Це розповідь про місцевість, що лежить лише у 7-15 км від великого міста, яким, поза сумнівом, є Кременчук. Враження були отримані в ході короткочасного експедиційного відрядження, що складалося з трьох одноденних маршрутів. Всі виїзди пвідбувалися з Кременчука.
Учасники:
Роман Олексійович
Андрій Миколайович
Олег Олегович (він же автор рядків)
Час: серпень 2006-го
Big Intro. Кременчук
Відрядження почалося в понеділок. Автобус Київ – Дніпропетровськ відправлявся в 21-55. Стюардеса нам вказала місця (не соціальні, а номерні), транспортний засіб вирушив у дорогу…
Спочатку ми розглядали повний місяць, що навис над нічним містом і в глибокому нерозумінні втупився в нього всім своїм тілом.
Пасажирам було запропоновано перегляд одного з численних автобусних кіношедеврів. Після перегляду багато сперечалися, думали …
… Дрімали, спостерігали у вікно за творчістю Місяця, що своїм світлом розмальовував нічні ландшафти: поля, ніби присипані снігом; луки і болота, наче оповиті молоком туманів; Кременчуцьке водосховище в гирлі річки Сули, ніби … ніби й не водосховище, а щось дике і потужне. Амазонка, наприклад. Ви бували на Амазонці? Я теж ні. Значить, як вона і крапка.
І ось о 2:00 ночі в свої обійми нас прийняв Кременчук.
Спочатку ми проїхали повз шеренги КРАЗів, які, вишикувавшись як на плацу, очікували свого випуску. Потім з’явилися житлові квартали і будівля, на якій під масивном написом «Будинок культури» мирно висіла яскрава вивіска грального дому «Split».
Через кілька хвилин сталася висадка на кременчуцькому автовокзалі. Подальший наш шлях лежав до готелю з хитромудрою для міста назвою «Кремінь». У холі нас зустрів охоронець, який чемно вказав на віконце адміністратора.
Я, не помітивши реєстраційних карток, чомусь поліз їх шукати в готельний «судновий» журнал. З сусіднього віконця тут же пролунав суворий жіночий голос: «Що ви там забули?». Я глянув у вічі невидимого до цього адміністратора і зрозумів: будь у неї указка – точно б отримав по пальцях.
На тлі цього інциденту відбулася подія, що поставила під питання наше проживання в готелі «Кремінь». І взагалі в готелі. Роман Олексійович не взяв у відрядження свої документи. І правильно. А то ще загубляться десь. Після сценки зі мною адміністратор довго опиралася аргументам Романа Олексійовича. Але той-таки виявився кращим адвокатом, ніж працівниця готелю прокурором. В результаті нас таки вселили.
Краєвид з балкона четвертого поверху відразу ж порадував: величезна, викладена каменем, площа, навпроти – будинок, під яким явно вгадувалася районна або міська адміністрація, а трохи правіше, під повним місяцем, височів Володимир Ілліч Ульянов (Ленін). Ну, не він, звичайно, а пам’ятник йому. За могутніми плечима вождя проглядався парк. Як потім виявилося, ми жили на Площі Свободи.
Ми перекусили і, впевнені, що нас розбудять звуки якогось параду, заснули.
Кременчуг. Гостиница “Кремень” и площадь Свободы
Кременчуг. Площадь Свободы
На ранок парад не включили. Довелося піднімати свої організми без його допомоги.
Ми коротко склали план дій на найближчий день, який включав:
1. Купівля карти Кременчука.
2. З’ясування розкладу приміських транспортних засобів.
3. Нанесення візиту до Управління земельних ресурсів та Держлісгоспу.
Початок не задався. Пошуки карти завели нас спочатку на річковий вокзал із розставленими навколо нього численними скульптурами, що зображають … чесно кажучи, в більшості випадків важко було сказати, що вони зображують. Після ще одного переїзду містом, поруч з залізничним вокзалом нарешті був придбаний план міста. І далі пішло веселіше …
Кременчуг. Скульптурные артефакты вокруг речного вокзала
Взагалі треба визнати, що при всій своїй промисловості, місто виглядає порівняно охайно і місцями навіть затишно. В цілому, між впливом Заходу, духом національного колориту, впровадженням елементів «незалежності» і радянським часом, місто поки вибирає останнє. При присутності перших трьох факторів.
