Колись я був у наукових експедиціях на Миколаївщині – з мого боку це були спостереження за змінами ландшафтів долини Південного Буга, під час заповнення водою Олександрівського водосховища. Тоді я вперше зрозумів, який це казковий регіон, і який потенціал у нього – аграрний, енергетичний, промисловий, природоохоронний і, що особливо важливо для мене нині, туристично-краєзнавчий. Маса старовинних, маловідомих будівель майже у кожному селі, численні кам’яні руїни водяних млинів, понтонні мости, пороми і скелі – всюди гранітні каньйони та виходи породи на поверхню. Супер!
Потім були численні поїздки на каньйони (Актовський та Петропавлівський), у Очаків та околиці, на Кінбурн, в Ольвію, але, як не крути – Миколаївщина залишалася білою плямою, адже більшість території області, із жахливими дорогами, не запрошувала до мандрів – ніби мультяшний герой Шрек вона казала – не розсідайтесь зручненько, тут вам не раді…
Біля кірхи у селі Шляхове.
Понтонний міст у Чаусовому.
Південний Буг біля села Іванівка.
Для краєзнавчої експедиції у недосліджені райони Миколаївщини нам потрібен був гарний джип, і з проханням про такий ми звернулись Lexus. Ого, куди замахнулись, скажете ви. А чому ні? Ми одні з головних дослідників краєзнавчих цікавинок України в останні роки, ми їздимо дуже багато, ми тестуємо українські дороги… Lexus погодився нам виділити авто для експедиції, і не звичайне, хоча у них там звичайних і немає, а найбільшу і найдорожчу свою модель – джип Lexus LX 450 d – дизельний, із об’ємом двигуна 4,5 літра.
В Києві n-й день валив сніг, і ми відразу відчули переваги авто у міському циклі в умовах суцільного зимового штормового попередження, коли всі дороги стоять, всі узбіччя завалені метровими кучугурами снігу, а кожен поворот або зигзаг – це занос автівки – якоїсь автівки, але не цієї. Lexus чітко тримав дорогу у поворотах, так ніби його цвяхами до асфальту прибили. Цьому сприяв ще й один ньюанс, який ми назвали фокусом від Lexus – три рівні кліренсу пневматичної підвіски. При найбільш низькому рівні кліренс перетворював позашляховик у майже легковик, який міцно тримається за дорогу у поворотах та на високій швидкості, навіть у сніг, а при найвищому рівні – автівка стає цибатою, як Дефендер, або якийсь УАЗ, не втрачаючи при цьому елегантності Лексуса. Рівень кліренсу змінюється невеличким важелем на торпеді, де таких важелів і всіляких кнопок, як на панелі керування у літаку.
І ще хочу зазначити один аспект – коли у повільному міському циклі, або у корку, ти включаєш сигнал повороту, позначаючи своє бажання змінити смугу руху – майже відразу хтось у сусідній смузі пригальмовує, і впускає тебе. Спробуйте так зробити на Ланосі… Ніби дрібниця, але приємна.
Палац Шишкіна у Доманівці.
Прибужжя. Палац Мартиновського.
До першої своєї точки на Миколаївщині ми їхали трохи довше, ніж виїжджали у корках із Києва. В селі Чаусове ми думали переїхати на інший бік Південного Бугу, але де там – виявилося, що міст понтонний – нормальний для автівок масою до двох тон, але для величезного Лексуса – заслабкий і завузький. Я коли спробував заїхати на місток – навіть перил не бачив. Ні, це не для нас. І це був один із двох мінусів Lexus LX – слону у шпаринку не пролізти. Про інший мінус розповім пізніше.
Мигія та Благодатне. Аграрні школи-замки.
В Мигії – селі, де ціле літо тусять рафтери, байдарочники, катамаранщики й просто туристи, ми бували десятки разів. Дивились млин Скаржинського, з якого в радянські часи зробили електростанцію, скелі та пороги, зокрема чудовий крутий меандр Південного Буга із назвою Інтеграл, затоплений кар’єр, який називають радоновим озером, хоча всі затоплені кар’єри в гранітах – радонові, адже радон дуже поширений у цих гірських породах. Цього разу нас цікавив зовсім інший об’єкт – аграрний коледж, який колись був сільськогосподарською школою, зведеною відомим поміщиком Йосипом Скаржинським. У 1883 році його дружина, донька одеського міського голови, Ольга Папудова, померла під час пологів. В пам’ять про дружину Скаржинський збудував лікарню, із більшим і меншим корпусами. Будівельним матеріалом був бутовий камінь – граніт. При достатньо оригінальному проекті, який, можливо, був продуктом фантазій Скаржинського, лікарня виявилася абсолютно не схожою на лікарню – це був справжній замок. Існує легенда, що в цій будівлі живе привид померлої дружини – цікаво, як його туди переселили. До речі, дитина народилася здоровою – Скаржинський назвав її Ольга, на честь матері, яка померла, народжуючи її.
