ЗАНЕПАД
Впродовж наступних десятиліть часи на Русі змінюються, і далебі не на краще. Чи відали нащадки Рюриковичів – київські Ольговичі та чернігівські Святославичі, що своєї невгамовною гризнею за верховенство своїх міст на Русі вони випускають на волю лихих демонів міжусобиці – війни усіх проти всіх? Кожен удільний князь тепер не вважав за необхідне коритися сюзеренові. Навпаки, прагнув загарбати якомога більше сусідських земель, не обираючи засобів… Спроби найбільш розважливих державців тодішньої Русі примирити ворогуючих, відновити єдність країни, успіху не мали.
Внаслідок безперервних війн XI-XII сторіч Чернігів став столицею найбільшої держави Русі. Навіть Київ напередодні монгольського нашестя став-таки володінням чернігівських князів (лише формально: насправді там стояла залога найсильнішого на той час із руських володарів – Данила Галицького). Але втіхи чернігівцям від тієї “величі” не було: життя міста перетворилося на суцільні спустошливі облоги, штурми, розграбування ватагами різних князів (вигадливі галичани короля Данила навіть розбомбили Чернігівський дитинець з катапульт).
Гармати на валу
Та звісно, найстрашнішим став день 19 жовтня 1239 року. Під стіни вже й так знекровленого Чернігова підступили незліченні полчища хана Менгу – кузена “імператора” Орди Батия, онука грізного Чінгісхана.
Чернігів, ще донедавна неприступна твердиня, тримав оборону сім днів, але сили були надто нерівні. Місто було не просто спустошене – практично знищене: лише за чотириста років Чернігів виріс до території, яку займав перед навалою загарбників. Монголи повністю зруйнували місто, а мешканців майже до ноги вирізали. Княгиня Домнікія, щоб уникнути полону, кинулася з вежі Спаського собору…
Розграбоване місто лежало в руїнах. Останній визначний князь Чернігова Михайло Другий після монгольського погрому, як і інші князі, змушений був їхати на уклін до Орди – по ярлик на князювання. Здебільшого хани були цілком байдужими до релігійних питань, але гордий та набожний князь Михайло цим зачепив Батия, і той, згідно з літописом, звелів йому плюнути на Біблію й розп’яття, ще й вклонитися статуї Чінгісхана. Князь – знаючи, звісно, що прирікає себе на смерть лютую, – відмовився, ще й додав, що негоже християнину якомусь ідолу вклонятися. За це Михайла Другого разом із його відданим воєводою, боярином Федором люто закатували. Згодом Православна церква причислила обох за їхній подвиг до лику святих.
Чернігів остаточно занепав – це помітно й по тому, що згадки про місто майже повністю зникли зі сторінок літописів. Іноді лиш з’являються глухі звістки про якихось нічим не відомих князів – а більше про голод, пожежі, два руйнівних землетруси та люту трирічну моровицю. Впродовж XIII-XVI сторіч в місті не було зведено жодної кам’яної споруди. Коли під стіни Чернігова в середині чотирнадцятого сторіччя підступили поляки, готуючись до запеклого бою, виявилося, що неприступну колись другу столицю Русі просто нікому було обороняти…
Доки за місто гризуться різні князьки та Орда, а згодом до них приєднуються молода та войовнича Литва, Польща, міжнародний зарізяка Свидригайло, міцніюча Московія, навіть Лжедмитрій… -відволічемося від сумних подій пізнього чернігівського середньовіччя, -щоб здійснити чарівну прогулянку найдавнішою (і найкрасивішою) частиною Чернігова.
ВАЛ, АБО ФОРТЕЦЯ, ЩО СТОМИЛАСЯ
Походження назви Вал, звісно, цілком прозоре: саме тут, на високому правому березі Десни, при злитті її з річкою Стрижень, було колись закладено Дитинець – міську цитадель. А вже згодом нижче виріс Окольний град – вулиці купців та ремісників, торговельні лабази, майстерні – у заможному Чернігові ця частина міста була дуже великою, а ще виросло обнесене ровом і валами передграддя.