Наприклад, на згадуваній Площі Свободи біля будівлі міськадміністрації (або райадміністрації; до речі, якщо є райадміністрації, то десь повинні бути й ададміністраціі) є гордий напис про те, як жителі міста підняли український прапор 24 серпня 1990-го року. 1990-го! Кременчук, виявляється, рівно на рік раніше решти України вийшов зі складу СРСР. Також цікавий вигляд має площа Незалежності, на якій мальовничо розташована стела з серпом і молотом. Поруч покажчик “площа Незалежності”, під яким висить табличка: “Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня …”
Улицы Кременчуга. Площа Незалежності із серпом та молотом
Подпись к фото на фото (в двух частях)
Кременчуг. Возле краеведческого музея
Години до четвертої пополудні ми впоралися з планом на день. І це нас розслабило. Було вирішено відправитися на міський пляж. До цього часу ми встигли ще пообідати в досить затишній таверні і відвідати краєзнавчий музей (по тридцять копійок на брата, тобто на співробітника).
Пляж в Кременчуці великий і досить відвідуваний. На жаль, довго приймати сонячні та річкові ванни нам не довелося. З боку розташування відомого “двоповерхового” мосту через Дніпро налетіла хмара, підмітаючи землю сильним вітром і додаючи вологим прибиранням у вигляді зливи. На річці розпочався шторм, самотні прибережні верби почали хилитися до землі.
Більшість відпочиваючих з пляжу перемістилися у припляжні бари. Ми послідували їх прикладу і опинилися в закладі з якоюс вірменською назвою (“Арарат”, якщо не помиляюся). Наліво від входу висіла величезна красива фотографія в рамці із зображенням великого водоймища, острову і фортеці на ньому в кавказькому стилі. Напис свідчив: “Озеро Севан”. Крім назви і фото (будемо вважати, що це дійсно було зображення озера Севан) нічого вірменського нами не було виявлено.
Кременчуг. Двухъярусный Крюковский мост (1949 г, подводная часть – 1872 г)
Кременчугский пляж после урагана
Так от, попиваючи пиво, ми перечекали дощ, а потім, через магазин, відправилися в готель. Оскільки за останню добу поспати вдалося години три-чотири, було вирішено перекусити і раніше відправитися у володіння Морфея (не плутати з персонажем “Матриці”). Для поліпшення апетиту і більш міцного сну був прийнятий аперитив. Апетит він покращив, а ось зі сном виявилося складніше. Роман Олексійович та Андрій Миколайович згадали, що ми ще не відвідували набережну Дніпра. Я впирався не дуже довго.
Я, звичайно, не Жан-Поль Сартр, і описувати променад славних жителів Кременчука набережною, а також парком, що до неї примикає, у всіх деталях і подробицях не стану. Тому що не зумію. На Францію, звичайно, не схоже, але принцип той самий: себе показати, на інших подивитися.
Набравшись вражень від дніпровського заходу та вечірніх кременчужан (в основному, молоді), ми осіли в одному із закладів на шляху попити трохи пива. Потім ще трохи. І ще. Роль Вінні-Пуха у гостях в Кролика ми розділили на трьох. П’ятачок був викреслений зі сценарію. У готель повернулися близько опівночі.
Кременчугская набережная – пустынная днем, вечером становится многолюднойК
Кременчуг. Закат над Днепром
День перший. Кременчук – Йосипівка, Запсілля, Крамаренки, Кузменки, Кияшки – Кременчук.
Наступний ранок не був добрим. Із напівзаплющеними очима та важкою головою ми вповзли в автовокзал, придбали квитки до Йосипівки (початку запланованого першого польової маршруту), а також невеликий запас мінеральної води, і понуро розсілися в очікуванні автобуса.
Підійшов старий «Ікарус». Народу набилося вдосталь, і ми були раді тому, що змогли зайняти «сидячі» місця. Мені дісталося сидіння із спинкою, яка з’їхала вниз і верхнім краєм впиралася в плечі. Спочатку я на цей факт навіть не звернув увагу. Але кілометрів за п’ять поїздки (треба сказати, найдовшої з усіх наступних в рамках польових робіт) я почав самим безсовісним чином «вимикатись». Очі відмовлялися триматися відкритими. При цьому картини за вікном стали так переплітатися зі сновидіннями дрімоти, що я спостерігав їх буквально одночасно. Голова погрожувала кудись скотитися і відчайдушно вимагала опори. Ззаду її не було, оскільки з’їхало сидіння. При спробах покласти голову на переднє «крісло» після кожної з численних нерівностей дороги я стукав носом так, що позаздрив би дятел. На могутнє плече Романа Олексійовича теж, із зрозумілих причин, укладатися не було ніякого бажання. Ось так, в боротьбі, хвилин за сорок п’ять доїхали до пункту призначення.