Скаржинський будував лікарню, але будівля всю свою історію служила сільськогосподарською школою та технікумом. Нині тут коледж, щоправда, в старому корпусі навчання вже не відбувається – жаль буде, якщо така прекрасна споруда занепаде.
Мигія. Сільськогосподарська школа Скаржинського.
Сільськогосподарська школа у Благодатному.
За 16 кілометрів від Мигії у бік Миколаєва є село Благодатне, в якому теж зберіглася сільскогосподарська школа, зведена із бутового каменю наприкінці позаминулого століття. Тут два великих корпуси, і три менших. Із менших один вже просто стіни, в іншого впав дах, і скоро також залишаться одні стіни. Більші корпуси зведені настільки майстерно, що важко уявити їх просто закладом для навчання хлопчиків аграрній справі – тут тесаний і бутовий граніт змінюються якісною рудою цеглою. Із сучасних будівель ніколи не бачив такої неймовірної кладки. На жаль школа покинута, із співробітників тут лише охоронці.
Недалеко від Благодатного є міст через Південний Буг, біля сіл Семенівка та Іванівка. Не скаж, що міст аварійний, але дрібних дірок там трохи є і прольотів перил вистачає не всюди. Але не бійтесь їхати – міст бетонний і міцний, а їхати треба, адже звідси відкриваються казкові краєвиди. Південний Буг тут тече у глибокій долині, затиснутий високими берегами у майже каньйон. Взимку, на морозі, ріка виглядає казково, ніби із фентезі-фільму – крига має різну структуру та візерунок поверхні, і це підсилює загальне враження.
Це не якась ріка за Стіною, у Диких землях із “Гри престолів”, це не на Алясці чи в Сибіру – це наш красень Південний Буг. Крига вхопила його зненацька, він вже давно від неї відвик. Із страшнуватого мосту біля Семенівки та Іванівки, ця велика ріка виглядає просто казково.
Найстрашніша дорога України та німецька спадщина.
До Доманівки, в якій ми швиденько оглянули неоготичний палацик Шишкіна, дорога була ще якось полатана. Далі наш шлях пролягав на Мостове, а ще далі – на Широколанівку. Запитавши місцевих мешканців, як дорога до Мостового, ми отримали відповідь – дуже погана. А за Мостовим? Набагато гірша. 28 кілометрів до Мостового сільські Жигулі долають за годину, ми доїхали за півгодини. Справа в тому, що колись у село вела бруківка, її вкрили асфальтом, який відсотків на 30 розсипався і зліз, але ями на ньому, глибокі для малих коліс радянської валізки на колесах, виявилися майже не помітними для величезних шин Lexux LX. Хочу зазначити, що підвіска японського позашляховика просто ковтала їх, ніби їх і не було. Ось чому можновладці не ремонтують дороги, подумалось тоді – власники великих джипів не помічають неякісних доріг. Але після Мостового, у Веселинівському районі, який називають районом найгірших доріг України, почалася така страшна дорога, що навіть великому джипу із нею боротись було непросто. Лексус справився.
У Мостовому зберігся великий маєток, зведений представниками великого шляхетського роду Ерделі. Це прізвище перекладається з угорської мови – трансільванський. Дивина – трансільванський рід будує палац в українських степах… Рід Ерделі вступив на службу до російських монархів у 1755 році – від того часу це російський дворянський рід. Протягом 1880-1881 років вони будували новий еклектичний палац, навколо якого розбили дуже великий парк. І палац, і парк збереглися до нашого часу, і, на відміну від страшної дороги, перебувають у гарному стані.
Від Мостового 52 кілометри. Загалом це дорога Доманівка – Миколаїв, але назвати це дорогою язик не повертається. Але це єдина дорога у Веселинівському районі – нею їдуть перевантажені зерновози на НІБУЛОН, а ще буряковози… і калюжі тут такі, що хочеться паличкою поміряти їхню глибину – страшно пірнати у таку. Але ж ми на Лексусі. Уперед.
Палац Ерделі у Мостовому.
