Поставив кордон від Російської імперії в кінці XVIII ст.
Наслідував свого предка, який на поч. XVII ст. підкорив Московію.
Сьогодні четверта частина нашої розповіді про героїв однієї маленької незалежності, яка виникла у темні часи навали РІ на українські землі.
Щоб познайомити вас із шляхетською родиною, яка і організувала все те на Поділлі, вартує спочатку розповісти про її найвідомішого представника – Миколая Сцибор Мархоцького. Він не лише уславився як талановитий військовий під час компанії проти Московії початку XVII ст., а і мав непересічний талант історика і оповідача, який сповна реалізував у своїй знаменитій “Historia wojny moskiewskiej prawdziwa”, що хронологічно охоплює час від 1602 до 1612 року, але найбільш повно і докладно розповідає про події 1607-1612рр. Скопіпастивши назву книги, ви без проблем знайдете оригінал у польських архівах. З певний політичних причин їй не давали широкого поширення, але вона заслуговує більшої уваги дослідників.
Інколи ще лунають заклики від «народних мас» писати історію «так як воно було». У цьому проглядається наївне уявлення про те, що і люди, і середовища здатні однаково дивитися і бачити як сучасні, так і минулі події. Здебільшого загал не може і не хоче зрозуміти тривіальної істини: бачення одних і тих же подій, наприклад, битв Другої світової війни з боку німецького і радянського солдата не може і не повинно бути подібним, воно завжди буде протилежним. Історія передбачає осмислення минулого, а цей процес залежить від менталітету, національної та історичної психології. Кожен народ, нація, етнос формує своє уявлення про минуле [Удод О. Історія історичної науки в Україні: проблеми дисциплінарної структури та предметної області досліджень // Академічні й доакадемічні образи української історіографії – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2012.-С.20].
Характерним прикладом подібного є і ці події початку XVII ст., коли польські, українські і московитські інтереси у війні расходились, сходились, набували химерних і непередбачуваних союзів, а потім зовсім протилежних планів, коли жодна із сторін так і не отримала бажаного, але кожна вважала себе переможцем. Відповідно і історіографія всіх трьох країн, їх оцінки подекуди діаметрально протилежні. І якщо польська і московська школи побудували свої підходи і наративи, часто відверто брехливі, але разом із тим послідовні. То української візії на ці важливі і для нас події досі не сформовано та не представлено належним чином.
Беззаперечно, що вони також вплинули на рід Мархоцьких, уявлення нащадків про героїчний шлях Миколая, відношення до Речі Посполитої, до України, а також і до Московського царства, які і за дві сотні років після зазначених подій сприяли появі на Поділлі тієї самої маленької незалежності.
Щоб і читач увійшов в курс справ, зрозумів нащадків Миколая Мархоцького, причин, які спонукали до антиімперських поглядів і вчинків, вартує коротко розповісти про ту війну, де українці і поляки спільно захопили Московію і мали амбітні плани повного її підпорядкування своїм планам.
Що ж відбулося між українцями і московитами на початку XVII ст., що матиме вплив на стосунки між ними в XVIII-XIXст.?
“Звідси беруть свій початок і події московської війни, на яку приходили поляки.
Іван Великий, московський князь і цар, з яким воював польський король Стефан, залишив після смерті двох синів від двох дружин. Федора (від першої дружини) — він був уже дорослим і тому успадкував престол і малолітнього Дмитра. Федір став великим князем, взяв за дружину сестру Бориса Годунова. Той, породившись із царем, став конюшим, а потім набув такої влади, що, можна сказати, сам правив державою. Федір був дуже тихим і побожним, знаходячи більше втіхи у церковних справах, ніж у державних.
Борис Годунов, бачачи, що дітей царя немає, задумав, використовуючи свою владу, стати государем. Спочатку він занапастив Дмитра, пославши до нього в Углич лиходіїв. Федір дуже сумував і, бажаючи знайти зрадників, наказав провести ретельний розшук. Виконувати ж це довелося тому, хто й готував вбивство: справа, звичайно, легко збулася з рук, нібито не зумівши нічого знайти. Згодом Годунов [походив з татарського роду, як і абсолютна більшість московської верхівки тих століть] отруїв Федора і, звівши московських князів, став государем і царював у Москві” [Historia Moskiewskiej Wojny Prawdziwa / Przez Mię Mikołaja Scibora z Marchocic Marchockiego pisana].
