Назву Артвін я знаю з дитинства. Читав художню книгу, якогось грузинського автора – не пам’ятаю ні назву, ні автора. Так от там фігурувало місто Артвін, причому, як грузинське. Можливо це була Туреччина, але місто населяли грузини – про грузинів йшлося… Хто зна чому місто врізалося мені в пам’ять, але коли побачив назву на карті – все таки Туреччини, але недалеко від кордону із Грузією – захотілося поїхати. Почав шукати інформацію – в інтернеті її виявилося обмаль. Товариш, знавець Туреччини, сказав, що сам не був, але йому казали, що на Артвінщині круто. Отже треба побачити. Ми поїхали, і не пожалкували.
Прямих авіарейсів до Артвіна з України немає, там мабуть навіть аеропорту немає. Місто, хоч і центр провінції, але однієї із найменш людної у Туреччині. В Артвіні менше 30 тисяч населення. Місто невелике і дуже гористе. Лежить над рікою Чорох, яка починається у Туреччині, а далі тече територією Грузії, і впадає у Чорне море біля Батумі.
Уся ця територія колись називалася Лазістан і входила до складу Грузинського царства. Населяв територію грузинський етнос лази. Вони були православними християнами, але після завоювання території османами, населення поступово перейшло у мусульманство. Нині лази мусульмани, а термін Лазістан у Туреччині табу. Лази частково зберегли свої традиції, наприклад власну волинку тулум.
Від Грузії на Артвінщині збереглися замки і церкви. Останні, усі покинуті, але про них я напишу окремо. Зведених грузинами замків, на турецьких теренах, я бачив два. Один із них у Артвіні.
Тривалий час Артвін був центром грузинської провінції Нігалі, яка входила спочатку у склад князівства Тао-Кларжеті – протогрузинської держави, а потім у склад Грузії. У 16 столітті його захопили османи, у 19 столітті кілька раз окуповувала Росія, а після Першої світової війни, це була частина соціалістичної Грузії. До 1921 року.
Після приходу османів у Артвіні з’явилося вірменське населення, яке зрозуміло торгову вигоду розташування міста – на шляху із Персії до Чорного моря. Грузини навпаки почали мігрувати звідси і поступово більшість населення Артвіна почали становити вірмени. На початку 20 століття це було 80%. Але потім настав трагічний 1915 рік – усі вірмени були вигнані або вбиті. Від вірменської забудови теж нічого не залишилось.
Навколо Артвіну зараз декілька значних водосховищ
Нинішній Артіін – дивне місто, в якому переважна більшість будівель зведені у 20 столітті, дороги часто наскільки круті й вузькі, що їхати буває страшно, є університет, військова частина і тюрма, причому саме на території тюрми нині розташована головна пам’ятка – замок.
В потрапити неможливо, оглянути його можна тіл ки із високого берега Чороху, який тут загнали у водосховище. Краєвид неймовірний – глибокий каньйон, високі скелі, як зуби дракона, і хамок на одному із них. Саме заради цього фантастичного пейзажу ми у Артвін і їхали. Далі вглиб Туреччини є купа цікавинок пов’язаних із Грузією, але це інша історія.
До Артвіну ми їхали із Трабзону, через Різе і Хопу. Дорога прекрасна.
Текст та фото Романа Маленкова.
