Семен Палій

У Білій Церкві, над кручами Росі, височіє пам’ятник у вигляді кам’яної вежі з барельєфом козаків та сценами з їх бойового життя. Біля вежі розташована чавунна гармата з ядрами. Гора ця носить ім’я видатного козака – Семена Палія.

Францішек Замойський так схарактеризував козацького полковника та його діяльність на теренах Правобережної України в останніх десятиліттях XVII – на початку XVIII ст.:

«Той, що хоче кинутися з мотикою на сонце».

Цей влучний вираз польського урядовця стосувався людини, про героїчні вчинки якої ще за життя складалися легенди, якій присвячувалися народні перекази, пісні та кобзарські думи. Трохи згодом, починаючи з другої половини XIX ст., про Палія почали писати історичні романи та наукові монографії, його образ втілювали у своїх працях знамениті художники і народні скульптори.

Походячи з козацької або заможної міщанської родини, Палій дістав непогану освіту — можливо, вчився деякий час у Київській колегії. Тут думки істориків розходяться: одні відзначають чітке та певне письмо, як у людини, що звикла писати (В.Антонович), інші звертають увагу, що він погано писав польською (М.Возняк, М.Андрусяк). Пробує всіх примирити Н.Полонська-Василенко, яка звертає увагу на Лівобережне походження героя (Борзна на Чернігівщин), а звідти і проблеми з польською.

Події української національної революції 1648-1676 років зустрів звичайним козаком, записаним до реєстру Ніжинського полку. Оженився, мав майно і спочатку мало чим вирізнявся серед інших козаків Ніжинського полку.
Але далі життя Палія пішло іншим і славним шляхом.

Овдовівши, пішов на Запоріжжя, де був і на початку 1680-х років, і незабаром відзначився там як своїми військовими заслугами, так і організаційними здібностями. Швидко завоював авторитет серед козаків і отримав прізвисько Палій.

Пізніше, відгукнувся на закличні універсали польського короля Яна III Собеського та влітку 1683 на чолі підрозділу запорозьких козаків вирушив під австрійську столицю Відень. Взяв участь у відбитті в Османської імперії Парканської, Естергомської та Сеценської фортець (Угорщина, Словаччина), як пише Т.Чухліб.

За це, а також за інші великі перемоги над південними зайдами, отримав повагу і від польської влади.

Король Ян ІІІ у своєму листі від 06.12.1694 року улесливо писав до Палія задарюючи того подарунками:

«…напавши на Буджак, спустошили ворожі краї вогнем та мечем, і все те хвалебно чинив, що тільки належати може для помноження святої віри та ворожого приниження… так і за істотну видачу припроваджених в’язнів, хочемо достатньо учинити, щоб діяльність та відвага твоєї вірності і людей твоїх могла бути належно задоволена. Коли накажемо роздавати одежу на інші запорозькі полки, не забудемо певно і людей твоєї вірності, які так мужньо відбули нинішню кампанію. Відносно ж зимових кватир, щоб могли бути триваліші і вигідніші, ніж на рік, даємо лист наш до ясновельможного краківського каштеляна, щоб за таку очевидну прислугу захотів відповідним людям придумати винагороду, і не сумніваємося, що він те учинить, а ми, зичачи доброго здоров’я від пана Бога твоїй вірності, вітаємо всіх твоїх молодців».

За ними надійшли листи від 22.12.1694 року згаданого в королівському листі Станіслава Яблоновського, а також і Францішека Замойського, які ще більш улесливо звітували про передані подарунки і вдячність від короля: «…Його милість добродій настільки вдячний за прислані «язики» і так шанує відвагу вашої милості пана… що висловить те у своєму листі сам. Він вже визначив заслуженому війську вашій милості милостивому панові плату й одежу через його милість рейментаря пана Вільгу, так само й належне задоволення і самому вашій милості, милостивому панові…».

Але часи були складні, від вдячності до зради один крок. Який часто проходили за лічені дні. Вже невдовзі все перевернулось і козаків спробували заборонити рішенням сейму.
Не погодився Палій з рішеннями вального сейму Речі Посполитої 1699 року про таку заборону козацтва на Правобережжі.

Разом з кількома сотнями запорожців заснував полк з центром у м.Фастів. Під його управлінням перебувала територія колишніх Білоцерківського, Канівського, Чигиринського та Уманського полків. Палій писав, що: «Я знайшов цей край пустелею й працював коло Хвастова, як коло свого хазяйства. Широкі поля засіялись збіжжям, число мешканців зросло… й церкви Божі я побудував,і прибрав на славу Божу».

Відтоді розпочинається активна діяльність полковника, яка мала не лише воєнний, а й державотворчий характер. Край активно відновлювався, залюднювався. Реґіментар Дружкевич писав королеві Яну Собєському 1692 р., що «Палій організує коло Фастова удільну область; він укріплює містечка, збирає звідусіль людей і заявляє претензії на весь край до Случа».

