Бучач можна сміливо віднести до трійки найцікавіших для туриста – поцінувала старовини міста Тернопільщини наряду з Чортковом та Бережанами. Кількість різноманітних пам’яток на душу населення (близько 12 тис мешканців) тут дійсно зашкалює. І нехай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, в якому створили кращі свої шедеври скульптор Пінзель і архітектор Меретин, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів. 
Місто Бучач лежить у звивистій долині річки Стрипи, що утворює природний кордон між історичним Поділлям та Галичиною. Його назва походить від слов’янського слова «буча», що означає швидку весняну воду. Деякі вчені припускають, що місто було засновано у 1260 році, але перша офіційна згадка про Бучач і його укріплення відноситься до 1379 року. У той час містом володів знатний рід феодалів литовського походження Бучацьких гербу «Абданк». Пізніше вони сполонізувалися, а галицький староста Михайло Бучацький навіть допомагав полякам відбирати Поділля у литовців. Про могутність Бучацьких свідчить той факт, що їм належали колишні литовські землі аж до чорноморського узбережжя. 
В останній чверті XIV століття на місці старих укріплень на плоскогір’ї над Стрипою Бучацькі розпочали зведення замку, використовуючи звичний для цих місць будівельний матеріал – темно-червоний камінь-пісковик. Ті укріплення зі стінами більше 3 метрів завтовшки, частково дійшли до нашого часу. Сьогодні це – північна частина фортечних руїн. При розкопках цієї частини фортеці були винайдені готичні капітелі порталу, що є свідоцтвом існування у ті часи костелу на території замку. 
Магдебурзьке право Бучач одержав у 1515 році. В той час він славився своїми великими ярмарками. Відомо, що у 1558 році вони проводилися двічі на рік, а щочетверга відбувалися звичайні торги. Більшість міщан була ремісниками або рільниками.
Рід Бучацьких згас на початку XVI століття. У 1501 році помер останній чоловік з роду – Руський воєвода, єпископ кам’янецький, холмський і полоцький Яків Бучацький. Його донька Катерина вийшла заміж за пана Творковського, у власність якого перейшов замок. Щоб продовжити славетний рід Бучацьких, Творковський взяв собі прізвище дружини. Але й цей рід за сотню років вигас. Після цього замок деякий час належав Гольським. Творковські укріпили замок, звівши могутніші оборонні мури з плиток місцевого пісковику і вапняку. 
На початку XVII століття Бучач за посагом Катерини Бучацької переходить до брацлавського воєводи Стефана Потоцького, який був одружений на сестрі київського митрополита Петра Могили Марії Могилянці. Саме їй приписують розширення і зміцнення замку та надання йому слави найнеприступнішого у цих краях. Фортецю було розширено шляхом добудови у її південній частині двох напівкруглих веж-бастей з заходу і сходу. До нашого часу збереглася східна бастея і частина оборонного муру, що має два яруси. Мури мали три яруси бійниць, пристосованих для ведення перехресного вогню. На верхньому ярусі було влаштовано дерев’яну бойову галерею. З внутрішнього боку замкових мурів збереглися кам’яні опори, які також призначалися для ведення перехресного обстрілу. 
На території замку Потоцькі звели палац у стилі ренесанс, який прилягав до східної бастеї. Палац був прикрашений аркадами. До нього вів підйомний міст з пандусом. Посеред двору напроти палацу влаштували гарний фонтан. Від колишнього палацу збереглися лише фрагменти стін. 
У 1648 замок не зуміли взяти козаки Богдана Хмельницького, а у 1665 та 1667 роках його штурмували татари, і так само безуспішно. Але настав 1672 рік, поли Поділля захопили турки. Штурмом бучацького замку керував сам султан Магомет IV, а у військових діях з боку турків активно брали участь українські козаки під проводом гетьмана Петра Дорошенка. Тодішній власник Ян Потоцький на той час був відсутній, тому оборону замку довелося приймати його дружині Терезі Потоцькій. Пропозицію султана здатися вона відкинула. Замість того направила йому записку, в якій зазначала, що перемога над жінкою не принесе йому великої слави. Воїни отримали наказ зняти облогу, а сам султан задовольнився подарунками. 
Та це не врятувало ні Поділля, ні Бучач. 18 жовтня того ж року під старою липою, що збереглася неподалік від замку, було укладено ганебний для Польщі Бучацький мир, який розділив місто по Стрипі на дві частини: західна частина залишилася Польщі, східна відійшла до Туреччини. А якщо точніше, то була оголошена самостійною Українською державою під протекторатом Туреччини, як плата гетьманові Дорошенку за допомогу у здобутті Поділля. На цілих 11 років Стрипа стала кордоном між сходом і заходом. Крім того, згідно з договором Річ Посполита зобов’язувалася щороку платити туркам данину у розмірі 22 тис. золотих. Польський сейм не ратифікував цю угоду, і війна продовжилася. У 1676 рік замок знов зруйнували турецькі війська під керівництвом Ібрагіма Шишмана. 
У лоно Речі Посполитої місто повернулося у 1683 році. Того ж року його відвідав король Ян ІІІ Собєський. Повертаючись з перемог над турками він пив воду з джерела поблизу замку. Джерело існує і зараз. На згадку про цю подію його називають «джерелом Собєського». 
У 1684 році Бучач відвідав французький придворний Далейрац разом з королем і залишив наступний опис замку: “Збудований з каменю на кілька високих поверхів і на дуже товстих та міцних мурах над містом на вершині стрімкої гори. Замковий двір прикрашений низкою галерей і багатьма іншими особливостями архітектури, замикає в собі прекрасну фонтанку, яка б’є джерелом чистої і холодної води“. 
У 1687 за наказом короля власники Ян і Микола Потоцькі швидко відбудували замок, і до середини XVIII століття він залишався обороноздатним. Згодом військова загроза з боку турків і татар зникла, і замок починає занепадати. На початку ХІХ століття Павло і Каетан Потоцькі дозволили розбирати оборонні мури, з чим місцеві мешканці успішно впорювалися.
І на останнє, легенда. Її бучацький замок також має. Вона розповідає про підземний хід, який починався біля круглої вежі і вів у різні частини міста, і навіть до Підзамочка і Монастирка. Хід був такий широкий, що скрізь того могла вільно проїхати карета. Одна з таких карет, золота карета, що належала Марії Могилянці разом із скарбами якогось пана Каньовського так і залишилися у підземеллях замку. Перевірити легенду та винайти скарби місцевих археологам не вдалося: повітря в підземеллі виявилася отруйним… 
З замкової гори майже усе місто, як на долоні. Хоча б заради цього треба піднятися до руїн замку.
Панорама середмістя: 
Василіанський монастир: 
Нетуристична частина міста: 
Текст та фото Андрія Бондаренка (Джихад Джаббаров) ![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=1){kind=small}
andy_babubudu
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/community.gif?v=1){kind=small}
Читайте також:
