Село Загнітків розташоване на північному заході Одеської області, за якихось 600 метрів до кордону Молдови. Там невизнане Придністров’я, і дороги туди немає. Дістатись до Загніткова, якщо у вас не ГАЗ66, можна лише із колишнього райцентру – із Кодими, причому дорога дуже весела – спочатку покоцаний асфальт, потім поганенька бетонка, потім щебнева висипка, трохи грунтовки, й усе це постійно змінюється. У пасажирів, від постійних горбів та ям починається морська хвороба, вони не раді, що кудись поїхали, але розвертатись вже ніхто не буде. Ось нарешті наша ціль – Загнітків. Церква не дуже цікава, ми прямуємо униз до глибокого яру, де розташовані покинуті копальні вапняку, але нашу увагу привертає старе кладовище, розташоване майже в центрі села. Що це?
Ми поволі пройшли на територію цвинтаря, зачаровані магією старовинних, тесаних із каменю, хрестів. Я бував на багатьох цвинтарях, у багатьох країнах. Єврейські мацеви, польські гробівці, колоритні цвинтарі у Іспанії та Італії, в Туреччині і Йорданії, дивовижні хачкари у Вірменії, але нічого подібного я не бачив – пульсуючий хід історії хрестів у Загніткові заставив мене по іншому поглянути на український етнос, на народ, на націю. Що ж це за кладовище таке, запитали ми у місцевих – та то старе, козацьке. Козацьке?
Загнітків
Заради одного кладовища варто було їхати у Загнітків, хоча ми про нього і не знали. Це неймовірна пам’ятка, яка в реєстр пам’яток не включена і мало хто про нього знає. Чому ж воно козацьке, чому його так називають?
Після руйнації москалями Запорізької Січі значна частина козаків пішла на південь, на терени Османської імперії, де вони отримали дозволи на поселення, почали займатись сільським господарством, рибальством та ремеслами. У Загніткові козаки взялися за видобування будівельного каменю – вапняку. Згодом вони стали монополістами у цій важкій справі. Їх називали козаками-каменотесами і саме вони почали першими встановлювати на могилах великі хрести, тесані із цільних кам’яних блоків. На цьому ж цвинтарі їх і ховали, тому цвинтар отримав назву – козацький. Пізніше тут ховали нащадків тих козаків, а ще пізніше нащадків, їх нащадків – так із покоління в покоління цвинтар залишався козацьким, хоча після скасування Січі ніхто з цих людей не відносився до козацького стану.
Хрести на цвинтарі у Загніткові – справжні витвори народного мистецтва, на багатьох із них ще й досі можна розібрати написи – хто похований і коли. Більшість хрестів датовані дев’ятнадцятим століттям, багато із них повалені – місцеві кажуть, що то комуністи поваляли, і дуже пощастило, що цвинтар не зруйнували повністю… Після Загніткова почалося моє захоплення старовинними українськими цвинтарями, які народ називає козацькими.
Малинівка
Відразу хочу розставити крапки над «і», щоб уникнути зайвих суперечок – у більшості випадків ці цвинтарі козацькими називають місцеві мешканці, при цьому майже ніхто із них не може пояснити, чому їх називають саме так, адже у 19 столітті – саме цим періодом датуються більшість поховань, ніяких козаків, принаймні офіційно, на Правобережжі не було – козацький стан зберігався на Лівобережжі, в Полтавській та Чернігівській губерніях. Є декілька варіантів пояснень походження козацьких цвинтарів. Перше – цвинтарі були закладені саме козаками, які прийшли на поселення після скасування Запорізького козацтва, і саме козаки були першими поховані на цих цвинтарях.
Інший варіант – козаки були власниками копалень та кар’єрів, де добували камінь, і вони ж були майстрами-каменотесами – майстерно виготовляли різні кам’яні вироби, в тому числі і надмогильні хрести, на замовлення багатих селян. Такі хрести, зазвичай, називали козацькими. Вони були дуже дорогими, пишуть, що могли коштувати до 25 рублів, а такі кошти селянин і за рік не заробляв – їх збирали довго, напевне всією родиною… Такі цвинтарі традиційно теж називали козацькими. Козацькими називали цвинтарі із похованнями представників Бузького (існувало до 1817 року), Чорноморського та Дунайського козацьких військ. Усі ці козаки та їх нащадки закладали цвинтарі, де хрести мали особливу форму. Нині цю форму називають козацьким хрестом.
Козацький хрест – символ козаків, запорожців та взагалі українського війська. Цей хрест походить від хреста тамплієрів, хоча подібну форму мали і хрести інших лицарських орденів – тевтонців, госпітальєрів. Більшість кам’яних хрестів на могилах козаків у 18 столітті мали саме форму козацького хреста. Нині козацький хрест є емблемою Збройних Сил України, він зображений на гербах багатьох областей, районів і міст України, використаний у багатьох державних нагородах. Цей хрест часто встановлюють на історичних меморіалах та на могилах видатних українців.
Після скасування Запорізької Січі значна частина козаків пішла за Дунай, на турецькі землі. Пізніше ті козаки розселилися по всьому чорноморському берегу до Дністровського лиману, а разом із козаками поширились і козацькі цвинтарі та хрести. В радянський період їх нищили, хрестами греблі гатили, будували фундаменти. На щастя частина цвинтарів збереглася – це неймовірна українська спадщина, яку потрібно оберігати, але цвинтарі в 90% випадків навіть не внесені у реєстри пам’яток.
