В Цекинівці ми вперше побували майже випадково – нас у Могилеві-Подільському завернули прикордонники із переїзду на Молдову – автобус не мав усіх необхідних документів. Нам порадили – їдьте у Цекинівку, там пором іде прямо у Сороки, під фортецю; ви переїдете без бусів, все подиветесь і повернетесь. Ну ми і поїхали.
Про рідну “сестру” Хотинської фортеці – Сороцьку, я розповім колись окремо, як і про головне циганське місто Молдови й колишніх російської імперії та срср. Сороки – своєрідна циганська Мекка, із Цекинівки його добре видно. Видно Циганську гору, із численними палацами ромської аристократії, голів кланів та самого барона. А найбільша розрада для очей – це Дністер та замок-іграшка – все, що залишилось від фортеці, зведеної колись Штефаном Великим.
Пором у Цекинівці міждержавний, це означає, що перетинати кордон на ньому можуть лише громадяни України та Молдови. Паром архаїчний, без двигуна, рухається під дією течіє вздовж металевого тросу. Зараз цей пором взагалі не працює – війна.
Цекинівка лежить на кількох надзаплавних терасах Дністра. Береги тут пологі, а заплава досить широка і часто затоплюється. Коли низька вода, можна підійти на краєчок низької заплави і зробити чудові світлини Дністра і Сороками.
Цекинівка була заснована у 1700 році. Село достатньо велике (близько 1800 осіб). До повномасштабного вторгнення, завдяки порому мешканці активно займалися дрібною торгівлею – скоріше обміном товарами із Молдовою – одні товари везли із Цекинівки у Сороки, наприклад пиво, горілку та цукерки “Рошен”, інші навпаки із Сорок у Цекинівку – вино і… не знаю, що ще, не досліджував. А от у фортецю, та на циганську гору, тут мало хто їде – ніби й дивно, але у нас всюди так – для людей це якась банальщина – краєвид, який із дитинства звичайний, стандартний.
У Цекинівці, як і у більшості придністрянських сіл, є старовинний цвинтар із козацькими хрестами. У селі колись було немало каменотесів (хресторобів), адже неподалік був кам’яний кар’єр – чи пісковиковий, чи вапняковий – не скажу. Цвинтар досить великий. Старі хрести на надгробки, зроблені майже виключно із каменю. Звертають на себе увагу розп’яття, досить типові для півдня Поділля.
Текст та фото Романа Маленкова.