Полив’яна черепиця та колишній костьол у селі Піщаний Брід (колишня німецька колонія Шпеєр).
Це була не поїздка, а щось, на зразок повернення шаланди із риболовлі у шторм. Вся наша команда, крім мене (водія), відчула на собі особливості суходільної морської хвороби. Інколи здавалося, що дорогу спеціально знищили німецькі бомбардувальники. Матюки, піт, періодичні перепочинки для пасажирів… До села Піщаний Брід, де дорога трохи вилюдніла, ми доїхали за рекордно швидкий час – годину і п’ятнадцять хвилин. Тут дорога трошки покращилася.
Піщаний Брід був заснований німецькими колоністами у 1810 році і називався Шпеєр. Взагалі на території нинішньої Миколаївщини стояло немало німецьких колоній, і сіл, і, навіть, містечок. Німцям дозволялося займати гарні степові ділянки у посушливій Херсонській губернії. Вони позбавлялись, на якийсь час, від податків, та від військової служби. Із неродючих земель Німеччини колоністи прийшли на розкішні чорноземи. 102 родини були із Рейнпфальца, 27 – із Ельзасу та 11 із Бадена.
В Шпеєрі німці займалися не лише сільським господарством, а й ремеслами, і гончарною справою. Вони тут звели управу, школу та костьол. Від управи нині немає і сліду, від школи залишилась одна стіна, а костьол святого Мартина, зведений у 1863 році зберігся – нині це православна церква.
У Шпеєрі ми звернули увагу на особливу черепицю – полив’яну, емальовану, зеленястого кольору. Нам сказали, що таку черепицю робили у сусідньому німецькому містечку Ландау, яке нині називається Широколанівка.
В сусідніх селах його називають Широкий Лан, звідси і назва сумновідомого військового полігону – він тут зовсім поряд, і навіть до нього дорогу нормальну не зробили. Хоча чому навіть, хіба військовим потрібна дорога.
Німецька забудова у Широколанівці (колишня німецька колонія Ландау).
Колишня німецька колонія Ландау, у 20-30 роки минулого століття називалася іменем засновника німецького комунізму – Карла Лібкнехта, і була центром німецького національного району. У 30-40 роки усі німці із села були депортовані, або знищені, в німецькі будинки заселили українців, росіян, а селу дали сучасну назву, причому, є у мене підозра, що Ландау – лан, і Широкий лан – якось між собою пов’язані.
Колонію Ландау заснували у 1802 році, нині це ніби звичайне українське село. Хоча зовсім не звичайне, адже воно рекордсмен, серед сіл України, за кількістю німецької колоністської забудови, яка зберіглася. Кірха, гімназія, ратуша, пошта, лікарня, адмінбудівлі, купа житлової забудови і, навіть, клуб. Причому клуб німці збудували у 1934 році – тоді їм дозволяли правити у своєму селі, а через деякий час їх тут не стало… До речі, місцеві мешканці кажуть, що німці збудували й православну церкву, для сільської меншини. Вона й нині існує – у полі, за селом. І дійсно, хрестоподібна у плані, сувора цегляна будівля, нагадує німецьку каплицю, добудовану і розширену, для виконання богослужінь православних.
Німецький римо-католицький храм святого Рафаїла, освячений у 1896 році, нині покинутий, стоїть серед радянських гуртожитків і давно не виконує своїх функцій. Він має 46 метрів у довжину, 31 – в ширину і 8,5 – у висоту. Колись поряд стояла височезна дзвіниця (31,5 м), але її більшовики давно розвалили, а із костьолу зробили навчальний корпус ПТУ, розділивши зал на два поверхи. Зараз храм покинутий і поступово руйнується і занепадає, лише залишки декору навколо вхідної брами, вказують на те, що колись це була велична будівля, в якій навіть стояв орган.
У 1934 році наївні німецькі колоністи почали будувати кінотеатр (нинішній клуб). Вони вірили у щирість комуністів, вірили у світле майбутнє і арешт їхнього священика, а разом з ним іще 11 ксьондзів із сусідніх німецьких сіл, був для них шоком. Суд над священиками відбувався у приміщенні недобудованого кінотеатру – усім їм дали 10 років таборів, а потім судили повторно і розстріляли.
Найефектнішими будівлями Широколанівки були чоловіча і жіноча гімназії. Жіночу повністю розвалили і розібрали на будматеріали, а велична будівля чоловічої ще стоїть, хоч і без вікон та без дверей, і без даху. Місцеві кажуть, що тут випадково сталася пожежа, але всередині слідів вогню не видно – все виглядає, як звичайний дерибан.
