Коли мій син був малий, то дуже полюбляв складати всілякі будиночки з елементів LEGO. Та і я сам поряд з ним цим бавився. Так ось, церква у селі Пашутинці на Красилівщині виглядає саме так – «красіво», виблискуючи бляхою, металопрофілем та пластиком, з ідеальними кутами, але важко сказати про цю церкву, як таку, що має душу. Та має ж, тільки сховали її від людських очей, закували у неприродні для неї кайдани-обгортки. І чомусь не дивуюсь, що зробили це московські попи. До навколишніх дерев претензій нема – вони старі, й виглядають відповідно.
Щодо віку Михайлівської церкви, то у Василя Слободяна у «Каталозі існуючих дерев’яних церков України і українських етнічних земель» вона значиться, як збудована 1779 року. В той же час Віктор Громик пише, що церква зведена у 1902 році на місці дерев’яної попередниці, а от та дійсно була від 1779-го. Як на мене, це більш схоже на правду. І схоже на те, що у церкви була й дзвіниця – є відмінність західної стіни бабинця від інших.
Декілька слів про одного з колишніх власників села, який володів ним на початку ХІХ ст. – Мар’яна Подгороденського. Він був одним з керівників польського таємного товариства “Віра, надія, любов”.
Після жорстокого придушення польського антиімперського повстання 1830-1831 рр., значна частина прогресивної шляхти все ж не відмовилась про ведення боротьби. Виникає безліч таємних товариств. І якщо доповстанські товариства у своїх програмах та закликах до відновлення Річі Посполитої ніяким чином не зачіпали питання незалежності чи хоча б автономії українських земель, то нові починають поволі дещо зміщувати акценти.
Так, у лютому 1835 року у Кракові виникає таємна польська демократична організація «Співдружність польського народу» Шимона Конарського. Програма організації вимагала відновлення Польщі в кордонах 1772 року та визнавала національні права українців, білорусів та литовців. Організація була добре законспірованою, вела широку пропаганду визвольних ідей та мала зв’язки з іншими, такими як «Демократичне суспільство» та «Віра, надія, любов». Товариство «Віра, надія, любов» діяло на Волині, в нього окрім представників дрібної шляхти та інтелігенції входила й студентська молодь, в тому числі гурток студентів Київського університету. Одним з керівників і був Мар’ян Подгороденський. Влітку 1836 року відбулось об’єднання організацій Конарського та Подгороденського. 1838 року осередки «Співдружності польського народу» в Україні, Литві, Білорусі були викриті та розгромлені царським урядом, його членів заарештовано. Зокрема, Подбороденського спочатку запроторили до Київської в’язниці, потім слідча комісія, головою якої був Писарєв, під безпосереднім наглядом Бібікова, призначила конфіскацію маєтку та направлення арештанта на каторжні роботи до Нерчінських рудників. Через кілька років він був переведений на поселення до Сибіру, мешкав в Іркутську, де й помер від сухот, похований на міському Єрусалимському кладовищі.
Наведу декілька цитат з праці А.Гіллера «Польські могили у Іркутську», 1864 року (Agaton Giller, «Groby polskie na Irkucku», 1864, Krakow). Цитую з російського перекладу, що був виданий у москві 2021 року, і не розумію, як же це цензура пропустила), і це лише невелика частинка, що казати за всю книгу.
«Подгороденский Марьян родился в Константиновском повяте на Волыни. Полный чувства и разума, вел благородную жизнь и обладал значительным влиянием на сограждан, уважения которых добился…..
…..Бывшие в нем (в товаристві – прим.автора) обладали значительным состоянием, которым могли, не колеблясь, пожертвовать для дела. Они работали для народа, хотели поднять его до положения гражданина в стране и действовали с мыслью о его равноправии. Тех, которые уже в это время хотели раскрепостить крестьян, московские власти высылали в Сибирь как преступников, и не позволяли обывателям что-то делать для народа…..
….. Кроме того, члены обществ содействовали освобождению народа от многих старошляхетских прав, ущемляющих народ, оживили ослабленный дух народа после 1831 г., вырвали его из сна и разбудили в нем снова сильные и великие стремления к свободе, к счастью и независимости Польши, и в этом стремлении учили не останавливаться ни перед какими препятствиями и трудностями, создаваемыми захватчиками ненавистными для Польши. Несомненно, это было заслугой членов союза Конарского и очевидна в этом заслуга Подгороденского…..
….. Коллеги Подгороденского, участники общества, отзывались о нем, как об одном из усерднейших работников».
Текст та фото Ігоря Дорожка.
