єкт природно-заповідного фонду – Карпатський національний природний парк”. Швиденько проходимо контрольно-пропускний пункт. Охорони не видно.
Добре торованою дорогою з мінімальними підйомами просуваємося до головної місцевої визначної пам’ятки – Женецького водоспаду. По доріжці сюди проносяться автомобілі (народ їде відзначати свято на природу). На наявність маєтку президента вказують добротні залізні мости – розкіш, явно не доступна для місцевих бюджетів. І от через поворот показуються дві сторожки, шлагбауми і озброєна автоматами охорона.
 |
| Гора Синяк |
На мою думку, “об’єкт” вигідно (у кращу сторону) відрізняється від своїх Конча-Заспівських “побратимів” відсутністю будь-яких штучних загороджень. Природним забором є берег річки, що не ховає від сторонніх очей досить скромний дерев’яний комплекс (зруб).
Одна за іншою гальмують машини. Як же – така визначна пам’ятка! Клацають затвори фотокамер…
Ми ж продовжуємо свою невелику подорож до створеного природою чуду – водоспаду. Підходи до нього перепиняють невеликі зсуви. Чіпляючись за невеликі кущі і дерева, часто балансуючи на одній нозі, підходимо до ущелині. Гуркоче падаюча вода. Навкруги практично стрімкі схили. Гори заслоняють сонце, панує півморок. Тільки гори і вода, силу якої не зупинити.
Пробуємо підібратися ближче до потоку, що падає. Вода обпалює, через пару хвилин починає судомити ноги. Стати під гучний струмінь і одержати заряд карпатської енергії не вистачає моральних сил.
Незабаром починається “черговий” карпатський дощ. Приходиться шукати укриття в альтанці, що розрахована саме на два посадкових місця. Гуркоче грім, йому вторить луна і гудки автоколони, що поспішає з “відпочинку” додому.
Специфіка місцевої погоди нам добре знайома по минулих походах. Тому підйом на гору починаємо в традиційних накидках від дощу і гумових чоботах. Бруд і опади, що не припиняються, змушують першу стоянку зробити на околиці хутора, що, як з’ясувалося по карті, віднесений до села Татарів. Місце саме по собі досить цікаве. На галявині серед лісу стоять самотні останки фундаментів кинутих чи недобудованих будинків. Навпроти, через долину ріки, прямо у підніжжя хребта Яворник “приліпився” красивий затишний будинок, з хазяїнами якого нам довелось познайомитися трохи пізніше.
 |
| Справжні Горгани |
І от закипіла робота. Усі дріб’язки життя і турботи ідуть у небуття. Потрібно ставити намет і розводити вогонь. Над багаттям вирішили не чаклувати – дуже мокрі дрова. Виручає газовий пальник. Десять хвилин – і вечеря готова.
О чудо, дощ на деякий час припиняється! Через розрив у важких хмарах пробиваються слабкі сонячні промені. Життя відразу оживає. Співають та цвірінчать одночасно усі види птахів. По своїх справах весело біжать мурахи. Через гору повільно бредуть, пощипуючи травичку, невеликі карпатські корівки з величезними дзвіночками. А от і жителі гір – “газда” із дружиною підтягуються на “вогник” нашого пальника. З ними маленька, надзвичайно смішна і допитлива собачка. Улюблениця хазяїв (по розповідях) харчується одним лише молоком і печивом. Дійсно, від нашої тушонки тварина крутить носом.
У розмовах про життя, ціни і політичну діяльність нашої еліти за чашкою прекрасного чаю коротаємо вечірній час. Аромат і смак карпатського чаю, завареного на чистій (не хлорованій) воді з ріки, описати просто неможливо.
На мою думку, для місцевих людина з міста здається незрозумілим створінням, що говорить дивною мовою і для чогось приїжджає в гори. Для нас вони теж “люди з іншої планети”, що ніколи не знали міської цивілізації.
Перед сном приймаємо вольове рішення штурмувати вершину (г. Хом’як) якомога раніше.
