Отож храм грецької богині Артеміди в Ефесі – одне з Семи чудес стародавнього світу. Незважаючи на своє грецьке коріння храм Артеміди в наші дні знаходиться в зовсім іншій країні. Те, що в античному світі називалося Малою Азією, за тисячоліття змінило обриси берегової лінії, кордони і назви, і тепер офіційне географічне розташування знаменитого античного храму позначено – провінція Ізмір Туреччина.
Уявляєте як виглядає храм – чудо світу? Так, оця одна єдина із 127 колон, що нашвидкуруч склали турки в якомусь болоті і є все те, що залишилося від храму. Якби не інформаційна табличка, то ніхто б і не знав, що це таке знамените місце.
Величний храм Артеміди, як я вже писав, був побудований у 450 році до н. е. лідійським царем Крезом. Проект розробили батько і син Персіфон (Херсіфрон) та Метаген грецькі архітектори із Кносса (чи надихав їх палац Мінотавра? ХЗ).
Храм був повністю побудований з мармуру і, можливо, був першим елліністичним кам’яним святилищем. Та спочатку, коли з’явилася ідея спорудити святилище, ніхто не знав, де взяти стільки мармуру, щоб вистачило на величезний храм. Біля Ефесу до того не були відомі поклади каменю. Це вам не Афродісіас. Поки місцеві філософи думку гадали, один з пастухів погнав вівці на випас. І в якийсь момент біля скелі два барани вирішили помірятися силами з розгону, але чомусь (напевно, Артеміда відвернула) розминулися. Один вівці них берцикнувся в скелю і відколов білий і міцний шматок. «Мармур» – закричав радий і відтоді дуже багатий пастух.
Цікавою ідеєю виглядає вибір місця будівництва: болотиста місцевість. Архітектори пояснили свій вибір тим, що на таких землях землетрусу практично не буде відчутно. А щоб храм не загруз в болоті, під ним вирили яму і наповнили її деревним вугіллям і шерстю. Болото живе й досі.
Не менш цікавим було рішення зі зведення даху. Легенда свідчить, що сама богиня Артеміда в Ефесі прийшла на допомогу і допомогла встановити конструкцію.
Легенда штука цікава, але архітектори насправді, щоб не пошкодити 18-метрові колони верхнього балкою (архитравом), придумали спочатку покласти наповнені піском, але не зав’язані мішки. Таким чином, перекладина давила на пісок, а не на капітелі, пісок висипався, і балка акуратно лягала на призначене місце.
Однією з основних труднощів в процесі спорудження стало те ж болото: по ньому дуже важко доставляти мармур. Але якщо камінь для підлоги і сходів ще можна було дробити, то з колонами такі маніпуляції провести було неможливо. Тоді Харсифрон запропонував дотепний спосіб, яким древні вирівнювали ґрунт.
В кінці колони забивали залізні прути, зміцнивши їх свинцем, і на ці осі по обидва боки колони насаджували колеса такого розміру, що кам’яна колона працювала віссю. Потім кріпили довгі жердини, запрягали биків, і колона, перетворена у своєрідну колесну пару з віссю котилася по в’язкому болотному ґрунту.
Храм Артеміди довго був найбільшою священною спорудою в античній історії. Периметр Артемісіону становив 110 х 55 м, висота колон досягала 18 метрів. Двосхилий дах був зроблений не з черепиці, як у древніх храмах, а з мармурових плит. По кутах даху розміщувалися чотири мармурових бика гігантських розмірів. Фронтон храму, вершина якого була від землі на 25 метрів, був розкішно прикрашений величною скульптурною композицією з мармуру.
Усередині храму знаходилася скульптура богині Артеміди, виготовлена зі слонової кістки і чорного дерева, покрита золотими прикрасами і коштовностями. Висота скульптури становила 15 метрів. Думаєте статуя Артеміди нагадувала елегантну й тендітну дівчину, що дістає стрілу, а біля ніг перелякана звірина? Така поширена музейна і паркова версія. Дзуськи. Статуя, відома нам у сотні копій, представляє (як би його краще сказати) стовп з головою і руками, з якого стирчать там, де у нормальних жінок груди, аж чотири ряди незрозуміло чого.
