Серебринці лежать за 20 км від Могилева-Подільського (на північ і трохи на захід). Мешкає тут близько 800 осіб, і це менше ніж у 19 столітті, коли було майже 1300. Як пише Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, наприкінці 19 століття в селі працювала якась цукрова фабрика, яка мала привілей на виробництво сурогату кави з кукурудзи й усякого непотребу, і на ній працювало близько 200 мешканців села. Ще вона виробляла виноградний цукор та патоку, яку не фільтрувала крізь кістяне вугілля. І поглянувши на нинішнє село, записи в шановному виданні здаються якоюсь фантасмагорією. Невже це все було отут, і це ті самі Серебринці?
В селі зберігся палац – прекрасний зразок раннього класицизму. Еталон поміщицького гнізда кінця 18 століття. Цей трьохповерховий красень стоїть без вікон, за городами. Але що це? Одне крило засклене та ще й два пластикових вікна. А збоку над дверима висить український прапор. Та то ж сільрада. Бідні нещасні поселенці надибали велику незрозумілу будівлю, залишену предтечами. Вони не змогли зрозуміти, що вони знайшли, і заселили лише шматок, засклили, як змогли, прапор вивісили. Позначили, що це їхнє.
Сільрада і бібліотека, а решта палацу без вікон і дверей. Квартиранти в руїні. Прекрасна характеристика сучасних українців. Мені от цікаво, як дивилася сільрада, на те, що навіть віконні рами повиймали у більшій частині палацу? Спокійно? Хто це зробив – то вже інше питання. Мабуть комусь на теплицю тре було.
Існує малозрозуміла мені легенда, про походження назви Серебринці. Вона включає купу таких деталей, про які ніяк не довідалися б селяни, але вони ці деталі знають. Там щось із закопаним скарбом, із головою коня. Схоже на якусь фантазію. Подаю текст із сайту сільради – уявляєте, у цього незрозумілого адмінутворення, яке займає шматок руїни, навіть сайт є.
Прізвище першого старости села було Корж. Він був скупою та ненаситною людиною. Отримавши боярське звання, дбав про накопичення тільки власних багатств. Помираючи Корж встиг сказати сину тільки одне: «А срібло знайдеш у голові коня». Успадкувавши далеко не найкращі батьківські якості, молодий Корженко вирішив, що золото справді знаходиться в кінській голові. За його наказом були перебиті майже всі коні, перекопані ймовірні міста схованого скарбу та все було марно.
Тоді знайшовся один розумний селянин, що розгадав таємницю. Він пообіцяв розповісти її боярину, якщо той звільнить селян від податків на сто років наперед. Корженко згодився. У полудень впала тінь від голови дерев’янного коня, зробленого для пам’ятника ще при житті старого Коржа, і під тінню знайшли велику кількість срібла. Але злий боярин наказав покарати селянина, щоб більше не був такий розумний, а всім іншим замість волі батогами «посріблити» спини.
З того часу боярські побої стали називати «серебр’янними», а жителів села і саме село – Серебринцями. Ця назва є літератруною і досить часто зустрічається в офіційних документах. А місцеві жителі вживають дещо змінену назву – Серебринець. Існували й інші назви – Барські хутори, а згодом Раровці та Радовці.
Палац у Серебринцях побудував брат відомого польського просвітника Тадеуша Чацького, коронний підчаший Міхал Чацький, в останнє десятиліття польського панування на Поділлі – у 1770-1780-ті роки. У 1794 році, після польського повстання Костюшка, палац відібрали у Чацького й передали фельдмаршалу Румянцеву-Задунайському, але у 1796 році, можливо після смерті імператриці Катерини ІІ, повернули першому власнику.
Про «без дверей» я трохи прибрехнув – двері в палаці є, тому всередину ми не потрапили, а там кажуть збереглося трохи класної ліпнини. Побачили лише на світлинах у мережі.
Місцеві нам розповіли, що палац в отакому стані перебуває із середини 90-х років, коли його намагалися «реставрувати». Єдиний позитив від тих робіт – перекриття даху. А далі 25 років затишшя. І стоїть отак прекрасний залишок від предтеч, а місцеві кажуть – ми куди тільки не дзвонили, не писали – грошей не дають.
Текст та фото Романа Маленкова.