Що трохи тішило – так це затягнуте густими хмарами небо. Спеки не було. Як тільки ми вибралися з автобуса, почав накрапувати дощ. Андрій Миколайович спробував накинути дощовик, але хвилин через п’ять зняв його: освіжаючий невеликий дощик куди приємніше задушливого дощовика.
Перед тим як покинути село, сталася фотозупинка біля покинутої хати з очеретяною стріхою. Згодом нам впродовж відрядження попадалися й жилі експонати музею народної архітектури та побуту в Пирогово.
Экспедиционный маршрут №1. Первые впечатления
Вийшли на маршрут. Спочатку йшли невеликими стежками. Потім, пройшовши повз колектив доярок, що спритно поїдали насіння в очікуванні стада, довелося просочуватися через густу високу (вище пояса) трав’янисту приболотну рослинність і вибирати більш-менш сухі ділянки. Далі, години за півтори, уперлися в рапсове поле. Йти крізь маслянисту сільськогосподарську культуру в два метри заввишки – зовсім вже сумнівне задоволення. Було вирішено повернути убік заплави Псла – однієї з найбільших лівих приток Дніпра.
Спустившись з яскраво вираженої тераси до заплави, зупинилися перекусити. Вода закінчувалася, але ми поки не сумували, тому що розраховували протягом години дістатися до найближчого села. Про нього розмова окрема. Цей населений пункт став жертвою моєї завидної зосередженості. При складанні запитів в обласні і районні адміністрації я, керуючись картами, нарік його Запсіль. На карті поруч із назвою проходила дорога, на тлі якої була нанесена буква «е». Я її не помітив. Це могло статися з будь-ким, але про логіку в той момент я, схоже, теж забув. Тому одне з найбільших сіл (а можливо і найбільше), в яких ми побували, з моєї легкої руки стало не Запсілля, а Запсіль (на карті з російськими назвами – Запсель). Звичайно, в нашій вимові з наголосом на «а». Зрозуміло, що ми до того моменту вже знали правильну назву, але з посмішкою на устах продовжували іменувати його не інакше як Запсіль.
Запсілля – село (Кременчуцький район). Населення – 595 жителів (чоловіків – 263, жінок – 332), у віці до 17 років – 108 чол., 18-54 роки – 319 чол., 55 років і старше – 168 чол.
За 2001-2004 рр. народилися – 21 чол., померли – 44 чол., прибули – 81 чол., вибули – 46 чол.
У селі діють: сільська рада, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, клуб, бібліотека, 3 торгових заклади.
Один из курганов в долине речки Псел недалеко от с.Запселье
Отже, подальший наш шлях прямував на Запсіль. Але спочатку слід було здійснити паломництво до річки. Вибравши нормальний вхід в заплавний ліс, ми опинилися у Нижньопсільському ландшафтному заказнику, а трохи пізніше і біля річки. Псел дійсно мальовничий. Меандруючи немов по слаломному маршруту, підкоряючись силі Коріоліса, він при кожному своєму повороті чергує обривистість лівого і правого берегів. Численні заболочені стариці і досить густа лісова рослинність додають відчуття незайманості. Хоча, не можна сказати, що Псел у своїй мальовничості дуже оригінальний. Сусідні притоки Дніпра Полтавської області – Сула і Ворскла – досить схожі з ним. Проте це і не применшує їхньої краси. Не дарма всі перераховані річки (Сула менше) так любили байдарочники ще з радянських часів.
Довго насолоджуватися красою Псла не вийшло. Ми були атаковані комарами, які за своєю величиною і щільністю організмів швидше нагадували коників. Знову повернулися до узлісся і пішли по стежці убік легендарного населеного пункту.
