Видубицький монастир. Шедевр світового значення.

Видубицький Михайлівський монастир – один із найбільш таємничих та найбільш цікавих монастирів Києва. Схований у лісі на дніпровському схилі, цей монастир зберігає колорит давніх княжих та козацьких часів – періоду найбільшої величі Києва, але одночасно він сучасний і не відгонить пліснявою московського релігійного тиску й страху народу перед Богом, але підкреслює шану до нього. На думку багатьох фахівців із архітектури та її історії Видубицький монастир є одним із найкращих архітектурних ансамблів України. Він гармонійно поєднує стилі багатьох епох і органічно вписується у ландшафт.

Георгіївський собор

Точний період заснування на цьому місці монастиря невідомий. Дослідники кажуть, що цей монастир був підземним і міг існувати ще до хрещення Русі, але документальне підтвердження існування монастиря датується 1070 роком. Його фундатором вважається князь Всеволод – син Ярослава Мудрого, який заклав тут першу муровану церкву і був її ктитором.

Видубицький монастир був досить впливовою і багатою обителлю. Йому належали землі на Звіринці, Либеді, Осокорках, Наводничах та в інших місцях навколо Києва і значно далі (наприклад, монастирю належали два села біля Мозиря в Білорусі). Під час ординської навали обитель на Видубичах не була зруйнована і вже у 1250 році тут зупинявся Данило Галицький на своєму шляху до хана.

Походження назви монастиря має декілька версій, хоча обидві пов’язані виключно із назвою місцевості Видубичі. За однією із них це місцевість, де видибнула (випірнула) втоплена у Дніпрі статуя язичницького бога Перуна. Цікаво, як це її втопили, вона ж була дерев’яна? Інша версія пов’язує назву із старовинною дніпровською переправою, на якій видибали довбані із суцільного дерева (дуба) човни, а може й взагалі десь тут ті човни видовбували. Назва «Видубицький» була дана монастирю не відразу, у «Повісті временних літ» літописець називає його Всеволодовим: «В літо 1070 було закладено церкву святого Михаїла у Всеволодовому монастирі на Видубичах». Цікаво, що друга редакція «Повісті…» була створена саме у Видубицькому монастирі його ігуменом Сильвестром.

Михайлівський собор

Михайлівська церква існує і нині. Це двохярусний одноверхий храм, збудований із плінфи на вапняному розчині. Подекуди у стіни вмурований бутовий камінь. Храм відносно невеликий, а товстелезні стіни значно зменшують внутрішній об’єм і роблять його «тісним». Він має хрестово-купольний план, характерний для сакральних будівель візантійського стилю.

Свого часу найстаріший храм монастиря досить сильно страждав від зсувів, які утворювалися внаслідок абразійної діяльності Дніпра – правий берег підмивався і храм опинився на краєчку урвища. Порятувати його взявся князь Рюрик Ростиславович, який профінансував будівництво відомим зодчим Петром Милонегом величезної підпірної стіни. Потужна конструкція простояла більше трьох століть, але врешті-решт завалилася прямо у Дніпро. А митрополит Петро Могила, профінансував будівельні та реставраційні роботи у 1637 році, після повернення Видубицького монастиря православній громаді від греко-католиків (уніати нетривалий час володіли обителлю на початку 17 століття). Слід зазначити, що в часи Петра Могили обитель втратила свою фінансову самостійність і була приписана до Софійського монастиря.

На два яруси Михайлівську церкву розділили під час відновлення її після жахливої пожежі 1760 року. Реставрацію та реконструкцію здійснили повністю на пожертви козаків-запорожців.

Справжній розквіт Видубицького Михайлівського монастиря розпочався у другій половині 17 століття, коли гетьмани повернули йому самостійність, великі землі та маєтки. В бутність гетьманом Івана Мазепи опіку над монастирем взяв полковник Михайло Миклашевський. На його кошти було зведено найвеличнішу монастирську споруду – Георгіївський собор (хоча офіційно це не собор, а церква).

Дзвіниця із Данилівською церквою

 

Трапезна із Спаською церквою та герб Миклашевського

Георгіївський собор – справжній шедевр українського бароко. Він будувався п’ять років – із 1696 по 1701-й. П’ятиверхий храм із українськими грушеподібними банями близький за своїми формами до Всіхсвятської церкви Києво-Печерської лаври та Катерининської церкви Чернігова – будувались вони приблизно в один період. Ці храми максимально наближені до дерев’яних козацьких храмів за об’ємно-просторовою структурою. Георгіївський собор – неймовірний синтез форм та декору європейського бароко із формами та засобами української дерев’яної архітектури. На думку багатьох фахівців з архітектури серед усіх хрещатих п’ятиверхих храмів України Георгіївський собор є найбільш досконалим та найвеличнішим витвором.

