Шевченкове нині є великим селом із майже тритисячним населенням. Раніше воно називалося Кирилівка (інша назва Керелівка). 1816 року у кирилівського селянина Тетерюка Яким Бойко купив для свого зятя Григорія Шевченка стару хату. У цій хаті й виріс Тарас Шевченко. У 1823 році померла мати Тараса – Катерина. Батько взяв нову дружину, але й сам довго не прожив – помер у 1825 році. В 11 років Тарас Шевченко вже був круглим сиротою.
Посмертна маска Тараса Шевченка та пам’ятник юному поету
Музей
Ось що писав він про ті роки у своїй автобіографії: «…приютился он у дьячка в школе в виде школяра-попыхача. По многотяжком двухлетнем испытании прошел он граматку, часословец и, наконец, псалтир. Дьячок, убедившись в досужестве свого школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать псалтир по усопших крепостных душах, за что платил ему десятую копейку, яко поощрение». Прослуживши у дячка кілька років, Тарас втік у Лисянку, де напросився у навчання до живописця-диякона. «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал». Втік він у село Тарасівка до дячка-маляра, але той відмовив йому у навчанні. Тому Тарас повернувся у Кирилівку. Тут він хотів найнятись в погоничі або пасти громадську отару. Але не судилося. У 1828 році місцевий поміщик Василь Енгельгардт забрав чотирнадцятирічного юнака козачком до себе у маєток у село Будище.
Дороговкази Тарасових шляхів та могила його матері
Нині у Шевченковому на колишньому подвір’ї Шевченків розташовано літературно-меморіальний музей та адміністрацію Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». До нього входять села Шевченкове, Моринці, Будище та Вільшана. Музей розташовано на пагорбі. Звідси відкриваються чудові краєвиди балки із вкритими садами схилами. На схилі збереглася могила Катерини Шевченко – матері поета. Хата Шевченків, яка після смерті Григорія – батька, перейшла у спадок до старшого брата, Микити, давно розвалилася. На її місці у 1908 році поставили перший пам’ятний знак – жорнове коло із написом «Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка». Із цього кола і почалося заповідання Шевченкового подвір’я. Ініціатором збереження пам’яті Великого Кобзаря був місцевий земський лікар Нетесюк, який, зібравши сільську громаду, ще на початку ХХ століття обніс огорожею подвір’я.
Реконструкція хати Шевченків
Павільйон над “хатою дяка”
У 1917 році було встановлене перше погруддя поета. Через кілька років його замінили невеликою постаттю Шевченка у кожусі. А у 1927 році на постамент встановили нове погруддя, виготовлене з цементу та піску звенигородським скульптором Калеником Терещенком. У 1935 році почалося облаштування музею та будівництво нового приміщення, яке відкрили через чотири роки. Будинок музею, зведений тоді, стоїть і нині. Ліворуч від нього розташовано адміністративну будівлю, праворуч стоїть реконструкція хати, в якій мешкала родина Шевченків. Навпроти хати пам’ятник – мандрівний юний Тарас. Музейне подвір’я, що спускається схилом у балку, оточено розкішним садом. У музейний комплекс також входить хата дячка, в якого Шевченко був «школярем-попихачем». Екскурсоводи кажуть, що хата «та сама». Недаремно її зберігають у скляному павільйоні. Але мусимо вас розчарувати – це лише копія тієї хати. Від оригіналу залишився лише сволок із викарбуваною датою. На в’їздах до Шевченкового стоять скульптури, які ілюструють дитинство і юність Тараса. А пам’ятник, встановлений у центрі села, показує Шевченка вже у зрілому віці.
Текст та фото Романа Маленкова (чорновий текст путівника Черкащиною видавництва “Грані-Т”)
Старовинний вітряк поряд із Шевченковим