Традиційно було прийнято вважати, що це як у самок тварин – безліч перс. Тобто, як часто пишуть – символ плодючості богині Артеміди, яка була богинею родючості і природи. Буцім-то для цього у неї і велика кількість грудей. Така версія в рядах археологів та істориків була поширена дуже аж до 2000-х років. Навіть і досі не всі від неї відмовилися. Ось тільки зображене однозначно не груди. В Анатолії археологами були знайдені кілька зображень бога Зевса в схожому образі, а його-то вже точно не запідозриш у викормлюванні всього, що повзає й бігає.
Почитали ще раз античних авторів, і пересвідчилися, що у тих, хто описував храм Артеміди в Ефесі в античні часи, подібної асоціації в голові не виникало. Так хто ж назвав Артеміду “багатогрудою”? Виявляється вперше про розпусну богиню пишуть «конкуренти» – християнські автори. Їх можна було б пробачити – може вони в своїй аскезі й жінку не бачили. Хоча сумніваюся. Конкурентна боротьба за душі в ті часи була більшою, ніж зараз між iPhone і Samsung.
Отже, що воно таке? Ні на одній копії цієї статуї, ні в одному варіанті “багатогрудої” немає такої важливої штуки, як сосків на всіх цих гронах. Може виняток тільки фонтан Тіволі, де в Артеміди є дірочки, але це дуже пізня інтерпретація та й розберися, що там у епоху відродження придумали. І ми ж можемо пересвідчитися, що на відміну ранньосередньовічних християнських скульпторів, їх античні брати молотка й зубила були набагато вміліші й точні.
З описів відомо, що найперша оригінальна статуя була з чорної деревини, просоченої маслами. На неї був надітий хітон і безліч прикрас. Коли античні скульптори копіювали прототип з мармуру, вони робили руки, голову і ноги богині так само чорними, як деревина, а от все інше залишали світлим. Якби ці груди були частиною тіла, вони повинні були б бути теж чорними. Логічно. Отже, чотири ряди – це не “груди”, а якісь прикраси, елементи вбрання.
Є оригінальна версія, що це одягнені на богиню яйця жертовних биків, яких приносили в жертву в храмі. На статуї в декорі дуже багато зображень цих тварин. Я читав, версії про підвіски з гарбузів-символу родючості, шкіряні мішечки з якимись амулетами.
Що ж зображено насправді? Однозначних доказів не існує, вирішуйте самі.
До нас дійшли свідчення про конкурс на створення скульптури пораненої амазонки в храмі. Жителі Ефеса запросили до участі в ньому Фідія (творця знаменитої статуї Зевса в Олімпії), Кресилая (творця скульптури Перикла), афінського скульптора Крадмона і Поликтета з Аргоса, який і здобув перемогу. Але яким же мало бути це творіння, щоб перевершити мистецтво самого Фідія? Уявляєте з якою майстерністю мали бути виконані інші скульптури, що прикрашали храм усередині і зовні?
Храм Артеміди в період розквіту міста був не просто святилищем. Тут був ринок, зберігалися фінанси городян і навіть іноземців, укладалися угоди і велися переговори. При цьому храм був незалежний від місцевої влади – справами Артемісіону керувала колегія жерців.
Довге будівництво було завершено в 550 році до н.е. У своєму первозданному вигляді другий храм Артеміди простояв всього 200 років. Перше велике нещастя, що спіткало храм, було в особі того, чиє ім’я не можна вимовляти. Волдеморт Герострат вирішив зробити так, щоб його ім’я було вписане в історію. Він підпалив храм: дерев’яні балки швидко згоріли, дах упав. Від храму залишилися лише колони і стіни, які почорніли настільки, що жителі міста вирішили розібрати храм і відбудувати його заново
Рішенням зборів, «в якому брав участь весь ефеський народ», ім’я людини, яка вчинила цей злочин, повинно було навічно зникнути з пам’яті людської. В офіційних списках про нього йдеться просто як про «одного безумця», але в IV столітті до н. е. про нього згадав давньогрецький історик Феопомп, з тих пір ім’я Герострата увійшло в історію. Власне, як він і хотів.