Так і виринає на історичній арені царевич Дмитро (чи той, хто себе так називав), який подався на українські землі, розповідав, що був монахом, що замість нього вбили когось іншого, він же залишився неушкодженим, бо його милістю Божою врятував учитель і разом із ним довго ховався у безпечних місцях. Опинившись у українських князів Адама і Костянтина Вишневецького, оголосив себе справжнім Дмитром.
Наші князі не просто походили з видатного шляхетського роду, але і були прямими нащадками одного з засновників впорядкованого козацтва, легендарного Дмитра (Байди) Вишневецького. А тому швидко зорієнтувалися як використати приблуду на свою користь та помститись московитами за всі завдані раніше кривди. План визрів прекрасний: якщо Московію неможливо раз і назавжди зруйнувати, то її треба очолити!
Щоб не отримати удар в спину від польського короля, до нього підіслали галичанина Юрія Мнішека. Який переконав у необхідності реалізації плану та посилення козацького війська і польськими загонами. Для підтвердження намірів, в маєтку Вишневецьких, у церкві, що і досі прикрашає чарівне українське містечко Вишнівець, доньку львівського старости, Марину Мнішек, заручили з царевичем Дмитром. Як і набагато більш пізня історія кохання ще однієї московитської цариці Єлизавети Петрівні, яка також в українській церкві взяла шлюб з українським козаком Олексієм Розумовським, все це покрито таємницею, багато років винищувалось з джерел, та і досі не досліджене належним чином.
Як би там не було, але військо було зібрано, 1604 рік став початком цієї історії – однієї із найгеніальніших і найамбітніших геополітичних комбінацій, які бачила ця Планета. Авторами якої були українські шляхта і козацтво.
Поляки ж спочатку дистанціюватися від плану перевиховання московитів і побудови із відсталої азійської провінції чогось схожого на європейську країну, як планували наші. На офіційні претензії послів московитів польський король рішуче відповів тоді:
“Якщо то справжній Димитрій, як мене запевняли великими клятвами, то всемогутній бог сприятиме його правому ділу, а якщо він не Димитрій, як кажете ви, то царство він не отримає, але тільки матиме кару всемогутнього бога. Понад те король відповідав, що він ні допомоги, ні заступу Димитрію не подавав, і наводив імена всіх, хто йому [Димитрію] допомагав і надавав заступ, то були вільні пани [українська шляхта], крім того він, Димитрій, сам привернув до себе козаків, так що ми, поляки, у цій справі не винні” [Исаак Масса. Краткое известие о Московии в нач. XVII в., М., 1937].
Плацдармом наступу на Московію стали такі козацькі міста, як Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Стародуб тощо. Жителі їх охоче прийняли козацькі загони, а також і царевича Дмитра. Далі одне за іншим міста визнавали його владу. Пропускаю умисно всі обставини бойових дій, щоб виділяти лише найцікавіше. Незабаром Борис Годунов раптово помер, – кажуть, кров лилася з його носа прямо на трон. Який він обійняв так незаконно, підступно і на крові. Що зрештою стане незмінним атрибутом майже всіх переходів влади на Московії, де братовбивство, перевороти, підступ і кров століттями супроводжуватимуть їх правителів.
Смерть царевбивці прискорила прихід до влади козацько-шляхетського висуванця на престол. Після смерті Бориса москвитяни викликали Дмитра до столиці та визнали царем. Відбулись гучні гуляння, пишні заходи і багаті перші місяці царювання, як прийнято на тих землях. Великі переміни відбулись у московському царстві, багато важливих реформ було розпочато, щоб відкрити місцевим очі на те, в якій темряві вони жили до цього. Вишневецькі і козаки були щедро обдаровані і повернулись у рідні землі, вважаючи місію виконаною. Утвердившись царем московським, він відправив у подяку за допомогу сандомирському і львівському старості своїх послів з багатими дарами і попросив за дружину його доньку Марину. Яка тепер вже не тихо в маєтку українських шляхтичів, а на законних підставах, голосно і з великими почестями була проголошена царівною московською. З королівської згоди йому її дали і одразу спорядили посольство, в якому були каштелян Микола Олесницький, литовський референдарій Олександр Гонсевський, краковскій нунцій Аллоізій Пратіссолі, а також і поважний представник самого Папи Римського Олександр Рангоні та інші. Послам доручили домовитися з новим царем про все, що стосувалося Речі Посполитої, а папському і про ще більш важливі справи, а тому їх приймали із великими почестями та навіть розкішшю. На весілля, за бажанням самого Дмитра, треба було набрати військових людей. Але пан-губернатор взяв із собою лише друзів і лише три гусарські хоругви. Ця перша польська помилка і завчасна розслабленість зіграє злий жарт із здобутою перемогою.
