От прибери звідси дзвіницю – і, на перший погляд здається, що нічого особливого храм Богоматері Остробрамської не представлятиме. Великий модерновий будинок, чимось схожий на гарний заводський цех 20-30 рр. минулого століття. Але дзвіниця робить цю будівлю чимось зовсім іншим. Це ж справжня кампанілла, яка ніби перенеслась на Личаків із якогось середземноморського міста. Поглянувши на храм, подумки переносишся кудись в Італію…
Дзвіниця настільки привертає увагу, що невільно починаєш придивлятись до всього комплексу. Це ж треба, така конструктивістська краса, а популярної інформації обмаль. Та й туристичного значення їй не надають. Дивно…
Нині це греко-католицька церква Покрови Пресвятої Богородиці, якою опікуються монахи-салезіани візантійського обряду. При церкві діє Дитячо-юнацький молодіжний центр «Ораторія». Будувався храм у 1931-1934 рр., як костьол для мешканців Личакова. Присвятили його Остробрамській іконі Божої Матері, яка зберігалася (і зберігається) у Вільно (нині Вільнюс) й шанувалася як католиками, так і православними.
Щоб збудувати щось особливе, був оголошений конкурс проектів. В ньому взяло участь немало відомих польських архітекторів, але жюрі всі конкурсні проекти відкинуло. За основу взяли проект Адольфа Шишко-Богуша, який суттєво доопрацював Тадеуш Обмінський (керував будівництвом до 1932 року).
20-ті – початок 30-х років минулого століття – період розквіту стилю конструктивізму. Тому не дивно, що новий храм зводився саме у цьому стилі. У 1934 році храм було освячено й передано під опіку отців ордену (товариства) св. Франциска Салезького. Цікаво, що східна (греко-католицька) гілка цього ордену з’явилася лише у 1930 році. Активну участь у функціонуванні товариства приймав Андрей Шептицький – відомий греко-католицький митрополит.
Салезіани грунтовно взялися за розбудову монастирського комплексу. У 1938 році почалося будівництво монастирського будинку із бурсою та ремісничою школою для безхатьків та проблемних дітей. Але завершити його не дав початок другої Світової війни. Ну а потім до Львова прийшла радянська влада й про культове будівництво довелося забути на довгі десятиліття.
У 1941 році храм було пошкоджено німецькою бомбою. Але німці провели ремонтні роботи й відновили богослужіння. Не надовго, адже у 1946 році радянська влада закрила храм перетворивши його на книгосховище.
У 1989 році будівлю повернули вірянам. Освячена вона була у 1992 році, як церква Покрови Божої Матері. Опіку знову взяли на себе салезіани.
Церква зовсім не маленька (навіть дуже навпаки). Висота її нави 20 метрів, а довжина 45. але особисто у мене, справжній захват викликає височезна (близько 60 метрів) дзвіниця.
Якщо за основу храму взяли форми раньохристиянських римських базилік, то за основу дзвіниці було взято вже форми більш пізніх італійських споруд (погляньте на кампаніллу Сан-Марко, або дзвіниці міста Сан-Джаміньяно) 9-10 ст. Описувати мені її немає сенсу – погляньте краще на фото. У 1936 році для дзвіниці відлили два дзвони, менший з яких важив 1900 кг, а більший – 3100 кг (при діаметрі 160 см). Дзвони ці не збереглися, так само як і внутрішнє оздоблення храму.
До входу у храм ведуть монументальні сходи палацового типу. Щоправда, ними нині ніхто не користується, адже в радянський період вони опинилися у розвилці двох автомобільних доріг й ведуть нізвідки (до них навіть немає пішохідного переходу).
Поглянути на інтер’єри храму мені не пощастило – двічі храм був закритий, хоча в ньому щоденно відбуваються богослужіння. Потрібно потрапити у «правильний» час. Можливо, це вдасться вам. А як не вдасться, то просто погляньте на храм, який є конструктивістсько-модерновою сумішшю стилів першого тисячоліття, та 20 століття нашої ери. Вам повинно сподобатись.
Текст та фото Романа Маленкова