На закиди, чому ж богиня не врятувала свій храм, ефесці відповідали, що вона була зайнята безпечним народженням майбутнього великого полководця і завойовника світу – Александра Македонського. Він народився у день, коли згорів храм.
Коли через 25 років вже дорослий Александр Македонський на чолі зі своїм військом підійшов до Ефесу, то забажав відновити зруйнований храм власним коштом. Була лише одна умова: на відновленому храмі, поряд з ім’ям Артеміди мало бути увіковічене також і його ім’я.
Ефесці довго думали. З одного боку гарно скористатися халявою, а з іншого, чи не образиться богиня? Нарешті дипломатично відмовили: «Не личить одному богу будувати храми іншим богам». Божественний Александр не заперечував… і допоміг богині побудувати її святилище в Сардах. Щоб не образити Александра Македонського своєю відмовою, ефесці замовили для храму його портрет художнику Апеллесу, який зобразив полководця в подобі іншого бога – Зевса з блискавкою в руці. Оптичний ефект полотна – рука з блискавкою начебто виступала за рамки картини – і схожість з оригіналом так вразила жителів, що вони заплатили за роботу 25 золотих талантів- найдорожча плата за одну картину. Принаймні, так говорили в Ефесі.
Урешті-решт ефесці відбудували храм вже після смерті Александра, за свій власний рахунок. Робота розпочалась у 323 р. до н. е. і тривала протягом багатьох років. Третій храм був більший за другий; 137 м завдовжки, 69 м завширшки і 18 м заввишки з більш ніж 127 колонами.
Багато прославлених тогочасних майстрів прикрашали новий храм Артеміди. Витончені барельєфи, що вінчали частину колон, створив скульптор Скопас, статуї у внутрішніх приміщеннях — Пракситель. Чимало багатих римлян дарували храму золоті й срібні скульптури.
Повторне руйнування Артемісіону відбулося в 263 році, коли міць і вплив Риму ослабли. Храм, як і інші споруди Ефесу, був пограбований готами, однак знову був відновлений жителями.
Ефеський храм був особливо ненависний християнам, як конкурентам у збиранні душ. Тому, щойно дозволили руйнувати стародавні храми, все, що тільки можна було взяти і вивезти: колони, статуї, мармурові плити – усе це було розтягнули і вжито на будівництво приватних будинків, храмів нового бога. Імператори самі подавали приклад: Костянтин спустошив Азію, забравши звідти різні художні твори і перевізши їх в свою нову столицю імені себе. Коли Юстиніан став будувати храм Премудрості Божої Софії, Ефес став для нього складом готових матеріалів: дванадцять колон, які прикрашають нині св. Софію були вивезені з Ефеса. Близькість моря полегшила можливість вивезення різних «будматеріалів». Остаточно храм знищений як місце поганського культу у 401 році константинопольським архієпископом Іоанном Золотоустом, під час його візиту до Ефесу. А в історію увійшов Герострат…
Крім одинокої колони в Ефесі, шматки колон, прикрашених рельєфами, стоять в Лондоні у Британському музеї.
Печера семи сплячих
Одним із найвідоміших правил німецьких фермерів є правило про Siebenschläfer – день 27 червня: Regnet es am Siebenschläfertag, der Regen sieben Wochen nicht weichen mag. “Якщо в день соні (вовчка сірого) дощить, дощ ще 7 тижнів буде періщить”. Звідки походить назва “Siebenschläfertag”? Цей день не отримав свою назву від однойменного гризуна німецькою Der Siebenschläfer українською вовчок сірий. Як багато хто вважає він відсилає нас до старої легенди про сім Сплячих, що має традицією в християнстві й ісламі як “супутників печери”, а не до тваринки. Це єдина християнська легенда в Корані, яка не існує ні в Біблії, ні в апокрифічних писаннях.