Широколанівка в німецькі часи мала 5 гончарних підприємств, 2 великих ярмарки та завод черепиці. Багато будинків і нині вкриті тією прекрасною полив’яною черепицею. Місцеві мешканці називають такі будинки німецькими і дають їм понад 100 років віку. В будівлях міської управи, зведених навколо двору, нині інтернат. Десь углибині села видно якісь ще великі будинки, точно німецькі, але вже смеркалося, і нам потрібно було їхати далі.
А далі в нас було село Степове – колишня німецька колонія Карлсруе. Вона не була такою великою, як сусіднє Ландау, але зважаючи на її храм, парафіян тут було багато, і більшість їх прийшло із німецької землі Баден-Вюртенберг, із однойменного міста Карлсруе. Те місто заснував німецький маркграф Карл Вільгельм, який зажадав створити центр із вулицями, які розходяться променями. Мешканці Карлсруе принесли цю назву в українські степи, коли у 1811 році заснували поселення.
Степове, колишня німецька колонія Карлсруе. Напевне найвеличніша пам’ятка з німецької спадщини – храм Петра і Павла. Колись він мав височезну дзвіницю – розібрали в радянські часи, а вже у 21 столітті із нього зняли дах, типу, щоб накрити новим. Старий зняли, а новий так і не поставили, зате збудували біля храму невеличку церкву московського патріархату…
Від німецьких часів у Степовому залишилось небагато будівель, але одна з них наскільки велична і розкішна, що могла б бути одним із головних туристичних магнітів Миколаївської області – костьол святих Петра і Павла, зведений за проектом одеського архітектора Віктора Корфа у 1881-1885 рр. Це один із найбільших храмів півдня України, але нині, на жаль, він ганебному стані. Місцеві мешканці зняли із нього покрівлю – кажуть перекривати новою хотіли, але так і покинули, без верху, на руйнацію. На подвір’ї ж храму збудували простеньку церкву московського патріархату. Щоправда, кажуть раніше тут був смітник і заслуга церкви в тому, що його прибрали.
Карлсруе заснували на берегах великої балки, яка мала назву Лисича. Німці викопали у балці сім ставків та зарибили їх. Поряд розбили сади та виноградники. Як для українського степу це було ідеальне господарство, але кінець німецькій ідилії настав із приходом більшовиків. Наприкінці 19 століття у Карлсруе було 1274 мешканці – майже усе німці. Зараз в селі немає жодного німця.
Збереглися фотографії костьолу Петра і Павла із високою дзвіницею та дахом. Дзвіниця зникла хтозна коли, мабуть ще у 30-ті роки, ну а дах – зовсім недавно, але навіть без дзвіниці і без даху ця будівля виглядає нереально.
За 18 кілометрів від Степового, у селі Новоселівка, зберігся ще один римо-католицький храм – костьол Антонія Падуанського, збудований у 1893 році. Це закинута напівзруйнована будівля, яка в радянський період виконувала функції колгоспної комори.
Новоселівка – колишня німецька колонія Гальбштадт. Щось німці не були оригінальними у виборі назв, адже і нинішній Молочанськ (Запорізька область), теж був Гальбштадтом, що в перекладі означає півмісто. Гальбштадт із Запорожжя був не лише півмістом, але й містом, центром менонітських поселень, а от Гальбштадт-Новоселівка, схоже не був і половинкою міста – завжди селом.
У 20- роки минулого століття у селі створили колгосп імені Ернста Тельмана (хоча ця назва, напевне, причепилася до колгоспу пізніше). Прихильники антифашизму закрили костьол і зробили в ньому склад колгоспу. Нині, незважаючи на перебування серед пам’яток архітектури місцевого значнння, у реєстрі, костьол абсолютно покинутий і ні про яку охорону, або реставрацію, і мова не йде.
Дорогою на Миколаїв нас зупинила поліція, просто так без ніяких порушень, запитали, чи вс е у нас нормально, поросили документи. 30 секунд і до побачення. Потім нам пояснили, що такі машини, які коштують понад три мільйони гривень, поліцейські часто перевіряють просто так, на предмет крадіжки. А може це злодії?
Костьол Антонія Падуанського у Новоселівці (колишня німецька колонія Гальбштадт)
Справжні скарби.
На схід від Миколаєва ситуація з дорогами краща, ніж в цілому по Миколаївщині. Наприклад, до Баштанки, простяглася майже ідеальна, асфальто-бетонна траса, яка, чомусь, обривається на на об’їздній Баштанки, але, далі, починається знову. Далі ми не їхали, а повернули на село Шляхове.