Екскурсію давнім Дитинцем (нині це територія Парку культури та відпочинку імені М.Коцюбинського) напівжартома називають прогулянкою “від гармати до гармати”. З 1911 року Вал – там, де колись були головні укріплення Чернігівської цитаделі, прикрасили дванадцять чавунних гармат на декоративних лафетах. Причому гармати за ті лафети багато старші – за місцевою легендою, їх подарував Чернігову Петро Перший за мужність чернігівських козаків у війні зі шведами. Щоправда, йдеться, мабуть, просто про іще один вигадливий місцевий апокриф. Іще 1799 року тутешню фортецю ліквідували – у цих краях, дякувати Богові, тепер ні з ким було воювати. Пішли в минуле часи минулих століть, коли грізна Чернігівська фортеця налічувала троє воріт – Водяні, Прогорілі та Київські, та аж тридцять чотири вежі з гарматами. Укріплення зрили, а на їхньому місці розбили бульвар, улюблене місце для прогулянок – той самий Вал. Тож саме на Валу іноді складається враження, що грізна тисячолітня твердиня однієї днини просто стомилася і десь зникла. А на пам’ять лишила по собі тільки старовинні гармати на потішних анахронічних лафетах та мальовничий міський променад – Вал…
Спасо-Преображенський собор (Спас Чернігівський)
СПАС ЧЕРНІГІВСЬКИЙ
Найвідомішим пам’ятником Чернігівського Валу-Дитинця залишається Спасо-Преображенський собор – кафедральний храм Сіверської землі. Цей п‘ятибанний собор довгий час був найвищою спорудою другої столиці і водночас найшанованішою церквою князівства, почесною усипальницею багатьох чернігівських володарів світських і духовних, зокрема і одного з героїв “Слова про Ігорів похід” князя Всеволода Святославовича. Собор і нині, майже через тисячу літ після побудови, лишається кафедральним храмом чернігівської єпархії.
Храм Спаса було закладено на початку одинадцятого сторіччя. Точна дата невідома – дослідники вважають, що то був Рік Божий 1031. Тимчасом літописи вперше згадують про іще недобудовану церкву, стіни якої звели лиш на висоту коня з вершником у рік, коли в ній поховали натхненника її спорудження, великого князя Мстислава Володимировича. А був то рік 1036. Перший камінь у підмурок славетної Софії Київської закладуть лиш року наступного.
За композицією Спас Чернігівський являв дуже вдале (і дуже рідкісне) сполучення вже класичної для тодішньої Русі візантійської конструкції із сильним західноєвропейським, романським “акцентом”. Внутрішнє оздоблення Спасу Чернігівського вражало сучасників мозаїками та особливо – чудовими фресками. Прикрашали собор і різьблені плити з овруцького рожевого сланцю.
За давніх часів храм не було отиньковано (поштукатурено) – натомість прикрасою його стін слугувала ажурна кладка, у якій чергувалися знаменита давньоруська червона плінфа, рожевого кольору розчин та сірий необроблений піщаник.
Навали й пожежі давнини не помилували краси Спаса Чернігівського, особливо його внутрішнє оздоблення. А почата із найшляхетніших побажань, але тогочасними архітекторами здійснена вкрай недолуго, реконструкція 1792-1798 років дуже понівечила велично гарний вигляд давньоруського дива.
Борисоглібський собор
БОРИСОГЛІБСЬКИЙ СОБОР
За великокняжих часів, судячи з тодішніх мініатюр, кафедральний храм Святого Спаса оточувало багато кам’яних і дерев’яних споруд – церков, теремів боярських і невідомо чиїх іще. Всі вони загинули у жорнах часу. Тепер у Спаса Чернігівського один сусіда-сучасник, собор святих Бориса й Гліба.
Розпочав його будівництво 1123 року князь Давид Святославич. Менший за величного Спаса, собор тим часом споруджували із особливою розкішшю: за княжим задумом, він мусив стати новим фамільним некрополем, усипальницею володарів Чернігова. Для цього під склепіннями церкви було ще під час будівництва влаштовано шість ніш для майбутніх княжих саркофагів. Внутрішній простір вкривали багатий фресковий розпис і кам’яна різьба. Підлога собору була керамічною, з барвистою мозаїкою в центральній частині. На жаль, нині ми можемо судити про оздоблення Борисоглібського собору лише з фрагментів – а чесно кажучи, уламків – його колишньої розкоші, що збереглися донині. Особливою красою, судячи з тих же уламк… фрагментів, відзначалася різьба по білому каменю, виконана в знаменитому давньоруському “звіриному” стилі.
