Дорога сюди страшна. Але приїхати у Збручанське варто. По-перше, тут знаходиться найстаріший на Тернопільщині храм. А по-друге – на протилежному березі Збруча красуються мальовничі руїни Чорнокозинецького замку, які вже добре помітні при під’їзді до села з боку Іване-Пустого. Якщо все ж надумаєте їхати у Збручанське, то користуйтесь саме цією дорогою. Бо та, що веде з Гермаківки уздовж Траянового валу не просто жахлива. Це – найжахливіша дорога Тернопілля.
Дістатися Збручанського – це лише півбіди. Більш складніше знайти щось в селі. Це тільки на картах воно маленьке, а чисельність його населення у півтисячі мешканців заставляє думати, що село мініатюрне і тут усе поруч. Насправді, це не так. Мережа вулиць Збручанського – це складний лабіринт, подолати який без допомоги місцевих мешканців вам навряд чи вдасться. Тому з’ясувати місцезнаходження місцевих пам’яток вам допоможуть лише місцеві.
В давнину село носило назву Новосілка. Перша згадка про Новосілку зустрічається у 1393 році у грамоті старости Руської землі Гнівоша, виданої у Вишні. Цією грамотою пан Волчок передав своє майно боярській родині Лоєвичів: “Дьлили Волчка т себе дали і єму село у Теребовльскии волости Новосельць й шисть кобиль, стада, а жеребець, а два хресть і серебнака“. Напевне тоді в селі вже існувала церква Перенесення мощів Святого Миколая, яка сьогодні є найстарішим храмом Тернопілля.
На відміну від більшості Миколаївських церков, храм в Збручанському присвячений не традиційному «зимовому» Миколаю Чудотворцю, а «літньому», свято якого відмічають 22 травня. Мешканці села пояснюють чому: нібито повертаючись з празника, двоє мешканців сусіднього села замерзли у лісі, що й стало причиною перенесення храмового свята. Щодо фундаторів храму, то існує декілька протилежних одна одній легенд, з яких навряд чи хоч одна є правдою. Легендарними засновниками церкви є і російська імператриця Катерина, і австрійська цесарівна Марія-Тереза, і литовська княгиня Марія-Домна, і дружина царя-язичника, що була християнкою. І, нарешті, за останньою легендою храм засновано ще у домонгольські часи якоюсь княжою особою.
Відомо, що у 1611 році храм зазнав реконструкції, про яку свідчить надпис на західному порталі: «РАБЬ БЖ ІЛАШКО ПОПРАВІВ (… …) ВО ОТПУЩЕ ГРЬХО Р Б АХАІ ПР ІЛІЯ». Тоді на західному і південному порталах були влаштовані лиштви, а у вівтарі – запрестольний білокам’яний кіот з різьбленням і профілюванням у ренесансному стилі.
Церква має майже квадратну наву (8,8 х 8,85 м), до якою зі сходу примикає напівкругла вівтарна частина. Невеликий притвор – це прибудова, яка з’явилася під час останньої «реставрації» храму. Якою красунею раніше була церква, можна уявити хіба читаючи дослідників архітектури Логвіна, Могитичів та чотирьохтомник «Пам’ятки містобудування і архітектури». Так, раніше у центрі даху (там, де сьогодні світловий отвір) підвищувався дерев’яний дах з двома заломами, а по боках була скатна покрівля. Уявіть лише собі стіни 2 метри завтовшки! І це ще не все: між перекриттями вівтарної частини було влаштовано додатковий бойовий ярус. Це храм, а справжній міні-замок!
Нажаль, сьогодні храм аксакалом не виглядає. Причина цьому – декілька невдалих «реставрацій». Незважаючи на тріщини у склепіннях у 1936 році і клопотання мешканців у польської влади не дійшли руки до ремонту церкви. Зате «дійшли» у совітів: у 1955 році у зв’язку з аварійним станом храм закрили. Сільська громада зібрала на ремонт храму 27 тис. карбованців і навіть отримала дозвіл на його проведення. Ця «реставрація» фактично знищила автентичність Миколаївської церкви: ґонтовий дах замінили залізним, на метр понизили барабан ліхтаря, а стіни відштукатурили. Та комуністи після проведення ремонту не дозволили правити службу у церкві, перетворивши її на склад.
В останні роки радянської влади працівники львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» провели архітектурнo-археологічні обстеження храму, після чого сільська громада провела його часткову реставрацію. Спорудили нову дзвіницю, що слугує за в’їзну браму, впорядкували храмове подвір’я.
Крім старої церкви в Збручанському ще є скромний костел. Поїздка сільськими лабіринтами була настільки виснажливою, що костел ми шукати не стали. А ось іншу пам’ятку, що знаходиться на протилежному, хмельницькому, березі Збруча, пропускати не варто. Не знаю, чи можна переїхати Збруч автівкою. Напевне ні, бо під час нашого травневого візиту дорога від села до містка являла собою місиво, яке, скоріш за все, подолав би лише трактор. Отже, прийшлося йти до замку в Чорнокозинцях пішки по щиколотку в багнюці.
ТекстАндрія Бондаренка, фото Романа Маленкова.
