Ця розкішна будівля стоїть на розі вулиць Заньковецької та Лютеранської. В плані це величезна літера «Ш». Розміри дивують, але, виявляється, це мав бути значно більший будинок. У замовника, київського олігарха Всеволода Демченка, чогось не вистачило (чи то коштів, чи натхнення), й прибутковий будинок залишився таким, яким він є нині.
Прибутковий будинок інженера Демченка (поч. ХХ ст.)
А нині це зразок прибуткового будинку початку 20 століття, зведеного у найкращих традиціях російського модерну. Автором проекту був Олександр Вербицький, співробітник технічного відділу Управління Південно-Західних залізниць. Будинок мав вийти восьмиповерховим. Коштів вистачило лише на п’ять поверхів.
Будинок звели на території садиби, яку Демченко купив у 1902 році на розі Мерингівської (нині Заньковецької) вулиці. Хоча тривалий час місцеве населення не знало ім’я власника садиби. А власник мав ще з п’яток подібних кутових садиб у центрі Києва. Купував він їх під будівництво престижних розкішних багатоквартирних будинків, які планував здавати в оренду.
Первісний проект будинку розроблений Вербицьким
Всеволод Якович Демченко (1875-1933 рр.)
Всеволод Демченко народився 1875 року в родині статського радника Якова Демченка. У 1893 році він закінчив 4-ту Київську гімназію, а ще через п’ять років – Інститут інженерів шляхів сполучення ім. імператора Олександра І. Потім була робота інженером на будівництві Києво-Полтавської залізниці, та дрібним чиновником Товариства Московсько-Києво-Воронезької залізниці. Така робота видно не задовільняла амбіції Демченка, тому у 1902 році він подався у підприємництво. Почалася купівля земельних ділянок та активна політична робота: права орієнтація, Клуб руських націоналістів, тісне знайомство із першими особами Києва. Кар’єра колишнього путійця пішла вгору. Його вибрали гласним міської Думи, а згодом керівником комісії з будівництва брукованих доріг. І почалося…
У 1906 році Київська міська Дума взяла мільйонний кредит у Бельгії спеціально на будівництво доріг. Демченко запропонував використовувати кам’яні кубики – великі та малі (великі для рівних вулиць, малі – для вулиць із стрімким нахилом). Бруківка Демченка була дуже дорогою, адже частина будматеріалу була імпортною. Деякі вулиці перекладалися по кілька разів. Центр Києва був постійно розкопаним: знімалася стара бруківка, клалася нова. Стара ж відправлялася на київські околиці й вкладалася там. Відбувалася звичайна процедура – освоєння коштів. Але за декілька років дороги Києва стали одними з кращих у імперії (поступались лише столиці). Одночасно зростали прибуткові будинки Демченка та його статки. Йшла вгору і його політична кар’єра. У 1911 році він став головою Київської повітової земської управи, а в 1912-му Демченка обрали депутатом Державної Думи.
Дуже схоже на багато кар’єр сучасних можновладців: чиновництво-бізнес, державна годівничка-депутатство, ну і т.д.
З початком Першої Світової війни Демченко став членом Особливої ради з перевозки палива, продовольства та військових вантажів. Ось так. А з червня 1915 він вже керівник снарядного заводу в Києві. Знову на великих державних коштах.
Після падіння царської влади Демченко із руського націоналіста перетворився на ярого прихильника гетьманської влади Скоропадського. В часи гетьмана Всеволод був чи не найбагатшою людиною в Україні. Але коли Скоропадський пішов, Демченко перейшов на бік Денікіна. Але серед білої гвардії слави він не зажив й помітних ролей не грав. Після n-ого приходу більшовиків до Києва Всеволод Демченко емігрував до Австрії.
От і все… Будинки Демченка милують очі киян та гостей матері городів руських. Збереглися і деякі бруківки зведені стараннями інженера. А от чи багато нині у нас олігархів, які залишать по собі щось подібне?
Текст та фото Романа Маленкова