“1 травня [1606р.] царицю, або наречену, зустріли у описаних вище наметів, і другого дня, 2 травня, рано вранці по всій Москві було оголошено бірючами, щоб усі князі, бояри, дяки, дворяни і діти боярські, купці і всі інші нарядилися в найбагатший одяг і залишили всяку роботу та торгівлю, бо належить зустріти царицю. І всім, у кого були коні, було наказано виїхати верхи о другій годині ранку, що й було все виконано з того наказу з великою урочистістю; через Москву-ріку, з того боку, звідки мала прибути цариця, збудували нові мости, також на лузі біля берега розбили два дорогі намети, тут її мали зустріти і пересадити з її воза в царську колиму (triumphwagen). Усі дворяни та вельможі, що їхали верхи, були в дорогоцінних нарядах, шитих золотом і перлами, і коні їх були обвішані золотими та срібними ланцюгами, і на них були позолочені та срібні сідла, унизані коштовним камінням; за кожним йшло безліч слуг як пішки, так і на конях, і вони були одягнені майже так само чудово, як їхні панове” [Исаак Масса. Краткое известие о Московии в нач. XVII в., М., 1937].
Московитські корупціонери і злочинці з числа бояр, які гарно почувалися за Годунова і не бажали втрачати нажиті статки та напрацьовані схеми, вирішили вчинити державний переворот. Підступно обравши для цього одну з ночей після багатоденного весілля, брехливо звинувативши поляків у бажані вбити нового улюбленця московитів – царя Дмитра, вони підняли бунт, розбурхали людей начебто задля захисту царя від поляків, внесли непорозуміння і криваві розбірки, коли всі вбивали всіх, поляки почали відбиватись і зрештою підпалили Москву, що переросло у ще більший хаос і непорозуміння кому і проти кого боротись…
Острівцем спокою, впевненості і мужності в цьому кремлівському безладі, лишались лише покої українського князя Костянтина Вишневецького, який єдиний не здав зброї і до останнього чинив спротив бунту московитів та зміг піти з Кремля неушкодженим.
“Було велике хвилювання і багато із зброєю поскакало на конях до Кремля, а по всіх вулицях закличники змовників кричали: “поляки хочуть вбити царя!!! не пускаємо їх до Кремля!”. А поляки, налякані цими криками, переважно сиділи у своїх будинках, були добре озброєні і були затримані натовпом, що оточив їхні двори, щоб грабувати і вбивати. І всі поляки і люди в польському вбрані схоплені на вулиці поплатилися життям…
Двір на якому стояв пан Вишневецький хоробро захищався до самого закінчення заколоту… І коли бояри всюди розігнали народ, всі зібрались навколо цього двору, бо він стояв на великій площі біля річки. І його обложив незчисленний натовп народу, стріляючи і рубаючи все на шматки. Розграбували кухні, стайні і нижні покої. Але верхні покої чинили спротив стріляючи з вікон і поклали немало московитів. І як тільки московити намагались захопити золото і дорогі одежі, які кидали з вікон, то їх підстрелювали немов звірів, або птахів. Тричі вони оголошували намір здатись, сотні московитів кожен раз поспішали почати грабіж, їм відчиняли на горі сіни, і як тільки московити починали тіснити одне одного, одразу стріляли по них з 40-ка, або 50-ти пищалей і ті падали і летіли вниз по сходах, немов щури, яких женуть з горища. Одним словом, це тривало досить довго. Деякі привезли туди гармати, зняті зі стін міста і стріляли з них по будинку та калічили своїх же, які безперестанно рвалися по сходах, бо такі жадібні вони до грабунку. Нарешті прибули туди всі московитські вельможі і старанними проханнями умовили московитів відступити… Московити також обложили і будинок пана Вишневецького з Києва, який був зі свитою в понад 300 чоловік, які так відважно захищалися.” [Исаак Масса. Краткое известие о Московии в нач. XVII в., М., 1937].
Зрадники скористались тим, що цар Дмитро зібрав під столицею московські війська, готуючись до війни з Кримом. Головою змови став Василь Шуйський, який залучив на свій бік ще кількох злодюг. Коротше кажучи, зчинили тривогу, нібито через пожежу, вдарили всюди дзвони, перебили більшість гостей, крім тих, хто зміг з боями відступити. Василь до цього визнавав і падав в ноги царю Дмитру, тепер хотів захопити владу на свою користь і створив цей московський безлад кривавої ночі. Найбільші злодії грабували місто та захопили владу в ту ніч. Зробивши все це, князь Василь Шуйський став царем.
.