Псёл в Нижнепсёльском ландшафтном заказнике
Старицы Псла (Нижнепсёльский ландшафтный заказник)
Запсіль зустрів нас так, як ніби знав, що ми його так називаємо. Хліба-солі та жінок в національних костюмах не було. Та й взагалі нікого не було. Хвилин десять ми йшли ніби по вимерлому селу. Не те що бажаного магазина не виявилось, а й води ніде було набрати. Через деякий час стали попадатися люди. Чотири чи п’ять. В основному діти. На автобусній зупинці нарешті у чоловіка похилого віку вдалося запитати, де магазин. Установа сфери обслуговування, як з’ясувалося, була на кілометр в стороні, протилежній тій, куди нам було потрібно і перпендикулярній тій, звідки ми прийшли. Роман Олексійович, найбільше страждаючий від спраги, вже готувався йти в магазин, але ми з Андрієм Миколайовичем запротестували рухатися два кілометри туди-назад. Вирушили в результаті в потрібному нам напрямку, виглядаючи у дворах господарів, щоб набрати води, яйки, млєко … води було б цілком достатньо. Але господарі, як на зло, не бажали показуватися у дворах. Нарешті, Андрій Миколайович видивився жінку похилого віку. Ми підійшли до хвіртки і … втратили бабусю. Піти вона начебто не могла – ми б помітили рух. Так і стояли біля хвіртки, заглядаючи у двір. Почали досить голосно обговорювати варіанти зникнення жінки, витягувати шиї і використовувати вказівний палець в цілях, які відповідають його назві. Через кілька хвилин літня дама в хусточці була виявлена. Вона нерухомо сиділа кроках у шести від нас, злившись з навколишнім оточенням, як комахи-імітатори (богомоли, паличники і т.д.), і з інтересом за нами спостерігала, піднявши куточки губ в усмішці Джоконди.
Роман Олексійович голосно привітався. Відповіді не було. Повторну спробу зав’язати знайомство і дізнатися, що робить дама сьогодні ввечері, спіткала та ж доля. Ми знизали плечима і пішли на подальші пошуки води. А я безуспішно намагався уявити, який вигляд ми весь цей час мали в очах літньої жінки.
Околицы села Запселье
Наступні дві спроби набрати воду носили більш нахабний і віроломний характер. Спочатку ми просто зайшли на подвір’я і барабанили у двері будинку, поки нам, не відмикаючи засува, з внутрішньої частини передпокою не повідомили, що у них вода погана і де взяти хорошу немає ні найменшого поняття. В кінці напружених переговорів через закриті двері нам порадили звернутися до сусідів.
Ми так і зробили. Хвіртка виявилася відкритою, двері будинку – теж. Собаки зустріли нас дружнім гавкотом, але майже відразу почали проявляти ознаки гостинності: виляти хвостами, бігати навколо ніг і навіть пару разів підставляли спини для того, щоб їх погладили. На гавкіт ніхто не вийшов. Стук у вікно, двері та інші предмети ні до чого не призвели. Довелося знову йти ні з чим. Село закінчилося. На шляху залишився лише двоповерховий будинок з розташованими за ним гаражами. Схоже, там була якась майстерня. І тут нарешті нам посміхнулося щастя у вигляді трьох мужиків, які розмовляють практично виключно за допомогою ненормативної лексики. Нам була видана вода і навіть зайва пляшка на додачу. Напевно ми були ювілейними відвідувачами. Або виглядали погано. Вода виявилася огидною на смак – коктейль з пікантними присмаками болота і заліза, а також чітким запахом сірководню. Огидною, але все-таки цілком питною. На підтвердження цього ми випили одну з пляшок на наступній ж робочій точці опису в два підходи.
Характерный степной ландшафт в районе Кременчуга (местами видны “проплешины” солонцов)
Солонці
Між тим, небо в післяобідній час все більше розчищалося, і ставало все тепліше. Ми ж раділи факту, що далі йти по пересіченій місцевості було не обов’язково. Можна було рухатися по шосе місцевого значення, іноді спускаючись з нього для визначення грунту (якщо, звичайно, одразу не видно). Місцевість відкривалася навколо на кілька кілометрів.
Подальше пересування являло собою картину, характерну для більшої частини цього і наступних маршрутів: Роман Олексійович та Андрій Миколайович попереду пліч-о-пліч за жвавою бесідою, я – на 10-20 метрів позаду «на своїй хвилі». З обох боків шосе тягнулися кукурудзяні і соняшниковий поля. Уздовж дороги зручно розташувалися дерева шовковиці з таким соковитим і великим урожаєм, що хоч в чай замість цукру. Через деякий час свято сільського господарства завершилося. На зміну йому прийшло цікаве чергування заболочених ділянок та солонців. Перші являли собою скупчення густої високої болотяної рослинності, другі характеризувалися рідкісним, притиснутим до землі, жорстким сухостоєм з ксерофітів та лишайників. В деяких місцях і той був відсутній, а в оголений ущільнений грунт врізалися тріщини, створюючи зручні полігони для макрозйомки фільмів-катастроф про землетруси.
