Про Малинівку в інтернеті дуже мало інформації – її практично зовсім немає. Лише, що населення тут 420 осіб, колишня назва Рацулово, і що 70% населення рідною мовою вважає українську, 4,29% – молдовську, 1,19% – гагаузьку. Відразу постає багато запитань – чому до 1945 року село називалося Рацулово, і чому його перейменували? Перейменовували совєти назви іншомовного походження – таке було правило. Значить рацул – це щось іншомовне, але я не знайшов такого слова у гугл-перекладачі. І чому немає мешканців, які рідною вважають турецьку? Ой, це я вже трохи забіг наперед.
В Малинівку ми потрапили зовсім випадково, проїздом на Баранове, точніше із. Не помітивши нічого особливого, ми попрямували в бік Одеської траси, аж ось хтось сказав, що на пагорбі, за селом, видно кам’яні хрести. Старе козацьке кладовище. Оце знахідка. Взагалі то у Одеській області козацьких цвинтарів із кам’яними хрестами збереглося найбільше. Тут селилися козаки, після руйнації Січі, а дерева на хрести не було. Ось і вирубували вони надгробні хрести із каменю. Найбільшим козацьким цвинтарем є Сотниківська Січ – ми уже писали, то щось неймовірне, але цвинтар у Малинівці, покинутий, у бур’янах на схилі високого пагорбу, виглядає не менш колоритно.
Більшість хрестів, із написів, які ми змогли розібрати, датуються другою половиною 19 століття. Не знаю, чи були в той час у Рацуловому козаки – козацький стан (сословіє), скасували аж у 1917 році, але навіть, якщо козаків вже і не було – традиція козацька жила, адже багато хрестів, схожих на мальтійські – такі були в шані і на Січі. Більшість прізвищ на хрестах – Поліщук. Можливо значна частина поселенців походили із Полісся. Кладовище зовсім не охороняється, не є пам’яткою, і ні кому до нього немає діла. Частину хрестів звалено на купу – чи то на фундаменти хто хоче забрати? Як так можна – тут дихає історія, а вони викопують, валять і на купу. Варвари.
Вирішили повернутись у Малинівку, і трохи розпитати. Про цвинтар нічого не дізналися – то давній, сказали, за царя-гороха ще був.
В селі ми надибали трохи будинків, зовсім не української архітектури – більше схожої на німецьку – продовгуватих, під черепицею. А може молдавських. Старовинних, точно до Другої світової збудованих. Знайшли ми гарну будівлю, яка, напевне, була садибним будинком, хоча про нього в інтрнеті ні слова. А може то була школа, але дуже нетипової архітектури, як для російської імперії.
А ще ми надибали… мечеть. Ебу Бекір джамі. Сучасна, із звичайного будинку зроблена, але мечеть. Розпитали місцевих. Виявляється у Малинівці мешкає громада турків-месхетинців, депортованих сюди із Кавказу у 1945 році. Депортацію здійснили із наступної причини (дані Вікіпедії):
Депортация была произведена «в связи с тем, что значительная часть населения была связана с жителями приграничных районов Турции родственными отношениями и проявляла эмиграционные настроения, по обвинению в пособничестве врагам, занятиях контрабандой и служению для турецких разведывательных органов источником вербовки шпионских элементов и насаждения бандитских групп» и по постановлению ГКО СССР № 6279 от 31 июля 1944 года. Всего было депортировано 115,5 тысяч человек.
Скільки зараз турків живе у Малинівці нам не сказали, але у них власний куток, і власна мечеть.
Отака от неочікувана Малинівка. Вона зберігає велику кількість таємниць, і зовсім не хоче їх розкривати.
Текст та фото Романа Маленкова.
Садибний будинок або земська школа.
Старовинні будинки в Малинівці.
