Був собі яр. Не дуже великий, але й не маленький. Як звався – не знаю. Можливо Зарічанський, а може Паліїв (усе ж таки Київщина). Жаль не зустрів місцевого аборигена, щоб запитати. А може й взагалі без назви. Не всім же ярам ім’я мати. Хоча, можливо, Бугаївський або Ковалівський або Васильківський яр.
Та якийсь інстаблогер там чи в бабусі канікули проводив чи якось туди заблукав. А ніхто ж не любить банальних назв. Українська Венеція – ого го, не якесь там Вилково (яке, правда, не українське і не Венеція). Український великий каньйон (хай він навіть і малюсінький). Українська Швейцарія – круто (ладно, облишу Швейцарію. Їх уже по світу, здається півтори сотні є). Отож був яр, а став Українська Ісландія. Чому? А хто знає. Якби не карантин і закриття кордонів десь у цей час я б і мав Ісландію досліджувати. Отоді б і сказав, що в них спільного (а так залишу свої підозри, що нічого, при собі). Не смішний чорний гумор: замість омріяної Ісландії опинився в українській.
Тепер тут (як у справжній Ісландії суцільні пікніки, інстаблогери (відомі й невідомі). Скоро квитки почнуть продавати, магнітики підуть, пиріжки з Великої чи Малої Бугаївки привезуть, а може з Дерев’янки швидші будуть.
Текст і фото Сергія Щербія