Сотниківська Січ. Малий Куяльник (Одеса)
Це неймовірно. Шматок історії України – Сотниківський цвинтар (січ) – найбільший із збережених козацьких цвинтарів України. Він розташований на околиці Одеси, яка колись була селом Малий Куяльник. Задовго до російської окупації-колонізації тут, на краю Хаджибея, жили козаки. Катерина заставила їх підписати документи, що вони ніколи не візьмуть до рук зброї – така була умова, щоб залишитись, а не волочитись на Кубань. І стали козаки – нерубаями. Замість шаблі вони взяли у руки кайло та пилу – Одеські катакомби, то справа їхніх рук. Козаки-нерубаї збудували Одесу. Власниками великих мереж штолень, в яких добували камінь, з якого будували місто, були козаки, поховані на цьому цвинтарі. Наприклад, Шмигора та Гетьманенко.
Найстаріший хрест цвинтаря датується 1791 роком – його поставили за три роки до заснування Одеси. Козацьке ж поселення датують 70-ми роками 18 століття. Загалом на цвинтарі більше п’яти сотень поховань, близько двох сотень увінчані кам’яними, чотири- , шести- та восьмиконечними хрестами. Часто це не лише тамплієрські, а й мальтійські хрести.
Сотниківський цвинтар відносно маловідомий, хоча це одна із найбільш цінних пам’яток Одещини. Ну і стан його такий собі. Хоча в 2020 році він вже виглядає краще – толокою покосили бур’яни, хрести побілили (хоча мені так подобається значно менше). Розташований цвинтар біля Хаджибейської дороги, на її перетині із вулицею Республіканською.
Великі козацькі цвинтарі розташовані під Одесою в Усатовому та Нерубайському – то теж села козаків-нерубаїв, які розробляли Одеські катакомби. За сім краєзнавчих експедицій ми – команда «Україна Інкогніта», побачили і відфотографували близько півсотні козацьких цвинтарів на півдні України, найбільше у Одеській області. Деякі із них ми знаходили неочікувано, випадково, наприклад у Малинівці та Ревовій, ну і в тому ж Загніткові.
Колодисте
Зовсім недавно нам повідомили про великий козацький цвинтар у селі Колодисте, на Черкащині. Абсолютно невідомий широкому загалу. Ми майже відразу вирушили у Колодисте. Зазначу, що в сусідніх селах ми теж знайшли цвинтарі із козацькими хрестами – дванадцять. За словами місцевих мешканців та краєзнавців ці цвинтарі закладені наприкінці 18 століття, разом із заснуваннями самих сіл. Дійсно, села були засновані на покинутих землях, на межі із Диким полем. Частина поселенців були державними селянами, частина – селянами-одноосібниками, але, за твердженням багатьох істориків, більшість поселенців були поміщицькими кріпаками – офіційно тут не було жодного козака, тому постає законне питання – хто ставив величезні хрести козацької форми у такій значній кількості? Тут справжній детектив вимальовується. Було питання ще й про камінь – пісковик, з якого хрести виготовлені. Він нетиповий для районів, розташованих у межах Українського кристалічного щита, але ми з’ясували, що камінь все ж місцевий, він добувався із кар’єрів біля сіл, зокрема нам показали такий кар’єр біля Колодистого.
Усі старовинні цвинтарі місцеве населення називає козацькими. Найбільший із них у Колодистому – це неймовірна пам’ятка українського народу. Тут ми нарахували до півсотні великих хрестів. Не виключено, що в чагарях та в землі є ще. Подібних пам’яток я не бачив більше ніде. Такі речі змінюють світогляд – починаєш розуміти, що український народ був не просто гречкосіями-орачами – тільки великі нації віддають таку шану своїм померлим. А цвинтар у Колодистому – дійсно шана. Від кого, за які кошти? Поки ми цього точно не знаємо. В багатьох могилах точно лежать вільні селяни, не виключено – нащадки козаків. Місцеві мешканці стверджують, що у Колодистому кріпаків майже не було, село жило вільним козацьким звичаєм, що підтверджує і розташування будинків на значній відстані один від одного, що свідчить про значні земельні наділи. Місцевий історик Андрій Савранський нам розповів, що мешканці Колодистого були досить заможними й мали багато землі, тому могли дозволити собі великі хрести на цвинтарі. Але звідки такі форми? Не варто вірити у випадковості, ніби то якийсь місцевий талановитий каменотес різав козацькі хрести – це точно була традиція, принесена звідкись на тутешні, у 18 столітті, після татарських набігів, покинуті землі. Отже маємо купу загадок, які варто розгадати. Чому така форма, яка перечила єпархіально-синодальній російській церковній традиції? Хто виготовляв? Звідки у селян гроші на такі великі хрести?
Залізнячка
Цвинтарі у Колодистому, Єрках і Залізнячці – готові туристичні магніти. Їхню культурну й історичну цінність для українців важко оцінити, але ці скарби нації не включені навіть у реєстри пам’яток. Туристи про них взагалі не знають. Те саме можна сказати й про інші козацькі цвинтарі, та і не лише козацькі. Щоб виправити ситуацію громадська організація «Україна Інкогніта» (ukrainaincognita.com) започаткувала проект «Старовинні цвинтарі України», який має на меті створити громадський реєстр старовинних цвинтарів, із акцентуванням уваги на козацькі цвинтарі, винести їх на карти та зробити історичні дослідження цих об’єктів.
В наступних експедиціях ми плануємо побувати на козацьких цвинтарях Вінниччини. Далі буде.
Фото та текст Романа Маленкова. Стаття була надрукована у журналі “Вічний мандрівник”
