Ну що, все вже вдосталь нацокались яйцями і наїлися пасок упереміш з офіційно дозволеною після тривалого посту ковбасою? От і славно, саме час підбадьорити ваші умиротворені організми індустріально-військовим хоррором, бо далі мова піде про покинутий командний пункт 43-ї ракетної армії, що сховався в лісах на північному кордоні Вінниці. Ага, поки ви займали чергу за Божим благословенням, готуючись до цілонічного молебню бдінням, я лазив у світлі тьмяного ліхтарика в декількох метрах під землею бетонними надрами забутого військового бункера. Так, у нас свої храми. У них немає золочених хрестів із куполами і пахне зовсім не ладаном. Та й настінний розпис не має нічого спільного з іконописом. Але певний шарм тут присутній.
Загалом, хто не злякався, ходімо з нами, хоча б у якості початкової прогулянки.
Отже, передпасхальна субота, і тролейбус у сторону ГПЗ. “Кому в жизні НЕ везе, тієї живе на ГПЗ” говориться в старій вінницької приказці про район підшипникового заводу. Нам пощастило трішки більше, до самої кінцевої їхати не потрібно, тому вистрибуємо десь у середині вулиці Тарногородського. По одну сторону дороги стрьомна промзона, по іншу – не менш стрьомний лісок, позначений на карті як урочище “Кабачок”. Десь серед цієї рослинної хащі і сховався командний пункт 43-ї ракетної армії.
Що, не знали що такий існує взагалі в природі, а тим більше у Вінниці? – Це не страшно, я і сам дізнався от тільки трохи раніше. Тому зараз сильно мудрувати не буду, обмежившись лише ознайомчою прогулянкою по покинутих бункерах.
Заходимо в на півсотні метрів в ліс від дороги і натикаємося на таку цегляну будку. Чиєюсь шкідливою рукою на ще не до кінця розібраних на цеглу стінах написано “КПП”. Однак, як вчив нас кульгавий доктор “всі брешуть” – і написи в цьому не виняток. Зданьїце в свій час служило трансформаторною. Навколо будочки зяє парочка прямокутних цегляних ям. По всій видимості, раніше тут розміщувалися супутні електохозяйственние приміщення, начебто акумуляторної, випрямної, дизель-генератора або чогось ще схожого.
Озирнувшись навколо помічаю неподалік ще декілька входів до вцілілих підземних приміщеннь, а також об’єкти побільше, що ховаються під схожими пагорбами.
Приміщення з’єднані між собою траншейками – слідами роботи нинішніх металошукачів, що відкопують старі кабелю для здачі кольорового брухту. Можете оцінити самі, скільки землі готові перерити наші люди, що б витягти гора кабель із заповітними мідними жилами.
Ну що ж, кабелю-кабелями, але пора б вже і під землю починати залазити потрошку
Так виглядає одне з технічних приміщень зсередини. Під ногами ще залишилася дощана підлога, але все металеве давним-давно зрізано, винесено і здано в металобрухт.
Вибираюся назад назовні ковтнути повітря для більш серйозних занурень.
Неподалік виявляється ось така симпатична вогнева точка. Особливим захистом вона похвалитися не може – фактично звичайне колодязне коло з амбразурами на невеликому цегляному постаменті (все це спорудження якраз в людський зріст заввишки). Але виглядає самобутньо. Такий собі мікродотик.
Єдине з уцілілих наземних приміщень.
Зараз навколо дружно гавкають явно одомашнені собаки. Колишня канцелярія, або що тут раніше було, тепер обжита, хоча там напевно немає світла, води газу та інших комунікацій.
Трохи віддалік розкинулося обміліле нині озеро.
Раніше тут явно була ВІП-зона для відпочинку вищих військових чинів. На острівець був прокладений місток, цегляні залишки якого і зараз ще можна розгледіти. А на самому острові все ще зберігся бетонний квадрат “метр на метр”, ймовірно спеціально вимощений для розведення на ньому багаття.
Кажуть, що командний пункт як-раз таки маскувався під базу відпочинку, і в офіційній несекретній документації проходив саме так.
Втім, ми сюди прийшли не для милування природою (до того ж вона тут не дуже мальовнича), тому повертаємося до наших бункерів.
Один із входів у бункер у порівнянні з людиною середньостатистичних розмірів.
Спускаюся всередину
На стіні оптимістичний трафаретний напис “блок керування пусками”. Америці привіт!
Одна з підземних галерей
Віконця каси 🙂
Під стелею явно йшла вентиляційна труба. І вона явно була металевою.
Очевидці розповідають, що не так вже давно тут ще можна було застати не тільки металеву драбину, але ще й ліфт мався (ясна річ, що не працював, але хоча б був).
Тунель до кінця світу.
Не дивлячись на напис на стіні, зайшли і не померли.
Судячи по залишках величезних швелерів, до стелі кріпилося щось грандіозне.
Якщо мені не зраджує пам’ять, то це одне з приміщень на другому поверсі бункера. Або “мінус першому”, чорт його розбереш, у який бік рахувати. Загалом, ярус ближче до поверхні.
Внутрішній голос уперто підказує, що світло в кінці тунелю – це потяг.
“Генеральські сходи” Навіть фарбовані “порожки” сходинок залишилися!
Ще один ефектний коридор.
Вентиляційна шахта, що веде вертикально вгору на поверхню. Насправді вона не така величезна, як здається на знімку, і в неї залізти не можна (хіба що ви людина-змія). Я просто просунув руку в пролом, що залишився від вентиляційних труб.
Ще одна конфігурація стелі.
Ура! Я бачу вихід!
Не те що б я страждав клаустрофобією, але на світлі якось приємніше. Загалом, пора закінчувати з прогулянками бункером. На перший раз, думаю, вистачить.
Текст та фото Вадима Постернака 
posterrr