Ранок видався похмурим і дощовим. Нашвидку зібравшись, починаємо підйом і потрапляємо в царство букового лісу. Навкруги величезні дерева, своїми кронами закриваючі небо. Йдеш, і під ногами шелестить торішнє листя. Начебто б кінець травня, а здається, що вже настала пізня осінь.
Ранок під Хом’яком
З кожним кроком стає усе жаркіше. Піт тече по спині, подих учащається, як від бігу. Як завжди, такий близький і легкий маршрут, обраний по туристичній карті (масштаб 1:50000), виявляється майже вертикальною стінкою з каменями. Дерешся, з останніх сил чіпляючись за все, що потрапляє під руки, з єдиною думкою “тільки б не скотитися вниз”.
Проходить година, інша, третя… Час у горах “тече” не піддаючись нашій логіці. П’ять-десять кілометрів йдеш цілу вічність. Здається, що марш-кидок з рюкзаками не закінчиться ніколи.
І от, нарешті, ліс відступає і змінюється альпійським луком (полониною). Змінюється не тільки ландшафт, але і наш настрій. Від побаченого краєвиду захоплює дух. Ми знаходимося між двома вершинами хребта Малий Горган – Хом’яком та Синяком. Неподалік, як на картинці, колиба з коровами і конями, що пасуться поруч із нею. Навколо, куди не кинь свій погляд, вершини і хребти. На більшості з них досить екзотично лежить сніг.
 |
| Густий туман оповив долину |
Останній підйом серед каміння, зарослого мохами і карликовими видами хвойних порід – і ми на заповітній вершині гори Хом’як. Емоції переповнюють… З гори відкривається прекрасний вид: на Говерлу з Петросом, на Свидовець із Близницею і численні хребти Горган.
Кілька хвилин просто дивишся на гори і ні про що не думаєш. Взагалі на гори (як і на вогонь або воду) можна дивитися вічно. Відключаєшся від усіх мирських проблем, просто любуєшся красою і слухаєш шум вітру, що тут, на вершині, не тільки додає звукове оформлення, але і намагається попросту нас здути. Очевидно, він охороняє від чужих очей статую Божої Матері, що, по розповідях, доставили сюди вертольотом. Колись вона навіть мала підсвічування й у нічний час була видна здалеку.
Кам’яний образ Діви Марії, установлений на Карпатських вершинах, мені зустрівся вперше. Зазвичай “траплялися” хрести і топографічні знаки.
Спускаємося з Хом’яка і, як говорять військові, сходу штурмуємо гору Синяк. Як у пісні, коли до вершини залишається “всього кілька кроків”, починається буря. Ставимо намет у похмурому ялиновому лісі, на краю обриву. Навкруги повалені вітровалом дерева. Вітер гне їх, зриває гілки і намагається повалити наш тимчасовий притулок. Злива змінюється градом, що стукає по тенті, як кулемет. Навколо гори починає ходити гроза. Спалах світла і відразу ж гуркіт грому. Звук, відбиваючись від сусідніх гір, не затихає до наступного удару блискавки. Здається, що канонаді не буде кінця. Лише після двох годин боротьби стихій буря затихає.
Ранком на деякий час припинився дощ. Сидячи на величезних каменях можна було любуватися величною картиною. Повільно і нерішуче, на тлі висхідного сонця, у долину між хребтами “вповзав” молочно-білий туман. Красу побаченого не передати навіть фотознімком. Таке потрібно спостерігати тільки на власні очі.
З гори ми спускалися при нульовій видимості, “розрізаючи” хмари. Останнім пунктом нашого походу був яремчанський водоспад Пробій. Він вразив нас своєю міццю і дуже засмутив кількістю сміття у воді та на підходах до нього. Невже “пластикові пляшки” уже добралися і до берегів ріки Прут? Люди, схаменіться! Збережіть унікальну карпатську природу для наступних поколінь!
Текст та фото Андрія Волкова
