Гереме Göreme – це ще одне маленьке містечко, але ж як воно відрізняється від своїх сусідів. Найдивовижніше, що навіть у самому місті незвичайний ландшафт: тут і там стирчать химерні гриби й пірамідки. Містечко буквально врізане, вдовбане в гору з вулканічної породи. Люди пристосували ці кам’яні витвори під житло і господарські споруди.
У готелях та апартаментах навіть за звичайними фасадами вас можуть чекати кімнати в печерах або кімнати зі склепінчастими стелями. Навіть звичайні будинки збудовані з місцевого каміння продовжують вікові традиції зведення склепінчастих стель, а тому в такому житлі відчуваєш якусь особливу атмосферу. Якщо ж ви поселились у скелі й живете в печері, то й тут буде сучасний комфорт серед стін, створених вулканами мільйони років тому. Важко сказати чого у місті більше – будинків місцевих жителів або пансіонів, готелів і хостелів.
Герюме виглядає туристичною столицею Каппадокії. Натовпи туристів увечері відпочивають після довгих пішохідних прогулянок, поїздок на квадроциклах, велосипедах. Найрізноманітніші ресторани, бари й кафе пропонують страви на грилі, рибу, а то й звичайну піцу. Тут десяток туристичних офісів, контор польотів на кулях, фірм по прокату автомобілів, велосипедів та квадроциклів. Не хочете шуму – їдьте проживати в Учхісар.
Протягом своєї довгої історії містечко мало різні назви. Вважається, що його перше ім’я Корама. Візантійці називали місто Матіана-країна богоматері, вірмени християни – Макан, турки – Avcılar Авцилар, а потім, набагато пізніше, – Гереме тобто «Невидиме».
З оглядового майданчика можна побачити все місто, долини й навіть найближчі гриби. Пейзажі навколо космічні. У всьому винні місцеві, але не жителі, а вулкани. Мільйони років вони засипали долину попелом і заливали гарячою лавою, яка застигала в самих незвичайних формах. Згодом вітер і вода створили конуси і піраміди, що так вражають.
Навколо Гереме нараховують до 400 невеликих печерних церков і монастирів, а ще ж додайте всі химерні природні пам’ятки. Отож не дивно, що місто – центр “Національного історико-природного парку Гереме”, який займає територію в 300 км і входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Однак усе найцікавіше згромадилося в околицях містечка Гереме.
Найпопулярніша пам’ятка міста – Музей під відкритим небом Гереме. До нього можна дістатися пройшовши-проїхавши від Гереме 2 кілометри по на дорозі в Ургюп. Це монастирський комплекс, який відбудовувався чи радше видовбувався в м’якому туфові, налічує декілька десятків церков. Махати кайлами тут почали з перших століть нашої ери, коли Каппадокія стала прихистком для перших християн, що рятувалися від гонінь Римської імперії, і аж до періоду іконоборства VIII-IX cтоліть, коли Каппадокія знову стала притулком для віруючих, яких переслідували брати по вірі.
Вражає яскравим блакитним кольором стін, сценами з життя Христа сама як новенька печерна церква Tokalı Kilise Церква з пряжкою. Вона розташована окремо від інших на іншій стороні дороги десь в 50 метрах не доходячи в музей, хоча є його частиною і вам потрібен музейний квиток. А от на схилі пагорба над церквою є багато печерних церков безкоштовних і напівзруйнованих.
Найвідомішими церквами уже за турнікетом є церкви з колонами: Аланья Килісі (Яблучна церква), Каранлик Килісі (Темна церква) і Чарикли Килісі (Сандалового церква).
Стіни інших церков з одного апсидою кінця XI століття, яких тут кілька, покриті більш примітивними геометричними здебільшого червоними візерунками і виконаними прямо на скелі.
На честь якого саме свята або святого були освячені вівтарі храмів, у більшості випадків не відомо. Зараз вони носять химерні імена, народжені фантазією місцевих жителів і відображають якусь характерну особливість храмових розписів: Йианли-Килісі «Зміїний храм», Каранлік-Килісі «Темний храм», Чаріклі-Килісі «Храм з сандалями».
Більшість храмів непомітні зовні, за винятком тих, де обвалена стіна відкриває погляду вкритий фресками простір. Дуже часто скельні храми одночасно були усипальнями – від них у підлозі залишилися довгасті могильні заглиблення.
Мандруйте – доки від вас теж не залишився один порох.
Текст і фото Сергія Щербія
