За 90 кілометрів від столиці турецького чаю – Різе, лежить замок Зілкале. Напряму тут вдвічі менша відстань, але на шляху стоять гори – непереборна перешкода, тому потрібно спочатку їхати на схід вздовж моря, а потім, за селом Хамідіє, повертати праворуч, у долину ріки Фиртина, яка впадає у море широким гирлом, а далі прямувати весь час вздовж неї – 40 км, і буде замок Зілкале.
Уперше потрапивши в долину Фиртини ми були не просто вражені, а шоковані, адже здалося, що ми перенеслися у Карпати, кудись на південь Польщі, або у Словаччину, в курортний регіон, чи на північ Чехії. По перше гори – це вже відроги Кавказу, зелені-зелені, як наші рідненькі Карпати, але із значно більш стрімкими схилами долини, які місцями нагадують каньйон. Хоча офіційно ці гори називаються Понтійські гори, або Понтійські Альпи, і тягнуться вони вздовж усього чорноморського берега Малої Азії. Біля Амасри ці гори зовсім не схожі на тутешні і особливої межі між ними і Кавказом не існує – одні плавно перетікають в інші, тому помилки великої не буде, якщо назвати гори в долині Фіртіни, відрогами Кавказу.
Річка Фиртина доволі повноводна, не така суха, як більшість турецьких річок влітку, і забудова на берегах річки, ну зовсім якась не турецька – усе схоже на східноєвропейський гірський курорт.
Дорогою можна побачити велику кількість атракцій, які влаштовуються для туристів: тролеї, якими народ перелітає через долину, рафтінг – об’яви про нього стоять через кожні сто метрів, квадрацикли, походи у гори, смачні кафешки і ресторани, ігрові майданчики для дітей, атракціони із гігантськими гойдалками. Особисто мені сподобались водоспади, які стікають по схилах інколи прямо біля дороги й старовинні мости – величезні вузькі кам’яні дуги, арками перекинуті між берегами Фиртини, для переходу пішоходів. Їх тут багато й усі вони якісь нереальні.
Перший міст, біля якого ми не могли не зупинитись – Тімішват Османлі. Ще у 18 столітті він сполучив села Хошдере та Копюкьой. Довжина мосту 35 метрів, ширина 2,7, висота над водою – 13 метрів. Він має дві арки – велику й малу. Велика арка неймовірна – це ж якою потрібно було володіти будівельною майстерністю, щоб зводити отаке. Османи вважалися майстрами у будівництві мостів, вони їх набудували по всій імперії чимало, але мости у провінції Різе – це щось особливе. Їх тут близько сотні, і два десятки із них перекинуті через Фиртину, а Тімішват один із найгарніших. Хоча, чесно кажучи, вони всі схожі й усі казкові.
Міст Тімішват Османлі зведений із бутового каменю, поверхня викладена бруківкою, бортики – великі пласкі камені поставлені руба. Біля мосту кілька готелів, ресторанів, гойдалки і тролеї. Життя кипить, туристів повно, хоча ми навіть не чули про цей регіон майже нічого.
Далі долиною мостів немало. нашу увагу привернув колоритний міст Шенюва, зведений теж у 18 столітті. На цьому мості виступав молодий чоловік із тулумом (гудою) – лазьким варіантом волинки. Ну зовсім не очікували таке побачити. Навіть не знав, що в Туреччині теж є такий інструмент. Я так зрозумів, що чоловік часто буває на цьому мості – то його робочt місце.
Міст Шенюва має у довжину 40 метрів, у висоту 20.
В містечку Чамлігемшин Çamlıhemşin ми зупинились при дорозі біля водоспаду. Над річкою тут нависають скляні балкони-тераси, саме містечко, заповнене автівками й забудоване готелями – за архітектурою і структурою – типовий європейський гірський курорт. Колись воно було грузинським і називалося Віцеалті Vicealtı. Основна частина населення тут – лази. Це субетнос, який колись був ядром формування грузинського етносу, але у 16 столітті, під впливом османів, лази прийняли іслам і їхні шляхи із грузинами розійшлися. Загалом, на території Туреччини проживає до 1,5 мільйона лазів. Є у мене підозра, що і мости в провінції Різе – це саме їхні проекти, адже ніде більше у Туреччині я таких не бачив.
Замок Зілкале виникає зненацька, за поворотом. Його висока башта-донжон, яка здіймається серед яскравої зелені гірської долини, дуже нагадує середньовічні замки, будовані німцями у багатьох європейських регіонах. Ну зовсім тобі гірська Чехія. Навіть забуваєш, що ти у Туреччині.
Замок стоїть на окремі селі над глибокою долиною Фиртини. Тут жваве туристичне місце, поряд ресторан і якісь ще будівлі. Є декілька паркінгів, але, зважаючи, що ми бачили парковки метрів за 400 від замку, можна припустити, що людей тут буває неабияка кількість.
Вхід до замку платний. Всередині збереглися лише стіни, хоча їх там чимало, адже тут були житлові будинки та каплиця. Пишуть, що колись тут було багато дерев’яних конструкцій, які давно згнили. Підйому на башту немає, але і з терас відкриваються прекрасні краєвиди на вузьку ущелину Фиртини, яка в’ється десь дуже низько – висота тут дуже солідна – висотна відмітка замку 1350 м н.р.м., а русло ріки розташоване на 380 м нижче.
Міст Тімішват Османлі
Міст Шенюва
Замок Зіл стоїть над однойменним потічком, який впадає тут у Фиртину. В перекладі zil – дзвінок. Замок отримав таку назву завдяки потічку, а от раніше він називався Kale-i-Zir – в перекладі із перської – Нижній Замок. Нижнім він є по відношенню до замку Бала, який розташований значно вище, за 15 кілометрів на південь.
Зілкале збудували між 14 і 15 століттями правителі Трапезундської імперії. Час побудови замка і визначає його архітектуру – навіть на сході Малої Азії тоді зводили замки на основі башт-донжонів, оббудованих нижніми рядами стін, які формували внутрішній двір для розміщення житлових будинків. А башта-донжон була житлом феодала.
Замок Зіл – одна із візитівок провінції Різе. Його зображення можна побачити і на розкладках сувенірних магнітів, і в рекламних буклетах, і в нечисленних путівниках, але наживо він значно кращий.
Текст та фото Романа Маленкова.
Долина Фіртіни
