Ця Архангело-Михайлівська церква в мережі вказується і як села Лизогубівки, так і села Кирсанове. А між ними десь кілометр відстань. Все ж таки будемо вважати, що вірно – Кирсанівська, територіально це саме там. Відомостей про Кирсанове дуже мало, лиш те, що слобода була заснована 1647 року переселенцем із Зміївського повіту на прізвище Кирсанов. І дійсно, в переписній книзі однодворців слободи за 1746 рік кілька разів таке прізвище зустрічається. Станом на 1864 рік село було казенним.
Про Михайлівський храм теж відомостей небагато. Збудований він був в 1909-1910 роках на кошти прихожан за проектом золотого медаліста Імператорської Академії мистецтв, єпархіального архітектора Покровського Володимира Миколайовича. Іноді вказують 1904 рік, проте Покровський став єпархіальним архітектором лише 1907 року. Йому належать більш ніж 60 проектів храмів, в тому числі на заході України (сам митець родом з Кам’янця-Подільського). Проектував він також і цивільні будівлі.
Освячений храм того ж 1910 року архієпископом Харківським та Охтирським Арсенієм (в миру Брянцев Олександр Дмитрович). На відміну від інших, церкву не знищили в 30-ті роки ХХ ст, відомо що 1932 року священиком був Нигровський Василь Володимирович. Навіть під час війни тут правились служби й збирались кошти для військових укріплень. Храм діяв без перерв аж до 1961 року, коли його все ж закрили. Богослужіння відновились на початку незалежності, в 1992 році.
Храм викликає подвійні почуття, і лише згодом розумієш чому. За стилем це еклетика, так званий цегляний стиль, в якому орнаментування та декор здійснюється саме цеглою. За 30 років запустіння багато що втратило початковий вигляд, дещо просто руйнувалось під плином часу. На початку 1990-х віднайшли в архівах авторські креслення храму, інститутом Укрпроектреставрація було розроблено проект відновлення святині в первісному вигляді, проте у священиків, як це часто буває, було своє бачення. В результаті, вигляд храму, що мав лише кілька аналогів за схожим проектом, було змінено до невпізнання. Дзвіницю збудували вже в наші часи, в кінці 1990-х. Шарму вона теж не додала, й виглядає як чужа.
Текст Ігоря Дорожка, фото Максима Назаренка.
