Слідами родини Виноградських. Велика експедиція до села Кутківці на Поділлі

Сім’я Виноградських залишила чималий слід у новітній історії Києва. Банкір Микола Виноградський, зокрема, став фундатором і першим директором Київського земельного банку. Ця установа хоч і не була топовою, проте мала неабиякий авторитет. Досить згадати, що споруда, у якій сьогодні знаходиться Клуб Кабінету Міністрів (вул. Інститутська, 7) — це колишній офіс цієї  фінансової установи.

Ця родина також пов’язана з адресою вул. Велика Житомирська, 8/14. У 1858 році цю садибу на розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської купив за 400 рублів сріблом колезький радник Микола Виноградський разом із дружиною Наталією Вікторівною.

Втім, як банкір Микола Виноградський уславився не з найкращого боку. Зокрема, через його прорахунки в системі безпеки та недолугу кадрову політику головний касир банку якось поцупив мільйон рублів (скільки це сьогодні мільйонів доларів — навіть страшно уявити) і з цією астрономічною сумою безслідно розчинився в часі й просторі. Добре так розчинився. Його довго шукали… Але так і не знайшли. Що за відсутності біометричних паспортів і за наявності згаданої суми на руках великою проблемою тоді не було.

Чим насправді уславився Микола Виноградський, так це своїми синами.

Олександр Виноградський: культурний революціонер

Старший, Олександр Виноградський (1855–1912), був видатним українським диригентом і громадським діячем, який на зламі XIX та XX століть здійснив справжню культурну революцію в Києві, перетворивши його на одну з найяскравіших музичних столиць Європи. Очоливши місцеве музичне товариство, він підняв рівень київського симфонічного оркестру до найвищих світових стандартів і сміливо зорієнтував репертуар на тогочасний європейський модерн. Причому він не жалів вкладувати власні гроші у свої проекти без щонайменшої надії їх хоча би повернути.

Завдяки його безмежній енергії та міжнародному авторитету Київ став обов’язковою точкою в маршрутах провідних іноземних виконавців і композиторів.

Сам Виноградський став першим українським диригентом, якого активно запрошували керувати найкращими оркестрами Парижа, Відня, Берліна та Праги, де він тріумфально знайомив європейську публіку з високою класикою та назавжди вписав Київ у контекст світового музичного мистецтва.

Олександр Виноградський  сиві одним із головних лобістів ідеї перетворення Київського музичного училища на консерваторію. Ця ініціатива була гаряче підтримана музичною спільнотою, але до її офіційного юридичного оформлення Олександр Миколайович так і не дожив. Поховали його на цвинтарі «Аскольдова могила». На жаль, за комуністів цю могилу знищили разом із усім некрополем.

Сергій Виноградський: учений нобелівського масштабу

Молодший син, Сергій Миколайович Виноградський (1856–1953), уславився як видатний мікробіолог. На відміну від старшого брата, його професійна діяльність ніколи не була пов’язана з Україною. Він працював у Петербурзі, Страсбурзі (тоді під владою Німецької імперії), Цюриху, а після еміграції — у Франції.

У Брі‑Конт‑Робері він організував і очолив лабораторію ґрунтової мікробіології Інституту Пастера, де й завершив свою наукову кар’єру.

У 1887 році в Страсбурзі киянин Сергій Виноградський відкрив явище хемосинтезу — здатність мікроорганізмів синтезувати органічні речовини, використовуючи енергію окиснення неорганічних сполук. Це відкриття мало справді «нобелівський масштаб», проте Нобелівська премія була заснована лише у 1901 році. За її статутом відкриття, здійснені до запровадження нагороди, не розглядаються, тож учений формально не міг стати її лауреатом. Якби він здійснив це дослідження трохи пізніше, то мав би всі шанси стати нобеліатом.

Подільські маєтки та Кутківці

У серпні 1859 року батько сімейства Микола Виноградський вирішив прикупити собі земельки на Поділлі й придбав великий маєток у селі Кутківці (це обійшлося йому у 48 910 руб. сріблом), а незабаром — ще й низку навколишніх сіл. У 1871 році він купив сусіднє містечко Городок з околицями й став одним із найбагатших землевласників у цій частині Поділля. Щоправда, тішився він цим недовго, бо у 1877 році передчасно помер. Кутківці та околиці відійшли старшому сину, а Городок — молодшому.