Інформація про військову діяльність Палія тиражувалася в “летючих листках” Австрії, Венеції, Голландії, Німеччини, Польщі, Франції.

У 1701 р. польська коронна армія розпочала широкий наступ на козацьку державність Правобережної України, а С.Палій припиняє будь-які політичні відносини з королем та його підопічним, оголосивши свої володіння “вільною козацькою областю”.

1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. В пам’яті українського народу ще свіжі були спогади про Хмельниччину. Жили ще чимало учасників тієї героїчної епопеї.

Повстання не було бажаним ні для польської окупаційної влади, ні для московитів. І якщо поляки не мали сил і можливості перемогти козаків, то звична допомога московитів довершила справу розгрому українського війська.
2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам і капітулювати, інакше його змусять виконати вказівку московські війська. Самусь як наказний гетьман передав 5 лютого 1704 року булаву Мазепі. Палій, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. Активізували діяльність партизанські загони на Волині, Поліссі і в Галичині.

Увечері 31 липня 1704 р. був заарештований у таборі козацького війська під Бердичевом. У червні 1705 р. під вартою його відправлено в Москву. За царським указом від 30 липня козацького полковника заслано до Сибіру — спочатку у Верхотур’я, потім у Тобольськ, де він перебував до кінця 1708 р.
Помер Семен Пилипович Палій (Гурко) власною смертю після 24 січня 1710 р. та похований з почестями у Межигірському Спасо-Преображенському монастирі під Києвом.

Про цю останню сторінку з життя козацького героя геніально написав Т.Г.Шевченко, фактично вловивши нелегкі вигиби трагічної долі та передсмертних переживань видатної особистості нашої історії:

У Києві на Подолі
Було колись… І ніколи
Не вернеться, що діялось,
Не вернеться сподіване,
Не вернеться… А я, брате,
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати,
Жалю серцю завдавати.
У Києві на Подолі
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана,
Сама собі у жупані
Розвернулася весела,
Аксамитом шляхи стеле,
А єдвабном застилає
І нікому не звертає.
У Києві на Подолі
Козаки гуляють.
Як ту воду, цебром-відром
Вино розливають.
Льохи, шинки з шинкарками,
З винами, медами
Закупили запорожці
Та й тнуть коряками.
А музика реве, грає,
Людей звеселяє.
А із Братства те бурсацтво
Мовчки виглядає.
Нема голій школі волі,
А то б догодила…
Кого ж то там з музикою
Люде обступили?
В червоних штанях аксамитних
Матнею улицю мете.
Іде козак. — Ох, літа! літа!
Що ви творите? — На тоте ж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява! Отак!
Та ще й приспівує козак:
— По дорозі рак, рак,
Нехай буде так, так.
Якби таки молодиці
Посіяти мак, мак.
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам.
А вже ж тії закаблуки
Набралися лиха й муки!
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам!
Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий.
А за ним і товариство
І ввесь святий Київ.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: «Пугу! пугу!
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу!»
Свята брама одчинилась,
Козака впустили,
І знов брама зачинилась,
Навік зачинилась
Козакові. Хто ж цей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом не добитий.
Ой високо сонце сходить,
Низенько заходить.
В довгій рясі по келії
Старий чернець ходить.
Іде чернець у Вишгород
На Київ дивитись,
Та посидіть на пригорі,
Та хоч пожуритись.
Іде чернець Дзвонковую
У яр воду пити
Та згадує, як то тяжко
Було жити в світі.
Іде чернець у келію
Меж стіни німії
Та згадує літа свої,
Літа молодії.
Бере письмо святе в руки,
Голосно читає…
А думкою чернець старий
Далеко літає.
І тихнуть Божії слова
І в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазирає в вічі.
Музика, танці і Бердичів.
Кайдани брязкають… Москва,
Бори, сніги і Єнісей…
І покотились із очей
На рясу сльози… Бий поклони!
І плоть старечу усмиряй.
Святе писаніє читай,
Читай, читай та слухай дзвона,
А серцеві не потурай,
Воно тебе в Сибір водило,
Воно тебе весь вік дурило.
Приспи ж його і занехай
Свою Борзну і Фастовщину,
Загине все, ти сам загинеш.
І не згадають, щоб ти знав…
І старець тяжко заридав.
Читать писаніє покинув.
Ходив по келії. Ходив,
А потім сів і зажурився:
— Для чого я на світ родився,
Свою Україну любив? —
До утрені завив з дзвіниці
Великий дзвін. Чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патерицю,
Перехрестився, чотки взяв…
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав.

Автор: Ігор Полуектов