Нині це окремі села Звенигородського району, але в 19 столітті це було одне село – Вікнине – центр волості, а Грушківка була її частиною.
Засновниками Вікниного були уходники, які поселились у другій половині 18 століття біля чотирьох джерел – їх називали вікна. Звідти і назва села. Це були озброєні люди – місцевість лежала на межі із Диким полем й потребувала постійного захисту. Чи були вони козаками – питання, але хрести на цвинтарі ставили козацькі. Ця традиція зберігалася до кінця 19 століття, коли землі села перейшли до чотирьох поміщиків. Селяни Вікниного не були закріпачені – це були державні селяни, і саме вони, вірогідно, продовжували традицію козацького цвинтаря.
В часи Речі Посполитої Вікнине входило у склад старостинських маєтностей, відповідно було у державній власності. Після захоплення Правобережжя росіянами село також перейшло у державну власність імперії.
У Вікниному, перед в’їздом у село, є високий придорожний кам’яний хрест. Він стоїть над схилом у чагарях. Ось його координати: 48.91759 31.10391 На жаль напис на хресті ми розібрати не змогли.
Старовинний цвинтар розташований нині у селі Грушківка, поряд із сучасним цвинтарем. На старому цвинтарі дерева не ростуть, він вкритий трав’яною рослинністю. Ось його координати: 48.91929 31.12012
Ось як про Вікнине пише Вікіпедія:
Збереглася легенда про походження назви села.
У часи, коли половецькі коні топтали степи Гуляйполя. Люди, ховаючись від набігів чужинців, натрапили на місцевість з крутими горбами та глибокими ярами.
Змучені спрагою, вони шукали води. Густі золоті верби підказали, що вода близько. Як тільки втікачі підійшли близько до води, то побачили, що озерце, утворене великими та потужними чотирма джерелами — як вікно. Тут і оселились втікачі.
Джерело отримало назву Вікно, а місцевість — Вікнине. Це було в середині 50-х років 18 ст.
Перші переселенці на вікінські землі були селянами-втікачами і мали волю. Це було не довго, поки на початку 60-х років XVIII ст. в село прибув польський шляхтич А. Рубльовський, а разом з ним і священик-уніат В. Пугач.
З 1793 р. Вікнине, як і вся Правобережна Україна приєднанна Російською імперією. Село належало до Брацславського намісництва, з 1795 по 1797 — до Вознесенської губернії, а з червня 1797 до Київської.
Село спершу входило до Катеринопільського повіту (1795—1797 рр.), а з 1798 р. — до Звенигородського.
Вікнине було центром волосного управління, йому підлягали села Грушківка, Киселівка і Кайтанівка.
1784 р. — збудовано церкву Св. Миколая.
У 1799 р.російський цар Павло І подарував Корсунський маєток, куди входило село Вікнине, міністру юстиції, генпрокурору В. Лопухіну. Останній згодом продав його В. Монастирському, а той у 1842 р. продав його генерал-лейтинанту Васильковсьокому. Після його смерті вікнинський маєтком володіла його дружина — Розалія. Вона була зобов’язана передати село у спадок синам — Єгору і Степану Васильковським, які мали сплатити по 8 тис. крб. своїм сестрам і брату. Єгор передав свій спадок сестрі — Анні Філіповій. Так, селом почали володіти Анна Філіпова і Степан Васильковський. Ще одна частина села (Грушківка) належала полковнику Люценку.
У 1900 р. вікнинські землі були поділені між поміщиками О. Копиловим, М. Новіцькою, О. Портасьєвим. На той час у селі була школа грамоти, 5 вітряків і кузня.
Фото Романа Маленкова
Придорожній хрест у селі Вікнине