Втім, від 1905 року справами кутківецького маєтку переважно займався саме Сергій Виноградський, який через стан здоров’я залишив роботу в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі та перебрався на благодатне Поділля. Що цілком логічно: поки Олександр Миколайович витав на Парнасі серед муз, його брат-учений займався практичними справами на місці.

Конкретні будинки, де мешкала родина Виноградських, ні у Києві, ні в інших населених пунктах України не збереглися або ж не мають чіткої ідентифікації. Єдина адреса цієї знаної родини, що дійшла до наших днів, — село Кутківці, що на Хмельниччині. Тут досі можна побачити старий дім Виноградських. На жаль, сьогодні це напівруїна.

Процитуємо спогади, які залишив Сергій Виноградський про перебування в Кутківцях у 1870 році:

«Почалися медові місяці життя в селі: повна свобода, роз’їзди та скачки верхи, нескінченні прогулянки полями, особливо горами, з яких Замкова мала романтичний престиж, оскільки на ній колись стояв замок і десь у таємному льосі наче сховали скарб. Що діється в тісному будинку, де тулилася сім’я, — було нецікаво; додому збиралися тільки поїсти…»

Цікаве спостереження вченого про місцевих селян:

«Натовп прийшов із вінками (обжинки), треба дати грошей на частування, приймаючи вінки. Замість цього мати — збуджена, зі своїм пунцовим рум’янцем, зі сльозами на очах — виносить гроші раз, іде знову за ними, закінчує тим, що розпихає папірці направо-наліво, спустошуючи, очевидно, всю свою домашню касу. Я стояв осторонь, не знаючи, що й думати… Проте схоже було на те, що своєю щедрістю вона намагалася заслужити поблажливе ставлення до свого становища пані-поміщиці».

Мати Сергія Виноградського, Наталія Вікторівна Виноградська (у дівоцтві Скоропадська, 1835–1916), прожила довге життя. Вона походила зі славетного гетьманського роду, була світською красунею, а ще — славилася своєю неймовірною добротою. В Кутківцях старожили й досі розповідають, як місцеві дітлахи колись із нетерпінням чекали, коли стара пані приїде до села на літні вакації. Якщо вона кудись виїздила з дому, то завжди мала в бричці велику коробку з цукерками, якими щедро пригощала всю малечу.

Що ж залишилося від маєтку?

Як це не дивно, але старий «панський» маєток зберігся цілком непогано. Маємо залишки парку зі старезними дубами, липами та ясенами.

Уцілів і складений з каменю паркан. Втім, парканами навряд чи когось здивуєш — вони дуже часто є єдиним, що залишилося від розтрощених у пореволюційні роки аристократичних гнізд. Досить згадати сусідні Остапківці, Нове Поріччя, чи Шарівку

До 2001 року можна було навіть побачити надзвичайно красиву «панську» браму. На жаль, тогочасний керівник профучилища (за новою сучасною модою — «ліцею») наказав її розібрати. Чим вона йому так муляла око — сказати важко.

Вцілів і старий одноповерховий «панський будинок», зведений ще за когось із попередніх дідичів села. За якого саме із цілої низки власників, що володіли Кутківцями від кінця XVIII століття і до моменту купівлі маєтку за борги у поміщиці Людвіки Качальської — сказати складно. Проте архітектурні особливості будівлі дають змогу датувати її зведення кінцем XVIII — першою третиною ХІХ століття.

Зауважимо: щодо «тісного будинку, де тулилася сім’я», про який пише Сергій Виноградський у своїх мемуарах, то на думку спадає хіба що сакраментальне: «Ваша Галя балувана». Будинку, звісно, далеко до палацу Журовських у сусідніх Лісоводах чи, тим паче, палацу Орловських у Маліївцях… Але й на «тісний», у якому «туляться», він аж ніяк не схожий.

Зокрема, вражає своїми розмірами вітальня. У такій незле навіть якийсь провінційний бал влаштувати! Зараз тут темно й сумно (вікна чомусь замуровані), а колись її заливали потоки сонячного світла.

Стелі тут, до речі, під чотири (якщо не більше) метри заввишки. Місцями тиньк осипався, і видно досить цікаву структуру перекриття. Аби воно тримало тепло, для теплоізоляції використали чималі жердини, обмотані конопляними волокнами.