Солонці – ґрунти з високим вмістом легкорозчинних солей натрію (більше 20% ємкості поглинання). Зустрічаються плямами, а іноді і крупними масивами серед інших ґрунтів в степах, напівпустелях і, рідко, в пустелях (на всіх континентах, окрім Антарктиди). В Україні поширені невеликими плямами в лісостеповій і степовій зонах на слабодренованих рівнинах в пониженнях рельєфу з неглибоким заляганням мінералізованих ґрунтових вод. У вологому стані стають в’язкими і липкими, в сухому – цементуються, затвердівають і розтріскуються. Солонцюваті ґрунти, більше представлені на описуваній території (лугові солонцюваті, лугово-чорноземні солонцюваті і т.д.), містять меншу кількість легкорозчинних солей натрію (як правило, 5-20% ємкості поглинання).
Картину сусідніх моделей боліт, степів і «напівпустель” час від часу доповнювали завислі в небі пернаті хижаки. Ставало все гарячіше. Взуття періодично прилипало до підсмаженого асфальту, ноги від довгого пересування по твердій поверхні почали нити.
Село Крамаренки. Жилой “экспонат” для музея народной архитектуры
Праворуч від дороги на горизонті з’явилася крайня частина села Крамаренки і нові експонати для музею в Пирогово з лелеками на дахах і невеликими садками у дворах. Після закінчення села краєвид продовжував радувати своєю відносною «дикістю», але незабаром позначилися і сліди діяльності людини. Уздовж шосе з’явилася шеренга дерев, за якою праворуч – скатані в «бочки» снопи сіна, а ліворуч – будинки невеликого населеного пункту, майже хутора, – Кузьменки. Попереду, охоплюючи шосе з двох боків, свої обійми розкривав населений пункт Кияшки, в якому ми сподівалися купити чого-небудь, що п’ється, і піймати рейсовий транспортний засіб до Кременчука.
Крамаренки – село (Кременчуцький район). Населення – 75 жителів (чоловіків – 33, жінок – 42), у віці до 17 років – 6 чол., 18-54 року – 26 чол., 55 років і старше – 43 чол.
За 2001-2004 рр. народилися – 1 людина., померли – 13 чол., прибули – 21 чол., вибули – 9 чол.
У селі діє один торговий заклад.
Кузьменки – село (Комсомольська міська рада). Населення – 54 жителів (чоловіків -25, жінок – 29), у віці до 17 років – 14 чол., 18-54 року – 21 чол., 55 років і старше – 19 чол.
За 2001-2004 рр. народилися – 2 чол., померли – 7 чол., прибули – 8 чол., вибули – 11 чол.
У селі відсутні торгові заклади.
Кияшки – село (Комсомольська міська рада). Населення – 613 жителів (чоловіків -266, жінок – 347), у віці до 17 років – 57 чол., 18-54 року – 251 чол., 55 років і старше – 305 чол. За 2001-2004 рр. народилися – 3 чол., померли – 86 чол., прибули – 63 чол., вибули – 47 чол.
У селі діють: 2 фельдшерсько-акушерських пункти, 1 бібліотека, 5 торгових закладів.
Кияшки виявилися напрочуд жвавим селом. У кіоску-магазинчику з розставленими поряд стільцями і столом були придбані напої і пакет з бубликами. Андрію Миколайовичу дісталася солодка газована вода, а ми з Романом Олексійовичем вирішили спробувати кременчуцького розливного пива. Пиво виявилося легким і віддалено нагадує квас. Загалом, те, що нам в тій ситуації і було потрібно. В одного з споживачів алкогольних напоїв, що сиділи за столами, вдалося дізнатися, де слід чекати автобус і коли він прибуде.
Снопы сена в околицах села Кияшки
В очікуванні автобуса ми насолоджувалися своїми напоями, поїдали бублики, підгодовували кішку, яка ними зацікавилась, спостерігали за групами відпочиваючих. Одні поверталися в пляжних костюмах з річки Псел, інші, в подібних же костюмах, але з іншого боку – з якихось солоних озер; напрями і мотиви пересування третьої категорії відпочиваючих вгадати було важче, оскільки вони рухалися хаотично, нетвердою ходою і з практично повною відсутністю свідомості у поглядах (на сформовану політичну ситуацію в Європі напередодні І-ї Світової війни).
З прибуттям автобуса опис вражень про перший польовий день відрядження можна закінчити. >>>
Текст Олега Години
Фото Романа Маленкова, Андрія Волкова та Олега Години