Неподалік від одинокої колони храму Артеміди якраз знаходяться руїни церкви, яка була збудована на місці Печери цих семи сплячих (турецькою Yedi Uyuyanlar). За переказами в 194 році 6 юнаків, супутником яких був також собака, втікали від переслідувань римської влади за поширення християнства. Зустрінутий чабан підказав їм печеру. Юнаки спочатку йому не дуже повірили, але пес людською мовою сказав, що чабан добра людина. Незаперечний доказ, погодьтеся. Юнаки йому довірились й від утоми заснули, а переслідувачі незабаром їх знайшли. З якоїсь причини вони не стали бруднити руки кров’ю, а просто засунули вхід у печеру валуном.
Через 230 років, у 425 році «юнаки» прокинулись голодними, і, оскільки в одного з них була золота монета із зображенням цезаря, його послали за хлібом. Закритий каменем вхід легко відкрився.
Коли посланець дійшов до міста, він був дуже здивований. У місті всі мешканці вільно сповідували християнство, було багато церков. Також був здивований і торговець хлібом, до якого підійшов юнак з незрозумілою монетою. Усі зацікавилися монетою, що вже давно не була в обігу. Натовп пішов у печеру й безкоштовно пригостив їжею незнайомців. Після того, як семеро сонь наїлись досита, вони знову заснули, але вже назавжди. Їх захоронили в тій же печері.
Їх імена були: Максиміан, Діонісій, Матфей, Іоанн, Серапіон, Мартиніан і Костянтин.
Є й інший варіант легенди. Десь я її взяв, не пам’ятаю звідки.
Ця історія сталася в III столітті нашої ери за часів імператора Деція, коли по всій Римській імперії переслідували християн, змушуючи їх відрікатися від Христа і поклонятися язичницьким богам. Тортур і страт послідовників Ісуса не було кінця.
Жили-були в місті Ефесі сім хлопчиків. Звали їх – Максиміліан, Ямвліх, Мартиніан, Іоанн, Діонісій, Костянтин і Антонін.
Усі вони походили зі знатних і багатих сімей, знаходилися на військовій службі і були християнами.
Одного разу прибув в Ефес римський імператор Децій і повелів Ефеським християнам під страхом смертної кари зібратися на міській площі на свято і принести жертви римським богам. Але хлопчики відмовилися це зробити і не пішли на площу. Про це донесли Децію і він наказав схопити слуг. Їх привели, закутих у кайдани.
– Чому ви не принесли жертву богам? – запитав розгніваний імператор.
– У нас один Бог, – відповів йому Максиміліан, – а вашим ідолам ми поклонятися не станемо.
Децій повелів зняти з них військові пояси (такі пояси носили хлопчики зі знатних родин, майбутні римські воїни) і хотів завдати християн тортурам. Але, бачачи, що вони зовсім ще діти, пошкодував їх і відпустив – на час, поки він знову не приїде в Ефес.
Але відрікатися від віри у хлопчиків не було і в думках, тому вони втекли з міста і оселилися у великій печері на горі Охлон. Там вони молилися, просячи Бога зміцнити їх на майбутній подвиг.
Наймолодшого Ямвлиха посилали за покупками. Частину грошей він витрачав на милостиню, а решту на їжу.
Йдучи до міста, хлопчик завжди переодягався, щоб його не впізнали. У злиденному одязі він ходив по вулицях і розпитував, чи скоро приїде імператор.
І ось одного разу Ямвлих побачив, як Децій в’їжджає в Ефес.
Скоро з’явилися глашатаї і прочитали імператорський указ – усім знатним городянам, чиновникам і воєначальникам було велено на наступний день з’явитися в храм і принести жертви богам.
Згадали і про сім хлопчиків – імператор наказав їм разом з усіма брати участь в жертвопринесенні. Ямвлих дуже злякався і побіг до друзів. Дізнавшись, що завтра вони повинні постати перед імператором, отроки з плачем кинулися на коліна і почали молитися. Настав вечір. Ямвлих розділив хліб і всі трохи поїли. Друзі тихо розмовляли, втішаючи і підбадьорюючи один одного, і так сидячи задрімали.
Децій дізнався, що хлопчики ховаються у великій печері і повелів закласти вхід до печери камінням, щоб не можна було вийти, а мешканці померли в темряві від голоду і спраги.
