Колись, майже випадково, побачив відео про Боябат, в якому промайнув замок, на височезній скелі. Звичайно, зайве казати, що він став однією із цілей, дорогою на Синоп. Від Анкари: Іскіліп, Османджик і Боябат – прекрасний маршрут вималювався.
Замок на скелі, побачений у відео, знятий із коптера – хто зна, яким він міг виявитися насправді. Можливо, то чергова турецька реконструкція? Так думалося до останнього, навіть коли вже приїхали у місто Боябат. Але даремно я боявся – замок перевершив усі очікування.
Дві високих скелястих гори здіймаються над долиною річки, притоки Гьокірмаку. Колись, то напевне дійсно була річка, зважаючи на розмір долини, але нині – дрібний струмок серед широкого, висохлого кам’яного річища. На правому боці невеликий парк, з кількома алейками, а далі роздоріжжя – одна доріжка веде до містка через долину, інша тягнеться попід горою. Кудись… Ми нею і пішли, піднялися сходами на якийсь невеликий майданчик, і побачили, що доріжка уперлася в скелю, в тупик. Якби ми не помітили раніше хлочисьок, які бігли десь звідси, так би розвернулися, й повернулись до роздоріжжя, але ж ми їх бачили, тому мали зрозуміти звідки вони з’явились. Не із скелі ж випірнули. А чому не із скелі – дійшовши до кінця доріжки ми побачили невеличкий хід у печеру. От воно що.
Чесно – це було одне із найбільш захопливих вражень у моїх мандрах – за низьким лазом відкрився невеликий зал, із якого, вгору, піднімалися неймовірні, більше двох метрів у ширину, сходи. Вони викручувались гвинтом, і десь зникали зверху у вертикальному тунелі. Фентезі. Ми відчули себе командою гномів, десь у підземіллях Моріа, у відомому романі Толкієна, чи в його екранізації. Попереду було темно і похмуро. Можливо, там гігантські павуки, чи тролі… Незважаючи на темряву, ми вирішили підніматись вгору, благо у кожного був телефон, а в ньому ліхтарик.
Наповнені емоціями, хвилин через двадцять, ми оглядали замок, і думали – хто міг збудувати цей неймовірний тунель. А ще крутилося в голові питання: чому туристи ні сном, ні духом, нічого не відають про цю шедевральну локацію? І чому турки не переймаються туристичним майбутнім цього тунелю?
Уявіть собі неприступну величезну скелю, борти якої – суцільні стрімчаки, близько ста метрів висотою, та вершина, увінчана фортечними стінами та баштами. Здається, що дістатись до замку майже нереально. Крім того, головний вхід – таємний тунель в нутрощах гори, який міг перетворитись на пастку для нападників, на вузькому виході-лійці. Мабуть, і перетворювався.
Замок Боябат типовий для гірської Туреччини – десь нереально високо на скелі. Як його будували? Як його штурмували? І обов’язково величезний червоний стяг. Башти різні за висотою і формою – одні прямокутні, інші круглі. Найбільша башта стоїть над головною брамою – це ще один вхід, який спорудили вже османи – останні будівничі замку у Боябаті. Першими були пафлагонійці, які збудували замок на цій скелі у 6 столітті до нової ери. Потім були римляни, пізніше – візантійці. Науковці вважають, що саме візантійці прорубали в горі тунель, зробивши його єдиним входом у замок.
Долиною притоки Гьокірмаку, у давні часи, проходив широкий прохідний коридор, який з’єднувався із долиною Єшилірмаку, формуючи торговий шлях із сходу на захід. Поряд із Боябатом скелі утворюють вузьку браму, тому побудувавши замок-фортецю, можна було легко обороняти та контролювати прохід, чим і користалися усі місцеві володарі, збираючи данину із караванів, за охорону.
Нині у замок є два входи – обидва безкоштовні. Один через тунель – безперечно складніший, інший через браму у великій башті. До другого теж треба підніматись пішки, але відстань від паркінгу значно коротша і менш складний підйом. Більшість туристів, та місцеві, користуються саме другим входом, адже про хід у горі мало хто із них знає.
Кількість населення у Боябаті – 50 тисяч. Це сучасне місто із чітко розпланованими вулицями та гарною багатоповерховою забудовою. Лише на краєчку, попід замковою горою, приткнулися старенькі османські будиночки. Деякі ще живі, але більшість вже пусті, лякають нечисленних туристів порожніми темними очницями вікон. Цьому старовинному району недовго залишилось – знесуть все нещадно, й поставлять новенькі комфортні п’яти-шестиповерхівки.
Текст та фото Романа Маленкова.