Із цікавих знахідок — кілька нестандартно великих і широких цеглин (на жаль, без клейм). Такі використовувалися від кінця XVIII й до першої третини ХІХ століття включно. Найбільше ж потішила дуже красива керамічна кахля початку ХХ століття, яка колись прикрашала грубку чи камін. Уже сама по собі знахідка приємна і має музейний формат. А якщо врахувати, що вона пов’язана зі знаменитою родиною Виноградських, то приємно вдвічі.

Підземелля, «панська кухня» та французькі технології

А от старий льох під будинком використовується за призначенням і сьогодні: картопля, закрутки… Все як має бути. Підвал складається із трьох підземних кімнаток, перекритих дуже фактурними склепіннями.

Поруч із одноповерховим будинком бачимо щось двоповерхове, неоковирне і з незрозумілою архітектурою. Це добудована, надбудована і не один раз перебудована за радянських часів колишня «панська кухня» і водночас «контора» управителя маєтку. Нагадаємо, що кухні зазвичай стояли окремо, аби паньству не тхнуло підгорілою цибулею та іншими шкварками.

Зі слів колишнього сільського голови с. Кутківці і знавця історії села Костянтина Дикунця. На початок ХХ ст. маєток був одним із найбільш технічно «просунутих» у цьому куточку Поділля.

Тут був навіть власний водогін. Зокрема ажурна сталева вежа вітряком (привезена аж із самої Франції) качала воду у водонапірну башту, від якої трубами вода подавалася як до панського будинку так і до інших служб.

Несподівана спадщина Сергія Виноградського

Коли у 1905 році Сергій Виноградський перебрався з Петербурга на Поділля й вирішив спрямувати свою енергію на розвиток власного господарства, він зіткнувся з двома засадничими проблемами: по-перше, управитель його обкрадав, по-друге, катастрофічно бракувало професійних кадрів. Аби ефективно розв’язати проблему з робітниками й при цьому не витрачати власних коштів, поміщик зробив досить хитромудрий крок.

Як розповів Костянтин Дикунець, Сергій Виноградський використав свій авторитет ученого, помножений на зв’язки в найвищих ешелонах влади Петербурга, щоб переконати місцеве земство організувати в Кутківцях однокласне міністерське народне училище. Того ж таки 1905 року воно відкрилося на теренах маєтку Олександра Виноградського. Вірогідно, Сергій Миколайович знайшов правильні аргументи, аби переконати у цьому старшого брата, якому, до речі, теж були потрібні освічені працівники.

Школа в Кутківцях не була суто теоретичним освітнім закладом на кшталт церковно-парафіяльних. Тут селянських дітей також навчали основ раціонального землеробства та правильної сівозміни, практичного городництва й садівництва, а також спеціалізованих промислів, які тоді активно розвивалися в Кам’янецькому повіті: бджільництва та шовківництва.

Щодо шовківництва: ще у 1980-х роках біля Кутківців можна було побачити специфічну шовковичну плантацію зі столітніми тутовими деревами, які мали товстелезні покручені стовбури й гілки. А кого б не «покрутило» в ситуації, коли щороку тобі обламують гілля, аби нагодувати ненажерливу гусінь шовкопряда?

Оскільки Кутківці були одним із найбільших сіл Вільховецької волості, ця школа виконувала роль опорного центру для навколишньої місцевості. Губернське земство підтримувало її фінансово, виділяючи кошти на закупівлю якісного ремісничого та агрономічного інвентарю. Сюди ходили вчитися діти і з сусідніх поселень (наприклад, із Закупного), де власних шкіл ще не було. Заклад вдало поєднував базову міністерську освіту (читання, письмо, рахунок, Закон Божий) із повним циклом підготовки грамотного господаря землі, що й сформувало його стійку репутацію як «сільськогосподарського училища».

Від агро-школи до “бурси”

Сільськогосподарська школа, створена колись із легкої руки Сергія Виноградського, діяла і після революції, і навіть після Другої світової війни. Десь у 1950–1960-х роках у Кутківцях на території колишнього маєтку відкрили знамените на всю область середнє професійно-технічне училище № 31 (СПТУ № 31), пізніше реформоване в Кутковецький професійний аграрний ліцей.

