Дуже-дуже давно я вперше проїхав через Винарівку і побачив руїни дерев’яної церкви. Тоді не було часу роздивитись, що за руїни, але відмітку зробив – заїхати. Знову заїхав у травні 2020 року. Руїни класні – навіть у цьому потрухлому, страрізному дереві більше життя, ніж в отих во золотоверхих, а інколи й синьоверхих, ніби фольга з новорічної цукерки, мпшних храмах-новобудах, або перевертнях. На жаль цьому дереву лишилося стільки, скільки воно витримає, під дощами та снігами. А може ще більше допоможуть, ніж вже допомогли…
Винарівка село досить відоме, адже тут розташоване МРЕО на кілька районів (Ставищенський, Тетіївський). Мешканців близько 700, а площа досить велика. Відоме село із 17 століття – тоді тут був хутір, в якому виготовляли вино – звідти і назва. Хоча був варіант назви Войнарівка – не знаю чи то теж з вином пов’язане, але там де був хутір, нині балка Виногрудка, що зайвий раз підкреслює версію про вино. А хутір називався Виноварка.
У вікіпедію хтось вліпив шмат радянської Історії міст і сіл, тому краще не читайте, адже воно починається з: “У Винарівці — центральна садиба колгоспу «Прапор комунізму»” – не впевнений, що інформацію скоро змінять, адже знайти її дуже непросто, навіть у Лаврентія Похилевича про Винарівку написано небагато. “Село лежить за 6 верст від Ставищ, у верхів’ї річки Тарган. 955 мешканців, з яких третина належить до польської шляхти, але латинську віру сповідує лише 7. Спочатку це був хутір, закладений Паланським жителем, який виробляв тут вино й продавав його у Ставищах. Церква збудована в середині 18 століття як Параскевська, але після перевезення сюди іконостаса церкви Івана Богослова із Володарки, переосвячена у Богословську…”
Нинішні руїни у центрі Винарівки – то вже церква збудована у 1895 році, на місці попередньої. Інформації про неї не знайшов ніякісінької, але навіть із руїн видно, що то був єпархіальний проект. А ще видно, що на відміну від більшості єпархіалок, то був ледь не шедевр. Особисто мене здивувала велика кількість дверей та шестикутні арки всередині церкви – це стиль українського (а може північного) модерну. Сфотографувати ні арки не вдалося – всередині храм заріс деревами та чагарями наскільки густо, що пройти між ними практично неможливо.
Вчергове констатуємо, що варварами була не лише російсько-радянська влада – варвари – значна частина нинішніх українців. Ні, я не звинувачую людей – вони всюди однакові – це звинувачення влади, адже саме влада винна у тому, що ніхто в селі навіть назви церкви не знає. І я вже мовчу, що храм відсутній у реєстрі пам’яток архітектури, й ніколи там не був.
Текст та фото Романа Маленкова.