Але недовго злодійська музика грала 🙂
Вже в 1607 році, вірячи чуткам про загибель царя Дмитра, жителі Путивля схопили декількох десятків бояр і відправили до Стародуба, пригрозивши тортурами, якщо все розказане ними виявиться неправдою. Розгнівавшись, один з них схопив палицю зі словами: «Ах ви, блядині діти, ви ще не впізнаєте мене? Я – Государ!». Цією сміливою витівкою невпізнаний до того Дмитро домігся того, що його визнали царем і відразу впали в ноги, визнаючи помилку і примовляючи: «Винні ми, Государю, перед тобою!». Стародубці визнали його своїм государем, дали йому, яке змогли, утримання і розіслали від його імені до інших фортець грамоти, якими сповіщали про прибуття государя і закликали переходити на його бік. Перші бої під Орлом були невдалими. Але далі знову прийшла підмога від українців, як пише герой нашої розповіді Миколай Сцибор Мархоцький:
“Врятувавшись лише з трьома-двома десятками людей, цар Дмитро натрапив на Валявського, який йшов до нього з Київської України. Його послав князь Роман Рожинський із тисячею українців (бо Дмитро ще до цього зносився з князем Рожинським щодо збору людей та припасів). Потім він зустрів Самуїла Тишкевича та тисячу польських людей. Дмитро, звичайно, не хотів називати їм свого імені, але потім мав зізнатися, що він і є царем. Розповівши про все, що недавно з ним сталося, він пояснив їм причину своєї втечі до Путивля. Його втішили, сказавши, що прийшли до нього на службу, а слідом чекають і князя Рожинського, у якого польське військо набагато більше… Тим часом прибували зі своїми загонами й інші, як то: мешканець Київського воєводства князь Адам Вишневецький, із Брацлавського воєводства — Мелешко та Хруслинський. Зібравши все військо, Дмитро повернувся під Карачів” [Historia Moskiewskiej Wojny Prawdziwa / Przez Mię Mikołaja Scibora z Marchocic Marchockiego pisana].
Пізніше підтягуватися ще і ще запорізькі та донські козаки, які спільно створили досить потужну силу. Розуміючи своє хитке становище перед козацькими загонами, московити з 1607 року почали вести активні підкилимні переговори з поляками про те, щоб здати Московію краще їм, ніж козакам з царем Дмитром. До зими 1608/09 г. владу царя Дмитра визнали Псков, Астрахань, Ярославль, Переяславль-Залесский, Кострома, Вологда, Ростов, Володимир, Суздаль тощо. Його Тушинский табір перетворився на багатолюдне місто. Військо його, що раніше складалося насамперед із польського лицарства і козаків, а тепер переважно із українських козаків, донських і загонів з литовських, білоруських та московитських міст (цих часто називали “лісовчики”), фактично повернуло собі владу над країною. Потягнулися в Тушино дворяни та родовиті князі, незадоволені правлінням Василя Шуйського. Цар Дмитро завів у себе штат придворних, невдовзі у таборах з’явився свій уряд – боярська дума, запрацювали накази. Ростовський митрополит Філарет був зведений у сан патріарха, Думу очолювали боярин М.Салтиков та князь Д.Трубецькой (той самий).
Уряд Шуйського намагався розправитися з законною владою царя Дмитра з допомогою і інших іноземних військ, для чого 28 лютого 1609 р. у Новгороді М.Скопін-Шуйський підписав угоду зі Швецією. В обмін на надсилання найманого війська Московія поступалася шведам м.Корела з повітом і відмовлялася від претензій на Лівонію. Наймане військо під командуванням Я.Делагарді навесні 1609 прибуло в Новгород. Але, як не просили московити допомоги у шведів, як не сподівались на їх захист, як не відступали тим землі, але навіть і потужне шведське військо не допомогло втриматись незаконній владі Московії.
Тут вже вирішив втрутитись, заявити про свій інтерес і польський король, який уважно стежив за обстановкою всередині Московської держави. Адже вторгнення іноземних шведських військ на територію Московії розв’язувало йому руки, він вважав себе вправі захистити тепер і свої інтереси на цій землі. 19 вересня 1609 р. армія короля з’явилася на околицях Смоленська. Паралельно і уряд Шуйського і частина Тушинського табору (польська частина) почали підкилимні переговори з представниками короля. Польське лицарство вимагало більше грошей і розмірковувало про зміну табору. З появою королівського війська у межах московської держави Тушинський табір розпався. Непохитними у своїх планах лишались лише українські шляхта з козаками, а також лісовчики.