У дохристиянські часи на цьому місці містилося, очевидно, велике язичницьке капище. Принаймні 1700 року знайдено було срібного ідола, якого за повелінням гетьмана Мазепи в Ауґсбурзі переплавили та виготовили нові царські врата для цього ж Борисоглібського собору. Чималенький, очевидно, був той ідол…
Дім Лизогуба
ДІМ ЛИЗОГУБА ТА ЩЕ ОДИН ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПОКРИФ
Після століть розрухи та майже безперервних війн новий розквіт Чернігова почався в другій половині сімнадцятого століття – коли козаки вчергове й остаточно відбили місто у поляків і Чернігів став містом полковим. У тодішній гетьманській Україні це був особливий, вельми привілейований статус. І хоча місто тепер перебувало просто на неспокійному одвіку російсько-польському кордоні, життя в ньому знову завирувало.
Привертає увагу серед будівель Валу кам’яниця, споруджена в останні роки сімнадцятого століття для чернігівського полковника Якова Лизогуба. Не винятковою якоюсь красою, як храми Чернігова – будинок як будинок… Просто для фахівців це унікальний зразок цивільної архітектури часів козацького, або мазепинського бароко (навіть у Києві подібного немає). Винятково оригінально вирішено архітектурну ідею резиденції пана полковника: за планом його солідні хороми – класична українська хата. Тільки велика, звичайно, ще й зведена з добротного каменю. Цікаво це, але насамперед для знавців. Та й біографія в будинку Лизогуба прозаїчна – згодом тут була канцелярія, згодом архів… Але ж ми вже не раз переконувалися у бурхливій поетичній фантазії чернігівців, чи не так? Недаремно з цих країв походив Олександр Довженко, та й Михайло Коцюбинський, що тут помер, ніжно любив Чернігів. Певно, є в повітрі Чернігівщини якісь особливі флюїди.
…Отож пан полковник Кочубей після своїх із чернігівськими козаками звитяг у Азовській війні прожив лише два роки, і його вдова продала кам’яницю із садибою самому гетьманові Мазепі. У ясновельможного таких резиденцій по Україні було чимало. Тим часом у Чернігові будинок негайно охрестили “Будинком Мазепи”. А далі народилася легенда: мовляв, саме тут ховав могутній гетьман від людських очей безтямно закохану в нього юну Мотрю Кочубей. І мовляв, блукає тут ночами привид нещасної Мотрі…
Звичайно, все це лише народна вигадка. Просто сумна історія кохання сивочолого гетьмана та його юної хрещениці народила безліч домислів і версій. Мовляв, і батько Мотрі, пан Військовий суддя Кочубей попередив Петра Першого про таємну угоду Мазепи зі шведами та їх злуку в майбутній війні, аби відомстити Мазепі за безчестя дочки… Мовляв, і гетьман скарав давнього бойового товариша Кочубея карою на горло теж через Мотрю… Забудьте. Достоту то все була лиш брудна політика (аякже, нібито політика взагалі буває чистою).
Насправді Мазепа пальцем не зачепив Мотрю – лиш надсилав їй ніжні поетичні листи та подарунки кожний вартістю в добрий маєток. Закохані старий та юнка просто не могли бути разом. Справа не у віці – на ті часи півстолітня різниця між “молодими” не була дивиною; і за родом та шляхетським походженням були вони рівнею. Але Мазепа був хрещеним батьком Мотрі і навіть просто мати близькість було б за церковними законами для обох нечуваним, смертним гріхом. Тим часом Мазепа: хоробрий вояка, жорсткий правитель, хитрий дипломат – був глибоко релігійною людиною. Ніхто не звеличив українську церкву, не звів власним коштом стільки храмів та шкіл, як він. І щире взаємне кохання літнього гетьмана і юної красуні не могло мати за тих часів ніякого продовження. За будь-яких обставин…
…Невдовзі після Полтавської катастрофи Мотрю видали заміж, вона швидко овдовіла і прийняла постриг. І якщо десь справді блукає привид сердешної Кочубеївни, то дуже далеко від чернігівського будинку Лизогуба… Натомість чергова чернігівська легенда видалася гарною, авжеж?
