Костьол Святого Олександра розташований у самому центрі Києва на вулиці Костьольній. Він один із двох київських римо-католицьких храмів дореволюційного періоду.
Костьол Святого Олександра (1817-1842 рр.)
На початку 19 століття у Києві був лише один римо-католицький храм – дерев’яний костьол. У 1814 році ця споруда згоріла, тому численні київські католики вирішили спорудити новий костьол. Серед шляхтичів-католиків Київської губернії почався збір коштів. Розміри напівдобровільних пожертв вираховувався залежно від кількості кріпаків, що належали шляхтичу – 25 копійок із кожної “ревізської душі”.
Олександрівський костьол у Києві. Малюнок Тараса Шевченка
Фото початку ХХ століття. Поряд із костьолом павільйон-панорама “Голгофа”
Фото початку ХХІ століття
У березні 1814 року очільник губернського дворянства граф Потоцький написав листа імператору Олександру І з проханням дозволити будівництво римо-католицького храму. Дозвіл було отримано лише через рік, а ще через рік київська міська влада виділила землю під будівництво.
Закладення та освячення першого каменю костьолу відбулося у серпні 1817 року. Майбутніми “господарями” храму повинні були стати монахи домініканського ордену. Автор первісного проекту достеменно невідомий. Ймовірно, це був петербурзький архітектор Д.Вісконті.
Будівництво храму йшло дуже поволі. Однією із причин було складне в рельєфі розташування ділянки. Виділена ділянка перебувала на крутому схилі, який постійно доводилося укріплювати, поряд із дорогою. Жвава дорога до Михайлівського монастиря спричиняла постійне зсипання грунту зі схилу. Крім того, постійно відчувався брак коштів.
Первісно зібрана сума швидко закінчилась і домініканці були змушені знову просити гроші у губернських шляхтичів-поляків. Але найбільші землевласники – Браницькі, Енгельгардти, Лопухіни відмовились вносити нові пожертви, тому кошти збирались лише серед дрібної київської шляхти. Цього було дуже мало і будівництво майже зупинилось.
Ще гіршою (хоча куди вже?) ситуація з будівництвом стала після Польського повстання 1830-1831 рр., коли отці домініканці вимушені були залишити Київ. Недобудована споруда костьолу залишилась практично “безхозною” і вже почала руйнуватись. Але у 1835 році костьол було врятовано. Сталося це завдяки багатому поміщику Антонію Савицькому, який пообіцяв виділити необхідну на добудову храма суму. Ця сума склала 196 770 рублів.
Новий проект для костьолу розробив архітектор Станзані, але його було дещо змінено професором Київського університету Францом Меховичем, який завершував будівництво. Відповідно до зміненого проекту портик храму став чотирьохколонним замість шести, а на кутах костьолу з’явились невеличкі башти-дзвіниці. Завершилось будівництво споруди у 1842 році. Воно тривало чверть століття.
Костьолу належав чималий шмат землі (майже половина сучасної вулиці Костельної), яку займала римо-католицька плебанія (житлові будинки священника та послушників). Храм мав шість бічних вівтарів та досить багатий інтер’єр.
На кінець 19 століття парафія Олександрівського костьолу складала понад 33 тисячі осіб (загальна кількість мешканців у Києві становила 188 488 осіб). Храм не міг вмістити усіх парафіян, тому і з’явився другий київський костьол – Миколаївський.
Після зведення величного Миколаївського костьолу (1899-1914) Олександрівський втратив домінуючу роль серед римо-католиків Києва й потихеньку почав занепадати. Але справжній занепад почався після 1917 року.
В перші два десятиліття радянської влади Олександрівський костьол існував в умовах жахливого антирелігійного тиску (хоча все ж таки існував). Священники парафії зазнавали постійних гонінь – майже всі вони були згодом репресовані. Останнім священником костьолу був Сигизмунд Квасневський. 1937 року його було заарештовано й того ж року страчено. Костьол як культова споруда, здавалося б, назавжди припинив функціонування. Внутрішні приміщення храму були перебудовані. Він спочатку перетворився на чотирьохповерховий гуртожиток робітників “Київгазбуду” та “Міськторгвідділу”, а потім (у 1952 році) на планетарій Київського університету.
У 1982 році планетарій переїхав в нову будівлю й костьол було покинуто. Будівля занепадала й руйнувалась. Коли у 1990 році костьол передали римо-католицькій громаді, він перебував у жахливому стані. Не вичухався повністю він й до цих пір (2010).
Текст та фото Романа Маленкова
