Сидів я удома. Сидіти було нудно, інтернет обрид, та й взагалі пролежні, чи навіть просидні, на дупі почали з’являтися. Тому я вирішив піти у Тайкури. То не матюк, то таке село під Рівним, знамените рештками старовинного костелу та руїнами замку. Усе-таки соромно, п’ять років прожити зовсім поруч і так жодного разу туди не навідатись. Тому взуваю кеди та іду виправляти ситуацію. Ага, саме ІДУ, хоча можна було б і автобусом проїхатись. Але я вирішив, що то неспортивно, та й взагалі – автобус то для лохів. Гугл-мапа оптимістично показувала відстань пішого маршруту від зупинки автовокзалу (а мені треба було заодно туди заскочити) усього 12 з копійками кілометрів та дві з половиною години часу чалапання дорогою. А оскільки для скаженого собаки дванадцять кілометрів – то не гак, то іду втоптувати своїми конверами тайкурівський брук, а заодно ще й колоденський та порозівський асфальт. Нє, ну а шо? – погода гарна, плеєр грає вуха, ще й здорові ноги кількістю дві штуки є. Тож гайда.
Як я зазначав раніше, до Тайкурів я дістався без пригод та блукань. Знайти костьол, точніше його рештки, також було неймовірно легко, бо пройти повз нього просто неможливо. Ідіть собі прямо по дорозі та впретеся просто у нього. Ну а виглядати костьол буде приблизно так.
Походивши навколо та пофотографувавши дзвіницю із різних ракурсів помічаю поруч у мурі пролом та лізу ним до подвір’я.
Хоча “подвір’я” – то надто гучно сказано. Просто заросла бур’яном ділянка лісу, яку чомусь обмурували парканом. та ще незрозуміло чого із того муру стирчать залишки костьолу. Фотографувати мури нецікаво, а знімати костьол не виходить, бо аж надто усе заросло деревами і сама споруда банально ніяк не хоче уміщатися в об’єктив. Тому суну подобою стежки всередину.
Костьол зсередини радує клаптями неба над головою та доволі непогано вцілілими стінами.
Всередині натрапляю на трійко дітей – Настю, Ваню та Владіка. Зі мною одразу ж знайомляться та тягнуть показувати костьол в деталях. Чесно, на кращих екскурсоводів годі було й сподіватися. Наприклад, сам би я ніколи не здогадався, що тут є підземелля, більш того, що до нього можна потрапити. Нє, ну як я міг додуматись, що тією малою дірою в підлозі можна дістатись до здоровенного підвалу? Хай навіть уся голова після того стала в землі, але воно того вартувало.
Розміри підземелля можете уявити самостійно – на голову нічого не давить, тільки трохи темно та різне сміття під ногами плутається впереміш із чиїмось прадавніми ребрами. Ось, доречі і мої малі екскурсоводи. Ваня та Владік
А поки вилазимо з-під землі та ліземо нагору. Виявляється, тут можна аж на дах залізти! Звісно, якщо не боїшся лізти і в тобі небагато ваги, аби обвалити залишки старезних сходів. Бо стрьоматися справді є з чого. Отакі вони, сходи, якщо дивитися на них знизу (ага, до першої “сходинки” потрібно іще по стіні долізти)…
Пару фотографій із другого поверху. Світлина внутрішня…
… та світлина зовнішня, десь під тим проваллям я заходив до костьолу.
Другий поверх – то не межа, лізти можна (тільки дуже-дуже обережно) аж на самий дах.
Ага, страшенно високо. Серце калатало а руки-ноги трусились з переляку, причому не стільки за себе, як за малих. Хоча й видно, що вони тудою не вперше, і навіть не вдесяте лазять. 
Ще пару інтер’єрних фотографій
Тим часом акумулятори у фотоапараті здихають, тож доводиться постійно міняти їх місцями й одразу ж виключати після кожного кадру, аби продовжити фотосесію на пару десятків знімків. Ех, довірився дурному інтернету, думав що тут нічого особливо цікавого немає, тож і заряджати батарею на повну немає потреби. Кінчаємо із костьолом (до речі на ньому висить блюзнірська табличка Пам’ятка архітектури, охороняється державою).
Ох, а ось нарешті і “замок”. Жалюгідний, але інших немає. Вірніше є ще один такий самий уламок стіни цього ж замку за сотню метрів. Дивно, що цього разу без табличок “пам’ятник архітектури”
Далі стало вже зовсім темніти, ще й усіляке шаманство із акумуляторами перестало давати результати, тому німецькі могили лишаємо в спокої та вибираємось до цивілізації їсти морозиво і тікати додому. А тікати мені знову довелося пішки, бо останнього автобуса на дев’ять годин я звично прогавив. Що ж, іще дванадцять кілометрів в зворотньому напрямку під гучний концерт цвіркунів та у компанії апельсинової скибки місяця.
Текст та фото Вадима Постернака 
posterrr