Феноменальні речі ховає український степ. Руїни загадкових німецьких поселень, наприклад, їхніх храмів і будинків, які стоять тут вже століття, і майже ніхто із нинішніх тутешніх мешканців не знає, що воно, і хто поставив. Знають лише одне слово – німці.
Шляхове раніше називалося Ное-Карлсруе. Заснували його у середині 19 століття німецькі лютерани, збудували кам’яні будинки, школу та кірху. Руїни неоготичної кірхи вражають. Місцеві мешканці, шукаючи скарби, знесли апсиду храму, кажуть вибухівкою. Хтозна чи знайшли… Варвари. Біля храму залишки його кам’яних будинків, а метрів за 300 – спаплюжений німецький цвинтар. На цвинтарі жодного цілого надгробка – розбиті, звалені – ну для чого вони це зробили, зрозуміти важко.
Німців тут давно немає. Чи приїжджають вони на свою колишню батьківщину – не відомо, як і не відомо, чи залишився хтось, хто мав предків у Новому Карлсруе.
Феноменальні речі ховає український степ. Руїни загадкових німецьких поселень, наприклад, їхніх храмів і будинків, які стоять тут вже століття, і майже ніхто із нинішніх тутешніх мешканців не знає, що воно, і хто поставив. Знають лише одне слово – німці. На Миколаївщині, за 10 км від Баштанки, є село Шляхове. Заснували його у середині 19 століття німецькі лютерани, збудували кам’яні будинки, школу та кірху. Руїни неоготичної кірхи вражають. Місцеві мешканці, шукаючи скарби, знесли апсиду храму, кажуть вибухівкою. Хз чи знайшли… Називалося містечко Ное-Карлсруе. Біля храму залишки його кам’яних будинків, а метрів за 300 – спаплюжений німецький цвинтар.
Хочеться зауважити, що при метрових кучугурах снігу у Києві, у Миколаєві снігу майже не було – сантиметр-два – не більше. Місцеві мешканці сказали, що його майже не було – не випадав. Дивно, адже за 150 кілометрів, у Первомайську, снігу не менше ніж у Києві. Де вона проходить, та невидима лінія, яка розділяє різні кліматичні зони України – справжній південь, без снігу і страшного холоду, і майже північ, де буває 30 градусів морозу і снігу по коліна.
Від Миколаєва ми поїхали на Вознесенськ, глянули на царський будиночок та місцину, де розстріляли Мішку Япончика, а далі повернули на село Тімірязєвка – унікальний населений пункт, який мав стати зразково-показовим радянським селом. І мабуть став.
У 50-ті роки минулого століття у Тімірязєвці збудували готель із куполом – щось середнє між цирком і палацом. В 60-ті, недалеко від готелю, звели комплекс двоповерхових гуртожитків, у стилі необароко, а трохи далі – величезний будинок культури, великі будинки для інженерів, агрономів, зоотехніків, величезну контору колгоспу… Значна частина цих будівель нині покинута і руйнується. Зразково-показове тімірязєвське господарство зникло, але на його місці з’явилося підприємство, яке займається селекцією горіхів, і, можливо, у села є майбутнє.
Палац Окснерів.
Зразково-показове радянське село.
Головною пам’яткою Тімірязєвки є палац німецьких поміщиків Окснерів (на гугл-карті він займає місце готелю, а насправді він біля колгоспної контори). В палаці збереглися розписи та ще деякі унікальні речі, про які не хочеться розповідати на просторах інтернета. Палац стоїть покинутим, з відкритими дверима… Поряд декілька надгробків Окснерів і фермерське господарство з вівчарками.
Під час нашої експедиції, яка стала можливою завдяки Lexus, ми дослідили і оглянули 24 населених пункти, із якимись цікавими локаціями кожен. Колись ми розкажемо про всі, а зараз хочу сказати про другий мінус неймовірного Lexus LX 450 d – це джойстик, яким керується навігатор. Вибрати букви назви населеного пункту, за допомогою цього джойстика, практично неможливо, навіть коли машина стоїть. Це типу якась гра, і для чого вона водію, чи пасажиру – зрозуміти важко. В решті, для України та її доріг, це ідеальний автомобіль, і ті 15 літрів палива, які він споживає на 100 кілометрів – повірте, це значна економія, як для такого потужного позашляховика.
Текст та фото Романа Маленкова.