Коли стіна була майже готова, імператорські писарі (вони були таємні християни) написали імена юних мучеників на олов’яній пластині йі вклали в скриньку, а скриньку сховали в щілину між камінням.
Але хлопчики нічого не чули – вони спали. Це був не простий сон: господь звелів їм заснути на довгі-довгі роки…
Пройшло багато років – помер Децій, після нього правили такі ж, як він, язичники і гонителі християн. Багато років по тому на престолах сіли християнські царі, а отроки все не прокидалися.
У той час якийсь чоловік задумав будувати на горі Охлон кам’яну огорожу для овець.
В одному місці на схилі було особливо багато придатних для огорожі каменів. Робочі потроху виймали їх, поки не відкрився вузький прохід; але вони не знали, що це вхід до печери, і не зайшли туди.
Одного разу рано вранці сім отроків прокинулися. Вставши, вони помолилися і побажали один одному доброго ранку. Діти були впевнені, що проспали всього лише ніч – адже ні зовні вони, ні одяг зовсім не змінилися. Пам’ятаючи, що їм належить постраждати за Христа, вони послали Ямвлиха в місто і наказали йому дізнатися, що там відбувається.
– Купи хліба і скоріше повертайся, – сказав Максиміліан.
– Ми не будемо довго сидіти тут, як боягузи. Готуйтеся – сьогодні підемо і помремо за віру!
Біля входу в печеру Ямвлиіх зауважив купу каміння і здивувався – вчора ввечері каменів не було, звідки вони взялися?
Спустившись з гори, він зі страхом наблизився до міських стін і не повірив своїм очам – на воротах був великий хрест.
Вулиці та будинки, виднілися за стінами, були зовсім не схожі на Ефес.
У подиві Ямвлих пішов до інших воріт – і там було зображення хреста. Обійшовши місто кругом, він був здивований. “Чи не сон це? – подумав хлопчик.- Адже ще вчора хрести ховали, щоб їх ніхто не побачив”.
Нарешті він зібрався з духом і увійшов в ворота. Зустрічні були дуже дивно одягнені – зовсім не так, як вчора. Але ще дивніше було чути їх розмови – городяни поминали ім’я Боже, кажучи: “Слава Богу!”, “Боже борони!”, “Господи, помилуй!”
“Ясно – я заблукав”, – вирішив Ямвлих.
Розраховуючись за хліб, Ямвлих подав торговцеві монету імператора Деція і був затриманий. Його привели до градоначальника, у якого в той час знаходився єпископ. Священик зрозумів, що юнак приховує якусь таємницю, і відправився разом з народом до печери. Там серед купи каміння він знайшов запечатану скриньку. Прочитавши на олов’яних дощечках імена святих і обставини їх замурування, єпископ увійшов до печери і побачив у ній живих хлопчиків.
Єпископ негайно написав про все в Константинополь імператору Феодосію. Незабаром імператор прибув в Ефес і розмовляв з юнаками в печері. Тоді святі отроки на очах у всіх схилили голови на землю і знову заснули, на цей раз назавжди
Ось така легенда (хотів би дати посилання, де я її взяв, але не пам’ятаю). Проспали хлопчики близько 194 років (а за деякими даними і більше 300 років). Вони як би випали з часу і стали символом переходу від епохи гонінь на християнство до його торжества.
Традиції легенди про святих Сім Сплячих різняться як за кількістю юнаків, їх іменами і тривалістю сну. Ця легенда знайшла відображення також у філософському романі Томаса Манна «Зачарована гора». Становище героя роману Ганса Касторпа автор порівнює з сімома сплячими.
Будинок діви Марії в Туреччині? Чи це можливо? Чим ця теорія гірша тієї, що Христос галичанин або не помер на христі і відправився в Індію?
Будинок Діви Марії, Маріемана Maryemana турецькою Будинок Марії-матері. Десь за 8 км на північний захід від Сельчука у мальовничій гірській місцевості біля вершини Bulbiil Dag . Це місце паломництва для християн і, як не дивно, також для мусульман. Вони теж шанують Марію як особливо святу жінку та матір другого за величиною пророка. Між іншим, здається, Марія – єдина жінка, яку в Корані згадують по імені.