Колегіум
КОЛЕГІУМ І БУДИНОК АРХІЄПИСКОПА
Чернігівський колегіум – одна з найоригінальніших споруд Дитинця. Засновано його було 1700 року. За часів польського панування у шістнадцятому сторіччі домініканський орден забрав собі споруди давнього поруйнованого Борисоглібського монастиря, і тепер їх повернули православним. Вигадливі архітектори вісімнадцятого сторіччя поєднали в один комплекс три споруди різного часу, ще й нівроку гарно в них вийшло. А славний був колегіум тим, що був одним із найкращих, “елітних” навчальних закладів тих часів на кшталт Києво-Могилянської академії. Нині заповідник “Чернігів Стародавній” розмістив тут свої експозиції.
Колишній палац архієпископа знаходиться зовсім поруч. Збудований він 1780 року в стилі класицизму. Додам від себе, може, суб’єктивно: провінційного імперського класицизму. На Валу іще чимало подібних помпезних, зрештою гарних споруд вісімнадцятого-дев’ятнадцятого віків, колись будівель адміністративних та громадських.
Красна площа
КРАСНА ПЛОЩА ТА НАВКОЛО НЕЇ
Може скластися враження, що усі цікавинки Чернігова зосереджено на Валу. Аж ніяк. Перелічити все, що милує око в стародавньому місті, тут просто неможливо. Але давайте спустимося з Дитинця до центральної частини міста, що нині зосереджена навколо Красної площі та прилеглих до неї бульварів і скверів. Тим більше, що йти якихось метрів двісті проспектом Миру, що починається просто від гармат Валу. Цю найдовшу магістраль міста звали колись вулицею Шосейною. Прилегла до центру частина проспекту – своєрідний чернігівський Бродвей. Досить пройти ним із Дитинця метрів двісті, і ми опинимося в старовинному “Окольному граді”. У середні віки тут було чернігівське “місто майстрів”, славних у світах. Поступово сюди ж перемістився культурний та адміністративний центр міста.
Зараз він зосереджений навколо Красної площі та прилеглих до неї бульварів і скверів. Ще в дев’ятнадцятому сторіччі тут спорудили респектабельні адміністративні споруди, типові для губернського міста. Більш або менше за тим же призначенням їх використовують і донині. Наприклад, у будинку обласної держадміністрації, ще коли тут було губернське земство, працювали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володимир Cамійленко. Ще раніше на проспекті Миру, в готелі з помпезною назвою “Царьград” (не зберігся), зупинялися Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко.
В районі Красної площі сьогодні вирує ділове й світське життя Чернігова. Але – нехай не звинувачують автора у надмірному клерикалізмі (просто давні зодчі вміли так бездоганно вписувати свої храми в будь-який пейзаж) – найбільшою окрасою району лишаються дві красуні-церкви. Катерининську спорудили 1715 року на знак ушанування козацьких перемог над турками. Вона – довершений взірець українського бароко, струнка й вишукана. А ще більше захоплення викликає невеликий, вражаюче гарний стародавній храм у серці сучасного міста, сквері Богдана Хмельницького.
Церква Параскеви П’ятниці
ЦЕРКВА ПАРАСКЕВИ-П’ЯТНИЦІ
Інша її назва – П’ятниця на Торгу. Адже у давнину тут було велике торговище, що й дало прилеглій місцині ще одну назву – П’ятницьке поле. Храм було зведено на межі дванадцятого-тринадцятого століть, очевидно, геніальним Петром Мілонегом, руським зодчим. Церкву названо на честь святої Параскеви, покровительки торгівлі. За монгольської навали, кажуть, вона стала останнім прихистком городян, де вони й загинули.
Згодом церкву відновили, і, звичайно, перебудували. І ще не один раз перебудовували, до невпізнанності змінивши її первинний образ. За часів другої світової війни храм Параскеви-П’ятниці дуже постраждав.
Реставрація храму за проектом архітекторів П.Барановського та М.Холостенка завершилася аж 1962. Але відбулося істинне чудо: Параскева-П’ятниця постала такою, якою її звів вісімсот літ томугеніальний Петро Мілонег. Струнка однобанна церква, що стрімко підносена просто до небес… Ніби ожила мініатюра з давньоруського літопису…
Авторська стаття Андрія Павловича Глазового
Фото Романа Маленкова та Андрія Волкова
