Маниківці були останнім, тринадцятим населеним пунктом для відвідин цього напрочуд насиченого дня. Позаду Деражня, села району, та ще й Віньківеччини трохи зачепили. Сил залишалось обмаль, всі мріяли про ліжко (най навіть не роздягаючись), а тут ще й сутінки почали спускатись донизу. А на пагорбі височів костел. Новий, Пресвятого Серця Господа Ісуса. 1990-2000 років побудови. Йти до нього вже не хотілось. Та й не він був нашою метою. Поруч з ним десь сховалась більш давня (на більше ніж 100 років) споруда – невеличкий костел-каплиця.
Згадалась фраза з відомого діалогу, що вже стала крилатою: «Ти ховраха бачиш? Ні. І я не бачу. А він є.» Ось так і тут. На світлині видно лише новий костел. Костел дійсно величезний, як для села. Хоча й село не маленьке, більше тисячі мешканців, і переважна частина їх є римо-католиками. Щонеділі на служби приходять до 200-350 чоловік, в тому числі й з ближніх сіл. Православні теж є. Але за відсутності свого храму, служби для них правляться теж в костелі.
Вірян латинської віри в селі було багато завжди, а костелу не було. Тому місцевий пан Косельський, сам поляк та католик, перейнявся цим питанням та разом з парафіянами у 1851 році фундував філіальну капличку парафії Св.Кіліана коло цвинтаря, яку російською владою було знищено 1868-го. На її місці у 1905 році спорудили нову, і вже вона слугувала вірянам аж до кінця ХХ ст., за виключенням невеликого проміжку часу після Другої Світової. При каплиці (ще з часів попередньої) була церковна школа, де викладали польською мовою.
Новий великий костел почали будувати 1990 року, за ініціативи отця Яна Ольшанського. В Маниківцях він просвященствував третину століття, з 1959 року, коли був практично примусово переселений радянською владою в село. В новому храмі служити пастирю вже не довелося. 1991 року в Україні відновилась римо-католицька ієрархія, й папа Іоан Павло ІІ призначає отця Яна Ольшанського єпископом до Кам’янець-Подільської дієцезії. А в новому костелі Пресвятого Серця Господа Ісуса служби розпочались з 2001 року.
А от маєток Косельських, хоч лише зовні, оглянути вдалось. Цегляний двоповерховий палац доволі цікавих форм, з різноманітними фасадами, кутовими баштами (чи краще сказати, їх частинами, тому що верхніх їх частин із шпилями вже нема, з 1970-х, нема й балконів, що прибрали з міркувань безпеки для школярів – саме так, там зараз школа), в романському стилі. Палац, незважаючи на ряд перебудов (останні 2002 року), все ще виглядає привабливим. А був ще привабливішим, якщо глянути на архівне фото з сайту сільської школи.
Щодо історії садиби, відомості в мережі доволі неоднозначні та суперечливі. Про час зведення говорять і про кінець XVIII ст., і про початок XIX ст., і про середину XIX ст. Проте відомо, що Вінсент Косельський придбав Маниківці у княгині Марії Віртемберг у 1816 році. То хто ж звів палац ? Чи був він тут до придбання Косельськими села ? Чи вже зведений Косельськими ? Чи Косельські так перебудували палац, що він вже не виглядав як початковий ?
1835 року Вінсент Косельський вдруге одружується – на Антоніні Скибневькій, представниці одного з найбагатіших подільських родів, про який згадувалось в інших дописах. Проте Маниківці успадкував Людвік Косельський, син Вінсента від першого шлюбу, маршалок шляхти Летичівського повіту. Косельські володіли маєтком кілька поколінь, аж до 1917 року. В господарстві, серед іншого, у Косельських з 1909 року була й гуральня, що виробляла 80 відер спирту на добу. Цікаво, що під час подій 1917-1919 років її не спіткала доля руйнування, Маниківецький спиртзавод на її базі донедавна ще діяв. Є історія, що останній власник Кароль Косельський все ж приїздив в село 1919 року, і навіть заночував в своєму колишньому палаці, але з ранку знову втік.
Всередину не потрапили, вже все було зачинене. Проте, пишуть, що там теж залишилось дещо автентичне – на стелі залишки ліпнини та візерунків, фрагменти дерев’яного оздоблення стін, сходів, частина паркету, плитка на підлозі у холі, печі; планування деяких кімнат є незвичним – круглих та напівкруглих форм (це, напевпо, в баштових кімнатах), іноді з арками-склепіннями посеред кімнат. В підвальних приміщеннях відчувається потужність, тут колись були кухня, комора, і, гмм…, навіть в’язниця (!?).
Як згадувалось вище, в колишньому палаці розташовується місцева сільська школа. Сталося це не відразу, а з 1956 року. До цього тут був сільськогосподарський технікум, МТС, сільський клуб. Навколо школи – старий парк, що розбили ще Квасневські, в ньому до цих пір збереглося кілька столітніх лип, кленів та ясенів.
А ще в Маниківцях зовсім недавно, у 2021 році, в приміщенні будинку культури відкрили свій власний музей – «Музей подільської вишивки та побуту», що налічує до 500 експонатів. Мушу тут сказати лише одне – МОЛОДЦІ !
Текст та фото Ігоря Дорожка