8 грудня 2009 року юридичну особу ліцею ліквідували, а весь його майновий комплекс приєднали до сусіднього Лісоводського професійного аграрного ліцею. Ще кілька років тут відбувалися сякі-такі практичні заняття, а нині споруди «законсервовані» (насправді — просто закинуті). Сьогодні грандіозний комплекс колись знаного закладу, що цілком заслужено може претендувати на звання «Спадщина Сергія Виноградського та його брата Олександра», поступово поглинається буйною дикою рослинністю.

Що ще цікавого в Кутківцях?

Головною історичною родзинкою Кутківців є пам’ятник уродженцю цього села Пилипу Коновалу — єдиному українцю, нагородженому найвищою відзнакою Великої Британії за військову доблесть, Хрестом Вікторії.

У серпня 1917 року під час бою за висоту 70 біля французького міста Ланс (Lens) Коновал самотужки знищив кілька кулеметних гнізд і щонайменше 16 ворогів, врятувавши свій підрозділ від неминучих великих втрат. 15 жовтня того ж року король Георг V, вручаючи йому Хрест Вікторії, особисто потиснув герою руку й сказав: «Ваш подвиг — один із найважливіших в історії моєї армії. Прийміть мою подяку».

Історичний факт: Хрести Вікторії відливають із бронзи трофейних гармат, захоплених у росіян під час облоги Севастополя в Кримській війні. Метал зберігається у спеціальному сховищі в Доннінгтоні й використовується лише у виняткових випадках. За престижністю ця відзнака стоїть вище за всі інші британські ордени й медалі; за всю історію її вручали трохи більше ніж 1350 разів.

У Канаді ім’ям Пилипа Коновала названо одне з відділень Королівського Канадського Легіону.

Храми, кахлі та загадковий хрест

Також у селі цікавим є старий римо-католицький цвинтар, де колись ховали шляхту з доброго десятка навколишніх сіл.

А от костел Воздвиження Святого Хреста, попри свій поважний вік (1789 рік), навряд чи когось вразить архітектурою. Після пожежі в 1950-х роках його кардинально перебудували під сільський клуб, через що будівля повністю втратила свою барокову красу та колишнє оздоблення.

Натомість П’ятницька (або Параскевська) церква, зведена у 1870 році, досить цікава. На жаль, її автентичні розписи кілька років тому «покращили» новим сучасним ремонтом. Проте з унікальних деталей тут збереглася дуже красива кахляна підлога.

Наразі вона майже повністю застелена килимами й доріжками, але якщо їх відгорнути, відкривається неймовірна краса. За переказами, на будівництво цього храму чимало пожертвувала саме родина Виноградських — зокрема, і на купівлю цих самих кахлів.

Цікавий зведений із червоної цегли в стилі історизму будинок священника. Донедавна в ньому працювала місцева аптека.

Поруч (метрів за 150 від церкви) на одному із сусідніх селянських обійсть стоїть самотній кам’яний хрест без жодних написів. Що цікаво — він має вельми архаїчну й нетипову для цього куточка Поділля форму. За місцевими переказами, його поставили на місці поховання якогось «чужого» чоловіка, який помер просто посеред поля. Проте не виключено, що ми маємо справу з так званим «чумним хрестом», тобто пам’ятником на місці позацвинтарного поховання жертви якоїсь давньої моровиці.

Замок та Баба

Мають Кутківці й дві унікальні природні пам’ятки: гори Замок і Баба. Щоправда, відтоді як Замок у своїх мемуарах описав Сергій Виноградський, ця товтрина втратила добру половину своєї площі. Що прикро – разом із давнім городищем.

Їх «з’їв» кар’єр. Натомість ця  гора обзавелася грандіозними руїнами печей-вапнярок, у яких у 1960–1970-х роках випалювали вапно.

А от сусідню «Бабу» кар’єр лише злегка «надкусив», хоча й знищив давнє язичницьке святилище разом з ідолом-бабою, яка й дала назву горі. «Баба» — одна з найкрасивіших товтрин Товтрового кряжу. Вона унікальна ще й тим, що тут збереглося дольменоподібне кам’яне утворення та печера відлюдника з висіченими безпосередньо на скелі хрестами-петрогліфами (на фото).

Текст та фото: Дмитро Полюхович