Становище у Москві було критичним: серед простих городян все ще популярним було добре ім’я царя Дмитра. Свою боротьбу за володіння престолом вели найзнатніші бояри. Спираючись на пропольсько налаштовані кола знаті, посланник польського короля С.Жолкевський поспішав укласти угоду про обрання на престол польського королевича Владислава. Прибічників цієї кандидатури в Кремлі було чимало, найважливішою умовою його обрання було прийняття православ’я, збереження традицій, законів та усталених темних порядків Московії. Проте Сигізмунд III, який підписав подібну угоду з тушинськими боярами, був непохитним перед проханнями московитів і не погоджувався на жодні компроміси. Злочинний режим Кремля побоювалися як козацьких військ царя Дмитра, так й хвилювань московського люду, який здебільшого їх підтримував. Прагнучи заручитися підтримкою польського війська для боротьби з козаками, бояри 17 серпня 1610 підписали договір про обрання Московським царем поляка – королевича Владислава. Московити визнали за поляком титул “Владислав Жигимонтович, царь Московский и всея Руси” (який ще довго потім належав тим). Виконуючи умови договору, гетьман рушив війська проти козацького табору. Це була друга і ще більш ганебна помилка та зрада поляків, яка зрештою вберегла злочинний Московський режим.
За однією з версій, 11 грудня 1610 року, один з наближених до царя Дмитра, П.Урусов, вбив його. У Москві заявляли, що так Урусов помстився за смерть касимівського царя Ураз-Магомета, страченого за наказом царя Дмитра. І хоча частина московського народу продовжували підтримувати царську родину та навіть присягла новонародженому синові Марини Мнішек царевичу Івану Дмитровичу. Але допомога шведів і поляків захистила Московію від українського володарювання.
Хоча козаки не склали зброю і ще багато років утримували в своїх руках частину Московії, а в 1612-му році надійшла звістка про те, що цар Дмитро таки вижив і перебуває у Пскові, куди довелося вислати ціле посольство для його перевірки. Козаки склали грамоту, що підтверджувала його справжність, а 2 березня козачі полки під Москвою підтвердили ще раз владу царя Дмитра. Але з цього моменту підмосковний козацький табір все більше втрачав свою силу. Занадто потужним був союз шведів, поляків і боярських московитів. Зрештою, останні добились таки смерті і царя Дмитра, і його ще зовсім маленького сина царевича Івана. За це криваве царевбивство Московія вважається назавжди проклятою. І страту в 1917 імператорської родини багато хто вважав заслуженим здійсненням цього вікового прокляття.
Але і на цьому історія не завершилась, яскравим було продовження в 1617-1618 роках, коли на виконання підписаного московитами договору про визнання над ними влади короля Владислава, його привів під стіни Москви разом із величезним козацьким військом наш видатний гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Цей похід дався українцям легко і невимушено, Московія знову впала до козацьких ніг майже без бою. І третій раз поляки підвели та зайняли відверто зрадливу позицію не надавши достатніх військ, щоб повністю знищити Москву, а погодились на черговий договір з їх уступками. За умовами договору повернулись до споконвічної Руси землі Смоленщини і Новгород-Сіверщини. Що було непогано, але явно недостатньо.
Тому не варто дивуватись тому, що Петро Сагайдачний розпочав, а Богдан Хмельницький завершив державний проект розбудови незалежної козацької держави. Бо така от Річ Посполита, з її затурканими, вічно невпевненими і жадібними поляками, не була варта України. І якщо обирати між такою Річ Посполитою і Україною, то я обираю Україну. Як зробили і видатні гетьмани.
Славний переможець (він ще і всю Європу врятує за три роки під Хотином) повернувся з Московії не без трофеїв. Які щедро вклав у Братський монастир і школу при ньому. Яка згодом виросте у всесвітньо відому Києво-Могилянську академію. Тобто, мудрий правитель правильно інвестував кошти. Крім того, що відновив незалежність української церкви. Це все було цеглинками того, на чому постане згодом незалежна Україна. Скільки б видатний гетьман встиг тоді ще зробити, якби не його поранення у легендарній Хотинській війні 1621 року, що невдовзі обірвало його героїчне життя?…
Треба вже закінчувати з українською візією, бо година пізня 🙂
Тут я планував перейти до розповіді про наступників Миколая Сцибор Мархоцького. Але бачу вже, що мій вступ до родоводу вийшов об’ємним, а тому продовжимо наш історичний серіал пізніше.
Автор: Ігор Полуектов
Читайте про Марховського та Миньковецьку державу:
Поділля та Миньковецька держава
Миньковецька держава. Історія однієї незалежності XVIII ст. на українських землях