Християнська традиція говорить, що успіння Богородиці відбулося в Єрусалимі. Там є й церква з її порожньою гробницею. А де ж вона була після розп’яття Христа? Біля підніжжя Хреста апостол іван плакав разом із Божою Матір’ю і чув, звернені до Неї слова розп’ятого Господа: “Жінко, це син твій” і до нього: “Ось Мати твоя”. З того часу Апостол Іван, як люблячий син, дбав про Пресвяту Діву Марію і служив їй до її Успіння. Вони разом вирушили в Ефес, де йому випав жереб проповідувати Євангеліє. До часу ж свого блаженного Успіння Пресвята Діва Марія знову прибула до Єрусалиму, де й відбулося
Це було близько 2000 років тому – не було гугл-карт, електронних переказів коштів чи телефонів. Ніхто б і не знайшов місцепроживання богородиці, якби не одна німецька черниця Анна Катерина Еммеріх (1774-1824), що була інвалідом з дитинства і ніколи не покидала меж Німеччини. Одного разу вночі їй наснився маленький будиночок в горах, в якому жила Діва Марія, а на ранок у Анни виявилися стигмати. Це вже серйозні докази, чи не так? У 1818 році німецький поет Клеменс Брентано став секретарем жінки. Він записував всі її видіння, які в 1842 році були опубліковані у вигляді книги «Житіє Діви Марії на видіннях Анни Катерини Еммернік». Пророцтва черниці викликали інтерес релігійної спільноти й у 1891 році францисканці зі Смирни влаштували експедицію, метою якої було підтвердити наявність будинку Діви Марії в зазначеному місці. Опинившись на місці, експедиція досягла успіху, побачивши докази видінь, підкріплені розповідями місцевих жителів. Треба сказати, що місцева усна традиція здавна співвідносила це місце з Дівою Марією. Греки, які проживали в селі Шіріндже, Розповіли, що кожен рік в день Успіння Богородиці піднімаються на гору, щоб відсвяткувати цю подію. У них це місце отримало назву «Панайя Капул» – «Ворота Пресвятої». Церква не стала зволікати з офіційним визнанням після експедиції – вже в наступному 1892 році будинок Богородиці в Ефесі був оголошений святим місцем.
Проте справжня популярність прийшла пыісля відвідин Папи Римського Павла VІ в 1967 році, а пізніше візит здійснив у 1979 році вже Папа Іоанн Павло II. Був тут і Бенедикт XVI у 2006 році.
Між іншим, Мел Гібсон у «Страстях христових» теж явно звертався до видінь сестри Еммеріх для деяких яскравих сцен. Епізод, коли Марія зачищає кров свого сина після його бичування, можливо, узятий прямо з книги. Жодне Євангеліє не згадує диявола з капюшоном, який спонукає євреїв вимагати розп’яття Христа або слідувати за ним, коли він несе свій хрест.
Як тільки ви проїдете повз офіси, закусочну та сувенірний стенд, першим історичним місцем стануть руїни великої церква 300-х років, яка була виявлена на цьому місці. Величезний басейн для хрещення у формі замкової щілини шляхом занурення чи складання іспиту з плавання?
Скромний кам’яний будинок, перетворений в християнську церкву. Червона фарбована лінія вказує на рівень споруди 300 р. н. у., яку знайшли в 1891 р.
Поруч знаходиться святе джерело (вірніше, три!), вода з нього подавалася в крани на невеликій терасі перед будинком.
Значною мірою цей будиночок – туристичний атракціон: продаються листівки (є відповідний поштовий штемпель), тарілки, фігурки Діви Марії.
З ім’ям Діви Марії зв’язана ще одна будівля – руїни Церкви Богородиці в Ефесі. Кафедральний собор ефеських єпископів, споруджений в V столітті на місці давньоримської базиліки у зв’язку з проведенням у місті третього Вселенського собору. На ньому за матір’ю Ісуса був закріплений титул Богородиці. Таким чином, це перша в світі церква на честь Богоматері.