Георгіївський собор, на перший погляд, дещо асиметричний та кострубатий, але варто пригледітись – перше враження розвіюється моментально. П’ять його бань підігнані настільки щільно, вертикальна спрямованість підкреслена настільки сильно, що храм здається просто нереальним, він ніби злітає. Зважаючи на свої розміри це один із найбільш граційних храмів України, і важко уявити собі сміливість архітекторів, які в режимі, фактично, експерименту, творили абсолютно новий тип храму. 

Внутрішній простір Георгіївського собору – це взагалі щось особливе. Це вершина будівельного генію українського народу – геометрія форм ідеально відповідає внутрішній структурі храму. За досконалість втілення принципів, які нині назвали б органічною архітектурою – перенесення народних будівельних традицій дерев’яного зодчества у мурований храм та фантастичне поєднання із навколишнім ландшафтом, Георгіївський собор можна віднести до шедеврів світової архітектури. Особливо, зважаючи на те, що за задумом архітекторів, інтер’єри храму не розписувались, контрастуючи своєю яскравою білизною із яскраво-різнокольоровим великим іконостасом, виготовленим на замовлення Уляни Іскрицької – дружини гетьмана Данила Апостола.

Крім Георгіївського собору Миклашевський збудував у монастирі трапезну із Спаською церквою, на якій ще й досі височить його герб. Цей самий герб ми можемо побачити на майданівській реконструкції Лядської брами. Туди він потрапив випадково, адже полковник не мав ніякого відношення ні до цієї споруди, ні до площі. Меценат Видубицького монастиря був полковником Стародубського полку (цю територію Москва захопила в України після створення СРСР) – одного із найбільших полків Гетьманщини. Деякий час він був близьким соратником Мазепи, але потім опинився серед опозиційної старшини, яка була незадоволена політикою Мазепи, угодницькою із Петром І, і виступала за входження України на рівних правах із Литвою та Польщею до складу Речі Посполитої. Доля зіграла із Миклашевським злий жарт – він загинув обороняючи імперію ненависного імператора Петра, під час облоги шведами Ніжина у 1706 році. Поховано полковника у зведеному ним Георгіївському соборі.

Невід’ємною частиною монастиря є дзвіниця, яка колись була надбрамною, і будувалась в три етапи. Перший ярус звели разом із трапезною та Георгіївським собором протягом останньої п’ятирічки 17 століття. Саме цей ярус був брамою монастиря. У 1727-1733 роках було зведено яруси із дзвонами та надбрамну церкву святого Даниіла. Фінансував будівництво гетьман Данило Апостол. Вже у 1812 році архітектор Андрій Меленський надбудував четвертий ярус із шпилем (той що над банею), причому зробив це дуже майстерно, не понівечивши загальний стиль споруди.

Варто відзначити некрополь, розташований на території монастиря, де поховано чимало відомих людей: меценати Богдан і Варвара Ханенки (ті самі, із музею), основоположник наукової педагогіки Росії Костянтин Ушинський (українець, між іншим) та інші. Варто відмітити мавзолей відомого інженера-гідротехніка Миколи Лелявського – його автор – геніальний архітектор Владислав Городецький.

У 19 столітті в монастирі збудували будинок настоятеля та Братський корпус, а у радянський період (із 1921 року) обитель ліквідували. Церкви на її території, як парафіяльні, функціонували до 1930-х. В будівлях монастиря поселили робітників деревообробного заводу на Теличці. Пізніше, у повоєнний період в монастирі розмістили Інститут археології АН УРСР (пізніше України), який пробув тут до 1997 року. Нині монастир перебуває у відмінному стані й підпорядковується православній церкві Київського патріархату.

PS. Зважаючи на красу монастиря часто згадують малюнок Тараса Шевченка «Видубицький монастир», але особисто я там ніякої краси не бачу (на малюнку) – шматок Михайлівської церкви із чагарів, рибалки, курінь і корови.

Текст та фото Романа Маленкова

50.416874, 30.568471 Дивитись на мапі Google Maps