Руїни базиліки і поховання апостола Іоанна, який довго жив в Ефесі. Уся дія Одкровення Іоанна відбувається на заході Малої Азії, усі сім церков апокаліпсису, з його одкровення, знаходилися поблизу Ефесу.
“Я єсмь Альфа і Омега, Перший і Останній те, що бачиш, напиши в книгу і пошли церквам, що в Азії: до Ефесу, і до Смірни, і до Пергаму, і до Тіятирів, і в Сарди, і до Філадельфії, і в Лаодикії ”
Існує переказ, що Іоанну з’явився Христос зі звісткою про те, що забирає його до себе. Іоанн попросив своїх учнів поховати його на пагорбі Аясулук в могилі в формі хреста ще до настання смерті, накривши покровом. Проте він не помер, а заснув, і над його могилою, як від дихання, пил то піднімалася, то опускався. Коли через деякий час могилу святого Іоанна відкрили, тіла в ній не виявилося.
В IV ст н.е. над могилою Іоанна звели один з перших мартиріїв (мартіріонів) – меморіальна будівля над могилою християнського мученика або святого. У середині IV століття мартирій переробили в базиліку з дерев’яним дахом.
У VI столітті на місці невеликої базиліки, яка постраждала від землетрусів, за часів імператора Юстиніана I і його дружині Теодори була зведена в 527 – 565 рр величезна базиліка, відома нині як церква святого Іоанна (базиліка святого Іоанна).
Ця базиліка з шістьма куполами була найбільшим храмом Візантії, довжиною більше 100 метрів. Воно й зрозуміло – нестачі в будматеріалах у будівельників базиліки природно не було, адже поруч знаходилися руїни античного Ефеса. Якби її зараз відбудували – це була б сьома за величиною християнська церква.
У центральному нефі між вівтарем і амвоном знаходиться могила святого Іоанна, обрамлена ребристими колонами. Найбільший центральний купол базиліки розташовувався над місцем поховання апостола.
Базиліка Св. Іоанна щезла в 14 столітті чи то під час землетрусу, чи то під час навали Тамерлана. Між іншим, апостол Іоан покровитель української Жовкви.
У VII-VIII ст н.е. базиліку обнесли фортечними стінами, щоб захистити від набігів арабів. Для зведення стін повторно використовувалися будівельні матеріали, взяті зі стадіону Ефеса і храму Артеміди. Фортеця навколо базиліки святого Іоанна мала 20 веж і 3 головних входи.
Вхід через фортечні стіни на територію базиліки проходить через головні південні ворота Гонінь. Вони знаходяться в стіні між двома квадратними вежами. Над воротами зберігся барельєф Ероса. До початку ХІХ століття поруч також знаходився барельєф, який зображав Ахіллеса і Гектора. У 1852 р він був вивезений в Англію. Цей барельєф був невірно витлумачений паломниками, які вважали, що на ньому зображено вигнання святого Павла з Ефеса. У зв’язку з цим ворота і отримали свою назву.
Базиліка Св. Іоанна щезла в 14 столітті чи то під час землетрусу, чи то під час навали Тамерлана. Між іншим, апостол Іоан покровитель української Жовкви.
Над містом височить фортеця Айясулук Selçuk (Ayasuluk) Kalesi з турецьким прапором. Прапорів в Туреччині ледь не більше, ніж в Америці. Побудована із каменю та цегли. Споруди всередині замку Сельчук , який має два головних входи у східному та західному напрямках, були зруйновані внаслідок землетрусів та воєн. Навіть стіни замку стали купами каменів. Однак він набув нинішнього вигляду в результаті реставрацій.
Мечеть Іса-Бея звели в 1375 році, мабуть, після руйнування базиліки Св. Іоанна. Серйозні розміри соборної мечеті свідчать про велику кількість жителів або ж про необмежений доступ до будівельних матеріалів. Мечеть Іса-Бея може конкурувати розмірами з багатьма пізнішими османськими будівлями. Хоча це вже історія міста Сельчук.
